Місце для закладання міста князем було вибрано не випадкова. З давніх-давен на крутих берегах Росі селились люди. Археологами досліджені на території Білої Церкви поселення Трипільської та Білогрудівської культур. Жили тут представники Черняхівської (III – IV ст..) та Пеньківської (IV – VІІ ст..) культур. Ну і звичайно ж селились тут наші предки - слов`яни.

“Історія міст та сіл УРСР, Київська область” пише:
“Юр`єв, тодішній південний форпост Київської Русі, зазнавав численних нападів половців та інших кочівників. Половці не раз руйнували його, зокрема в 1095 та 1103 роках. (після спустошення 1095 р. жителі міста взагалі покидають його й переселяються до Києва – Кифоренко С.). У 1103 році київський князь Святополк Ізяславович після вдалого походу проти половців відбудував Юр`єв (який же це вдалий похід, коли в 1103 р. Юр`єв був зруйнований ? – Кифоренко С.). Під час монголо-татарської навали в ХІІІ ст. його знову зруйнували.
У 1311 році західноруські війська, очолювані князем Юрієм Слуцьким, розгромили в урочищі Ротку (околиці Юр`єва) великі сили татар, які втратили тут близько 8000 убитими. Ця подія поклала початок (черговому – Кифоренко С.) відродженню міста. Руїни білокам’яної юр`євської церкви дали нову назву місту - Біла Церква, яка вперше зустрічається 1331 року.”

А як же Іпатієвський літопис? А буклет про Білу Церкву видавництва “Мандрівник”, що вказує що назва Біла Церква зустрічається вперше в 1362 у польсько-литовській хроніці?
Як на мене, то це не погана тема для дипломної роботи студентів-істориків. Ну, слуги Кліо, коли в історичних джерелах з’являється вперше назва Біла Церква? Докопайтесь!

Ну а я, з чистою совістю можу констатувати, що місто продовжувало існувати й після навали монголо-татар. Свято-місце не пустує. Біла Церква потрохи відроджується. Ну не могло місто, що знаходилось в такому зручному торговому й митному місці занепасти.



В 1362 р. литовський князь Ольгерд займає Київ і майже все правобережжя Дніпра підпадає під владу литовців. Після переходу західної Русі під владу литовських князів значення Білої Церкви значно зростає. Місто, крім оборонних функцій південних рубежів Великого князівства Литовського, виконує ще й важливі функції значного торгового центру. Тут селяться все більше й більше ремісників й торговців. В XIV ст. в місті працюють кравці, шевці, мірошники, бондарі та інші ремісники.
Ну а потім був 1386 рік, коли Великий князь литовський Ягайло перемінив православну віру на католицьку і обвінчався у Кракові з польською королевою Ядвігою. По тому він став зватись Володислав ІІ – Королем Польщі, Литви і України (Руси).
Далі близько століття було протистояння литовського й польського дворянства, але про інтереси українців і української шляхти вже ніхто з нових володарів українських земель не дуже то й вважав. Результат литовсько-польської унії – цілковите поглинання українських князів католицькою польською верхівкою. Православна шляхта та їх піддані політично повинна була підкоритись католицькій короні. Були звичайно виключення в особі деяких князів, але то, все ж, виключення.
В певний історичний період панування литовців, а потім і поляків, було навіть на руку населенню українських земель. Ще б пак, ми позбулися монголо-татар! Але з утворенням також незалежного від Орди Кримського ханства, почалися неспокійні часи для південної Київщини. Все частіше стали здійснюються на ці землі набіги татар. Варшава почала задумуватися над способами оборони своїх південних володінь. Починається щедре дарування значних земельних уділів в Україні шляхті з зобов’язанням новим володарям забезпечувати оборону своїх володінь, а за одно й кордонів королівства.
В 1552 р. київський воєвода Семен-Фрідріх Г. Пронський закладає в Білій Церкві замок. В місті постійно перебуває польський гарнізон, що доходив до 2000 багнетів. Пардон, палашів.
Утворюється білоцерківське староство, а місто стає резиденцією намісника київського воєводи.
“Історія міст та сіл УРСР”:
“Щоб прискорити заселення Білої Церкви, як важливого опорного пункту в боротьбі з татарами, король Польщі та великий князь Литовського князівства Сигізмунд ІІ Август у 1555 році надав міщанам на 10 років ряд пільг: звільнив їх від податків, мит, замкових робіт тощо. В 1562 році пільги було продовжено ще на 5 років. З 1570 року Біла Церква стає власністю українського магната – київського воєводи В.-К. Острозького. В 1580 році польський король С.Баторій звільнив бояр і міщан Білої Церкви від всіляких податків “на вічні часи”, за що городяни повинні були будувати й утримувати замок, нести польову варту. 1589 року міщани Білої Церкви одержали магдебурзьке право. Однак В.-К. Острозький того ж року домігся від короля його скасування і став вимагати виконання феодальних повинностей. У відповідь білоцерківці повстали, захопили князівське майно, порох і зброю. За це вони були притягнені до суду. Призвідців засуджено до страти. У придушенні цього повстання брала участь шляхта всього Київського воєводства.”
Від себе зазначу, що Біла Церква майже рік перебувала в руках повстанців.

А потім був 1591 рік. Рік першого значного повстання українських козаків. Керівником того повстання був Кшиштоф (Криштоф) Косинський
В Білій Церкві за костелом Іоана Хрестителя встановлений пам’ятний знак на честь повстання Косинського 1591 року.

Тут потрібно докладніше розповісти про особу Кшиштофа Косинського – постаті в українській історії малодослідженій.
Рік його народження невідомий. Походить він з маловідомого роду польської шляхти. Вперше про нього, за роботами Д.Яворницького, згадується в 1586 році, коли К.Косинський очолює сторожову залогу козаків поблизу “татарських улусів”. Трохи згодом він здобув серед козаків Січі такий авторитет, що вони обирають його своїм гетьманом. Це взагалі чи не перше згадування в історичних хроніках цієї посади – гетьман. За віддану службу по охороні кордонів Королівства Польського від татарських набігів гетьман козаків Косинський отримує з рук короля маєтності поблизу Білої Церкви. Але тодішній володар цих земель - Януш Острожський, не бажав поступатись своїми володіннями на Білоцерківщині й привласнює землі Косинського. Косинський був шляхтич гоноровий. Тут-то й почалося “перше повстання українських козаків проти польської шляхти”. Досить дивна трактова цих подій офіційною історіографією, якщо згадати що Косинський був поляк, а Острожський – українцем...

Далі цитата з книжки “Видатні постаті в історії України ІХ – ХІХ ст.” :
“Відомо, що повстання почалося не на Січі, а поблизу Білої Церкви, де 1591 р. козаки зимували. Білоцерківським старостою тоді був запеклий ворог Косинського Януш Острозький, і саме на околицях міста були розташовані його маєтки. З їх погрому й почав майбутній гетьман роздмухувати полум’я війни. ( ??? Ще одне питання до істориків: чи мав у той час К.Косинський звання гетьмана ??? – Кифоренко С.) Тогочасна Україна для повстання явного приводу не мала. Вона була тісно пов’язана з Польщею. Головними ворогами Косинського були не польські, а українські аристократичні роди Острозьких, Ружинських, Вишневецьких.
У першому ж бою з українсько-польським ополченням військо Косинського зазнало поразки. Сталося це 2 лютого 1593 р. поблизу містечка П’ятки на Волині. Втративши близько 3 тисяч вбитими і всю артилерію, К.Косинський певний час тримав оборону в місцевому замку, а 10 лютого вийшов з нього і припав до ніг князя Костянтина-Василя Острозького, благаючи помилування. Коли йшлося про керівників повстань, то ніхто нікого не милував, однак К.-В. Острозький відступив від правил і відпустив Кшиштофа Косинського на Січ, поставивши лише вимогу, щоб той зрікся булави гетьмана ( ??? – Кифоренко С. ) та письмово заприсягся, що припинить бунтувати народ.
Значна частина повстанців не повернулась на Січ, а рушила до Києва. Вони захопили місто, укріпилися і, грабуючи його, заявили, що мають залишитися там назавжди. Повстанці сподівалися на швидкий прихід Косинського, який, щойно опинившись на волі, почав збирати нове військо поблизу Черкас. Щоправда, охочих іти до нього було небагато - якихось чотири сотні вершників. Проте це був лише перший етап. Далі, після нападів на маєтки шляхтичів, до нього почали приставати селяни, міщани, деякі мандрівні козаки, що опинилися поза Січчю на безхліб’ї, і навіть зубожіла польська шляхта. Згодом у Косинського з`явилася навіть артилерія.
Відпущений Острозьким, польський шляхтич пішов на Січ не зрікатися булави, а звернувся до російського царя з пропозицією прийняти Україну під свою руку. (ось хто перший з українських гетьманів повернув голову в бік Москви??? – Кифоренко С.) Цар негайно надіслав до повстанського табору поблизу Черкас значну суму грошей, чимало всіляких припасів та спорядження. Як твердять польські джерела, Косинський за це віддав цареві сто миль прикордонних земель, і той дістав змогу “підписуватись царем... запорозьким, черкаським і низовим”. (Ну, з таким же успіхом я можу віддати Путіну, скажімо Луганську область і підписуватись царем... голосіївським, оболоньським і подільським:-))) – Кифоренко С.)
Водночас гетьман повстанців повів переговори з кримським ханом щодо спільних дій проти Польщі. Проте хан чекав лише нагоди, щоб самому напасти на Січ і Україну. Дочекавшись слушного часу, напав одразу після загибелі вождя повстанців і дощенту зруйнував Січ.
Зібравши двохтисячне військо, Косинський кілька разів нападав на маєтки навколо Черкас, а влітку 1593 р. двома загонами (один на човнах – по Дніпру, другий кінний - берегом) підійшов до самого міста. Під час облоги до повстанців почали приєднуватись місцеві селяни і міщани. Однак взяти штурмом черкаську фортецю Косинському не вдалося. За однією версією, він загинув од рук найманих убивць, слуг князя О.Вишневецького , в корчмі на околицях Черкас, де гетьман відзначав вдалий початок повстання разом із невеличким гуртом соратників. За розповідями самого князя Вишневецького, який аж ніяк не хотів мати репутацію вбивці, Косинський поліг у бою під Черкасами (1593 р.).
Так закінчилося гетьманство й життя одного з перших ватажків народних повстань в Україні. Однак з його смертю, як очікували



польські магнати, повстання не вщухло. Козаки не зняли облогу з Черкас. Лише в серпні, після того як О.Вишневецький дав їм гарантії на володіння майном і вільний перехід з Січі у міста й села Київського воєводства і навпаки, козаки залишили місто. Восени вони вирушили до Києва й обложили його, але напад татар на Запорожжя змусив їх терміново повернутися на Січ. По-різному оцінюють діяльність Кшиштофа Косинського нинішні історики. Однак незаперечним є те, що ім`я гетьмана в історії нашої держави залишило помітний слід.”

Дійсно слід в історії України повстання Косинського залишило глибокий. Воно поклало початок цілій низці козацьких повстань і війн, що мов хвилі прокочувались по Україні продовж наступного XVІІ століття . Багато з них проходили й теренами Білоцерківщини.
Вже через декілька років після повстання К.Косинського, Біла Церква опинилась у вирі повстання Северина Наливайка (1596 р.).
Ох, доля України...
Наливайко, між іншим, приймав участь у вище згадуваній битві “2 лютого 1593 р. поблизу містечка П’ятки на Волині”. Правда не на боці Кшиштофа Косинського, а на боці Василя-Костянтитна Острозького...
Ох, доля України...

Кому цікава історія С.Наливайка і його повстання – раджу зайти на мою сторінку Тернопільщина/Гусятин. За офіційною версією Наливайко народився саме в Гусятині.

Повертаємось все ж, до історії Білої Церкви.
З початку XVІІ ст. Біла Церква стає значним містом-фортецею Київщини. Під захистом фортечних мурів в місті розвиваються ремесла. Активно діяли зброярі. Тут працювали крім ремісників ще й мірошники, медовари та пивовари. На 1616 рік в Білій Церкві існувало понад 600 дворів. Міщанське й козацьке населення місто ділилось приблизно порівно.
В 1620 р. Біла Церква отримує Магдебурзьке право. Місту дарується герб на якому зображено лук з трьома стрілами. Але спокою це міщанам не принесло. В 1637 році білоцерківці знову у вирі чергового постання. Цього разу під проводом гетьмана нереєстрових козаків П.Павлюка.
Але що дивно - чи то часи були такі, чи то менталітет жителів України був такий, що могли вони дуже швидко перековувати мечі на орала. На 1641 рік у Білій Церкві вже налічується 277 ремісників!
А далі був вулканічний 1648 рік. Почалася війна Хмельницького проти Польщі...
Після перемог під Жовтими водами та Корсунем, 22 травня 1648 року Хмельницький вступає до Білої Церкви.

Історія міст та сіл УРСР, Київська область:
“Звідси Б.Хмельницький надсилав у всі кінці України універсали із закликом повставати на боротьбу проти польського гніту. Тут, в укріпленому таборі він сформував 70-тисячне селянсько-козацьке військо. Пізніше, в березні 1651 року, Б.Хмельницький писав з Білої Церкви листи російському цареві Олексію Михайловичу з проханнями прискорити вирішення питання про воз`єднання України з Росією.
Восени 1651 року селянсько-козацьке військо, знекровлене поразкою під Берестечком, все ж зупинило під Білою Церквою об’єднані польсько-литовські війська. 18 вересня того ж року Б.Хмельницький уклав з польським урядом тяжкий для України Білоцерківський договір, щоб дати можливість українському народові виграти час для згуртування сил на боротьбу з ворогами.
15 січня 1654 року на Соборній площі (нині площа Волі) жителі Білої Церкви в присутності уповноваженого російського посольства – стольника Л.Лопухіна та піддячого Я.Портомоїна прийняли урочисту присягу на вірність Росії. Присягнуло 38 шляхтичів, 991 козаків і 120 міщан. ”
Якщо відкинути всю політичну заангажованість цієї цитати, не вдаватись до особистих коментарів тих подій і не розписувати по крупиці ті буреломні 1648 – 1654 роки, то вимушений признати – все так і було. Хіба що зазначу, що площі знову повернуто її історичну назву – Соборна.
Хоча... Присяга білоцерківців була передчасною, або “уповноважені російського посольства” кривили душею. В 1667 р. між Московщиною і Польщею був підписаний Андрусівським мир і Біла Церква, як і все Правобережжя України (крім Києва), повертається до володінь Варшави. Тут вже не втримаюсь від коментарів – Андрусівським мир укладався за спинами українців і козацьку старшину просто поставили перед фактом, який був вигідний Москві й речі Посполитій.
А довершив розподіл України так званий російсько-польський “вічний мир” 1686 року. Ч ...чорт...



Зважаючи на стратегічне розташування Білої Церкви, польки значно посилюють місцеву фортецю.
В ті часи Біла Церква була захищена укріпленням яке було обнесено потужним частоколом на земляному валу з п’ятьма дерев’яними вежами. По периметру було влаштовано три десятки приміщень зі сторожовою залогою. В місто можна було потрапити через чотири брами.
Хоча...
Всі ці укріплення не допомогли утримати місто під час повстання С.Палія (1702 – 1704 роки).
Тут я просто зобов’язаний порекомендувати Вам прочитати мою сторінку про Фастів, де досить докладно описана постать “Хвастівського полковника” Семена Палія (Семена Пилиповича Гурківа) та події його повстання на Київщині і Брацлавщині..

Тут я просто не можу не навести цитату з “Історії України-Руси” Миколи Аркаса, де він пише:
“Правобічне козацтво почало лихим духом дихати на Поляків, а далі незабаром підняло повстаня: почали вигонити шляхту та Жидів, котрі оселилися по містах. Лівобічні теж одгукнулися на те, і вже в Переяславському полку почали бити Жидів. Утікачів з лівого боку Дніпра на правий все більшало; перелякана шляхта Київського, Подільського і Волинського воєводств проголосила “посполите рушення” на козаків, а наказний гетьман Самусь вирушив під Білу Церкву. Звідтіль послав він до Мазепи лист і розіслав універсали до всіх старшин, а в них оповіщав усіх охочекомонних збіратися у сотні і полки і одностайне йти на Поляків. У Самуся було 2000 козаків. Під Білою Церквою Палій прийшов йому на поміч із 1500 своїх полочан. Поляки, під керівництвом пана Якова Потоцького і регіментаря Рушиця, із 2000 війська рушили визволяти Білоцерківську залогу, що зачинилася у замку. Під Бердичевом Самусь напав на них і розбив у-край. Потоцький і Рушиць ледве встигли утікти, - увесь їх табор достався козакам. Розбивши польське військо, Самусь вернувся до Білої Церкви...”

Ну а що стосується Палієвого періоду в історії Білої Церкви, то потрібно зазначити, що Палій і Самусь здобули її 10 листопада 1702 року після місячної облоги. Палій переносить свою резиденцію з Фастова сюди і Біла Церква стає столицею досить значної території правобережної України, що була вільна і від Варшави, і від Москви, і від Стамбула.
Постать Палія можна сміливо ставити в один ряд з такими визначними особами України як Сагайдачний, Хмельницький та Мазепа. Саме його авторитет серед українців і змусив І.Мазепу “здати” Палія за досить надуманими звинуваченнями московському цареві.
Але ще раз повторюю, кому цікава постать Семена Палія – ідіть на “фастівську” сторінку.

Після придушення повстання С.Палія гетьман Мазепа займає Білу Церкву й переносить сюди свою резиденцію (Північна війна докотилась до українських земель).
За Мазепи, в 1706 році, в місті почалося будівництво найстарішої споруди Білої Церкви, що збереглася до наших днів - Нікольської церкви. Бурхливі роки ХVIII, а по тому й ХІХ століть дозволи завершити її будівництво лише в 1852 році, і то в дуже спотвореному вигляді. Невідомо, чи змогли б ми побачити цю споруду, якби в 1956 році споруду не відреставрували й не розмістили тут міський архів.
В 1709 році Білу Церкву займають московські війська Голіцина. В 1712 році місто знову опиняється під владою Польщі. В 1715 році в Білу Церкву вступає польський гарнізон.
В ХVIII столітті по Правобережній Україні прокочуються одна за одною хвилі селянських повстань. Учасники тих повстань дістали збірну назву - гайдамаки. Ну, а найвідоміше з гайдамацьких повстань, яке ввійшло в історію під назвою – Коліївщина, не оминуло й Білу Церкву.
Тут знову змушений переадресувати Вас на іншу свою сторінку - “Черкащина/Умань” де, на мій погляд, досить докладно описані події Коліївщини.
Ну, а тут потрібно зазначити, що Залізняк і Швачка все ж спробували здобути Білу Церкву, але місто мало такі потужні укріплення і таку ефективну артилерію, що повстанці не наважились штурмувати місто. Хоча, спроби такі були...
В 1774 році польський сейм, за заслуги в придушенні Коліївщині, жалує Білоцерківське староство з 137 поселеннями й 450 десятинами землі “у довічне володіння”, польському шляхтичу, коронному гетьману Польщі, графу Франциску Ксаверію Браницькому.
Вся подальша, дореволюційна, історія Білої Церкви була вже нерозривно пов’язана з цим родом.
Сам Франциск Ксаверій Браницький (1732 – 1819) був сином брацлавського кастеляна Петра Браницького. В молоді роки служив в Німеччині. Потім близько зійшовся з курляндським



герцогом Карлом, сином Августа ІІІ, з яким брав участь в 7-річній війні. Він мав неабиякі дипломатичні здібності. Був з Станіславом Понятовським, майбутнім королем Польщі, посланником Варшави при дворі російської імператриці Єлизавети Петрівни. З 1765 року служив послом в Берліні, а з 1771 року – послом в Петербурзі. В 1772-1773 році був послом у Франції, де й отримав булаву коронного гетьмана.
Як вже писалось, в 1774 році за королювання Августа Станіслава Понятовського, він отримує чин білоцерківського старости.
В 1781 році Франциск К.Браницький одружується на камер-фрейліні Катерини ІІ, племінниці Григорія Потьомкіна – Олександрі Василівні Енгельгардт.
Потім він брав активну участь у різних конфедераціях шляхти. Після ІІ розподілу Польщі (1793 рік) він складає з себе гетьманські повноваження й переселяється до Білої Церкви.

Згідно моди дворянства тих часів, Браницькі закладають в Білій Церкві ландшафтний парк (1793 – 1799 роки). Цей парк, названий на честь Олександри Василівни Браницької – “Олександрією”, зберігся до наших часів і є головною пам’яткою міста.

Автором проекту і першим забудовником парку був архітектор Мюффо., садівником львів’янин Август Стенге. Тут працювали кращі садівники свого часу – Ботані, Бартецький, Вітт, Енс.

Про “Олександрію” в неті є дуже багато інформації, тому я не буду давити тут опис цього парку, а просто викладу деякі фотографії зроблені весною 2006 року.

Парк справді дуже красивий і , як на мене, зовсім не поступається знаменитій “Софіївці”. Якщо хтось з киян захоче провести вихідний день прогулюючись в тиші чудового паркового ландшафту, то зовсім не обов’язково шурувати 200 кілометрів до Умані. Краще проїхати вдвічі меншу відстань і отримати не менше задоволення в Білій Церкві. Крім того можна заїхати також в Пархомівну, щоб подивись на місцеву церкву, на якій збереглися унікальні фрески виконані за ескізами Миколи Реріха, або побувати в Рудому Селі де залишились дуже мальовничі руїни палацу Браницьких.

Ну а що стосується Білої Церкви, то за наказом Катерини ІІ білоцерківський замок повністю руйнується.



За Браницьких починається бурхливий економічний розвиток міста. Економічний потенціал міста був тісно пов`язаний з перробкою сільськогосподарської продукції. Елеватор, що побудував Браницький використовується й по сьогоднішній день.
В кінці XVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. в місті будуються склади, які збереглися до наших часів. Вони внесені до реєстру архітектурних пам’яток України.
4-томник “Памятники градостроительства и архитектуры Украинской УРСР» так їх описує:
“Здание кирпичное двухэтажное с цокольным этажом. В плане имеет форму очень вытянутого прямоугольника. Вход на главном фасаде акцентирован четырехколонным портиком тосканского ордера, на торцовых — двухколонными. Фасады расчленены горизонтальными тягами, окна первого этажа имеют замковые камни. Стены здания венчает карниз простого рисунка. В интерьере плоские перекрытия поддерживаются двумя рядами деревянных опорных стоек с консолями. Памятник представляет большую историко-архитектурную ценность, является прекрасно сохранившимся примером классицистических функциональных сооружений.“

В 1809 – 1814 роках на головній площі міста будуються торгові ряди.

Вони були зведені в стилі класицизму з відкритими галереями по периметру. В`їзд у внутрішній двір був влаштований з кожної з чотирьох сторін через арки з портиками.

В буклеті про Білу Церкву видавництва “Мандрівник” так описуються початок ХІХ століття:
“В центрі міста будують так званий “Зимовий палац”, будинок дворянських зібрань, кам`яну греблю через річку Рось, млин, різноманітні господарські споруди... Події Вітчизняної війни не пройшли осторонь міста. У червні тут був сформований 2-й Київський козачий полк, який брав активну участь у бойових операціях проти французьких військ. Після війни забудова міста продовжилася.
В 1812-1813 роках на кошти К.Браницького був побудований римо-католицький костел Іона Хрестителя. Згодом він стане родинною усипальницею володарів Білої Церкви.

4-томник “Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР»:
“Костел кирпичный крестовый плане с полукруглой апсидой четырехстолпный однокупольный с двумя башнями-колокольнями. В одной из башен размещены часы с курантами. Главный фасад подчеркнут четырехколонным портиком коринфского ордера, к которому ведет широкая гранитная лестница. Декор фасадов и интерьеров выполнен с большим мастерством в формах классицизма. В 1977 г. фасады здания отреставрированы.”

В1833 – 1839 роках на замовлення Олександри Браницької був побудований Спасо-Преображенський кафедральний собор. Так як вона була православною, то цей храм став її усипальницею.