Ця місцевість була заселена задовго до виникнення Київської Русі. Археологи дослідили безліч стоянок, городищ та поховань на території Бердичева та району. Найвідоміше з яких - Райковецьке городище, яскравий взірець давньоруського поселення.
Деякі історики вважають, що це поселення було знищене монголо-татарами у 1241 році, а деякі що його зруйнував Данило Галицький під час походів проти болохівських князів у 1257-1258 роках. Єдиної точки зору на це питання немає.
В 1259 р., після приходу монголо-татарського війська Бурундая, Данило Галицький відмовляється від контролю над землями Східної Волині і край переходить під владу Золотої Орди.
Литовські князі Гедиміновичі в ХІV ст. встановили контроль над територією колишньої Київської Русі. Остаточно землями східної Волині литовці оволоділи після битви на річці Сині Води в 1362 р. Тоді литовсько-руське військо князя Ольгерда отримало перемогу над татарами. Після цього південь сучасної Житомирщини відходить до Київського удільного князівства, яким став правити син Великого князя Литовського Ольгерда Володимир.
17 жовтня 1437 р. князь Свидригайло дарує землі від Хмільника до Пулина (сучасне смт Червоноармійськ) своєму васалу Каленику Мишковичу. До цих володінь входили і землі сучасного Бердичівського району. Його нащадки - Каленицькі, активно освоюють край, будують замки і населяють їх переселенцями. Можливо, саме в цей час і виникає, або відроджується поселення Бердичів.
Про час заснування сучасного Бердичева існує багато версій, але перша документальна згадка населеного пункту з такою назвою відноситься до 1545 р. В тому документі був складений опис володінь Василя Тишкевича.
Сперечаються історики також і про походження назви “Бердичів”. На старослов`янській “бердо” – урвище; вартові на постах перегукувались також “бердо”, тобто слухай; було у словя`н ім`я – Бердич; був “бердаш” – бойова сокира; були бердники - майстри, що виробляли бердо - різновид ткацького гребеня; були кочові племена берендеїв або берендичів. Чорт ногу зламає в тих назвах. Вибирайте версії, яка кому подобається.
В 1611 р. Федір Тишкевич віддає Бердичів в оренду якомусь пану Григорію Чернику.
Відомо також, що той Федір Тишкевич приймає уніатську віру. А його син Ян - воєвода київський, вже став ревносним католиком.
В 1627 р. Ян Тишкевич очолював похід проти кримських татар, але зазнав поразки і потрапив у полон. Легенда розповідає, що там він побачив сон, в якому невідомі ченці просили Богородицю про його визволення. Врятувавшись із полону, Ян Тишкевич в одному з костьолів Любліна зустрів ченців, яких бачив уві сні. Це були ченці ордену босих кармелітів. Тишкевич розповів про свій сон і про обіцянку після звільнення побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці. Керівництво ордену схопилось за цю ідею, і у 1630 р. в Люблінському трибуналі Тишкевич підписав документи про передачу Бердичівского замку кармелітам.
2 березня 1634 р. єпископ Київський, закладає костьол, що дістав назву "Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста". В урочистостях взяли участь Ян Тишкевич, його дружина Ядвіга Бельзецька і сусіди-магнати. 22 липня 1642 р. новозбудований храм було освячено (нині це так званий "дольний" храм). При будівництві храму було використано частину мурів і приміщень старого замку.

.

Слава храму зросла дуже швидко. У значній мірі це було пов'язане з тим, що Ян Тишкевич подарував кармелітам свою сімейну реліквію - Чудотворний Образ Богородиці. Даний Образ мав велике значення в історії міста і на поклоніння до святині приїздили з усіх куточків Речі Посполитої.
Ян Тишкевич був одним із найвпливовіших магнатів в Україні. З 27 магнатів Київського воєводства він був сьомим за кількістю дворів. Крім Бердичева, йому належали Слободище, Махнівка, Бершадь, Пулин, Кодня та ще близько 120 населених пунктів.
Але невдовзі спокій кармелітів і шляхти було порушено. Настали роки війни Хмельницького проти Польщі. Загін Максима Кривоноса і козаки Білоцерківського полку Івана Гирі в червні 1648 р. обложили містечко Махнівку, в якому засіло 500 шляхтичів із сім'ями і польські війська під командуванням Яна Тишкевича. В ході штурму повстанці змусили шляхту відступити в замок. Спроба козаків його захопити не увінчалася успіхом. Тоді Кривоніс спрямував свої війська на бернардинський монастир і швидко захоплює його. Серед трофеїв була невелика гармата і понад десяток гаківниць. Зброю повстанці втягли на дзвіницю й почали методично обстрілювати замок, завдаючи йому великої шкоди. Водночас були організовані нові загони з міщан, які разом з козаками пішли на новий штурм замку.

Але саме в цей час підійшли війська Яреми Вишневецького і вступили в бій з полками, якими командував син Кривоноса Кривоносенко. Козаки відповіли контрнаступом, під час якого загинуло близько тисячі воїнів Вишневецького. Одночасно козацька кіннота вдарила з іншого боку. Внаслідок цієї атаки ворог втратив ще 1500 чоловік, а самого Вишневецького ледве не збив з коня списом Кривоніс.
С.Величко писав, що “після такого Кривоносового пригощення Вишневецький віддав хвалу Богові, що не поліг на бойовищі з іншим своїм товариством, і подався з військом до Грицева, тобто якраз до свого Збаражу, щоб спочити після військового руху. Князь, зламавши у боях з Кривоносом жало свого воєнного пориву, стратив свою сміливість, яку мав до козаків”. Тут потрібно відзначити, що жало у Вишневецького все ж не зламалось.
18 липня 1648 р. повстанці захопили Бердичів і розбили польські загони біля містечка П'ятка.
Що ж до Яна Тишкевича то відомо, що він брав участь в битві біля Пилявців, в якій зіграв дуже негативну роль, розпочавши битву за греблю без узгодження з регіментарями. Втрата маєтків і поразки в боях, певно, і прискорили його смерть, яка настала 1649 р. в Любліні.
Кармеліти з чудотворним образом втекли до Львова. Повертаються вони в Бердичів лише в 1663 році.
Під час війни місто і околиці сильно постраждали. М.Кривоніс, захопивши Бердичів в 1648 р., перебив усю шляхту і єврейське населення, яке переховувалося у замку.



По закінченні війни, спадкоємці Яна Тишкевича стали опротестовувати право ченців на вічне володіння замком і земельними угіддями. 19 березня 1684 р. Бердичівський комісар Свідерський, офіціал Грабовський з офіцерами і солдатами напали на кляштор і пограбували його. Настоятель о. Матеуш двічі звертався до вищих урядовців з протестом, але даремно. Як повідомляють монастирські хроніки, комісар Пухачевський, підмовлений Тишкевичами, зібрав громаду злиднів, озброїв їх і послав на розбій до кляштору. Ті виламали браму і почали шукати ченців, знаходячи їх, калічили і кидали через стіну в рів. Костьол і кляштор були зруйновані, а награбоване майно вивезене. І хоча коронний возний Мартин Палушкевич оголосив рішення суду про повернення кармелітам їх власності й відшкодування збитків, лише в 1717р. спадкоємець Тишкевичів Кшиштоф Завіш підкорився цьому рішенню.

Під час козацького руху, очолюваного Палієм і Самусем, Бердичів знову опинився у вирі подій. В 1702р. в місті зібралися всі воєнні сили, які мала шляхта на Київщині. У Бердичеві на той час перебували полковник Даміан Рущиць, із загоном кварцяного війська, загін старости Хмельницького, надвірні козаки Якова Потоцького і частина шляхетського ополчення, створеного раніше для боротьби з шведами. Серед керівників почалася суперечка за право очолити командування. Потоцький, бажаючи перетягнути громадську думку на свій бік, став щедро пригощати воїнів випивкою. Під час цього бенкету на місто якраз напали козаки Самуся. Замок було взято, а польське військо знищене. Обоз і казна перейшли до рук повстанців. В черговий раз було перебито всіх польків та євреїв Бердичева. Селяни околиць теж піднялися, вигнали шляхту, і край перейшов під козацьке самоуправління до 1713 року.
В 1721р. до Бердичева було повернуто зі Львова Образ Богородиці, але під час гайдамацького руху 1734-36 р.р., той образ вивозили до Любліна. Навчені гірким досвідом еміграції і погромів, ченці розпочали в 1736р. відбудову кляштору і укріплення фортеці. Керівництво роботами очолив архітектор Г.Тарнавський, але в 1737р. він помер, і роботи тривали вже під керівництвом Яна де Вітте. Ще в 1739р. було започатковано будівництво нового центрального храму. Крім костьолу, почали зводити двоповерховий монастир, бастіони, фортечні мури та рів з перекидним мостом. Всередині костьолу настінний розпис було виконано італійським живописцем Веніаміном Фредеріче, який працював у храмі до 1759 р.
Будівництво кляштору закінчилося в 1754 р. Папа подарував кляштору мощі воїна-мученика Феодора і частину хоругви великомученика Георгія. Нижній храм після цього стали використовувати для поминальних богослужінь. В 1759 р. ченці привезли з Любліна тіло фундатора кляштору Яна Тишкевича і поховали його у спеціальній гробниці нижнього храму. Тут же були розміщені склепи шляхетських родів - нащадків Тишкевичів.
В 1748 р. Варварою Завіш, власницею Бердичева, було побудовано дерев’яну Свято- Миколаївська церкву, в якій зберігалась стародавня ікона Миколи Чудотворця. Цій церкві Варвара Завіш подарувала також Ікону Матері Божої. В 1910 р. на місці Свято – Миколаївської церкви побудовано новий кам’яний храм.



.

У другій половині ХVІІІ ст. кляштор перетворився в одну з найбільш укріплених фортець Європи. Будуються нові мури, башти, прибудовуються два прибрамних корпуси, гарнізон посилюється 60 гарматами.
В 1758 р. кармеліти отримали від короля Августа ІІІ дозвіл на заснування власної друкарні, яка незабаром прославилась на всю Європу.
Під час протистояння польського короля й барських конфедератів, кляштор надає притулок конфедератам. Після місячної облоги й обстрілу фортеці восьмитисячне російське військо генерал-майора П.Кречетнікова взяло Бердичів.
В 1771 р. російськими військовими було заарештовано багатьох уніатських священиків і польських урядовців, яких ув'язнили до Бердичівської фортеці. Цю подію в народі стали розглядати як кінець Унії.
В останній чверті ХVІІІ ст. в бердичівській протопопії діяло вже 55 православних храмів.

23 січня 1793 р. - другий розподіл Речі Посполитої. 7 квітня у містечку Полонному було проголошено Маніфест про входження Правобережної України до Російської імперії, а в 1795 р. було завершено створення Волинської губернії, до складу якої і відійшов Бердичів.
Протягом ХVIII ст. відбувається процес становлення Бердичева як значного торгівельно-ремісничого центру Правобережної України. У ХІХ ст. реноме Бердичева, як торгової столиці Правобережжя тільки підтвердилось. Найпримітнішим явищем в житті міста безумовно були ярмарки, яких нараховувалось до десяти на рік. Славились також і місцеві торги, котрі відбувалися 2 рази на тиждень.
А. Суботін, досліджуючи стан економіки Бердичева, писав: “Дела всем было много и немудрено, что так росла численность населения. Сюда рвались евреи из местностей более обездоленных, и каждый находил здесь пропитание”.
В зв’язку з великим значенням оптової торгівлі, Бердичів був наповнений численними легальними і нелегальними складами, і треба зазначити, що місто в XІX ст. стало одним із головних контрабандистських центрів у Східній Європі. Цьому сприяли численні катакомби під містом, споруджені ще у часи набігів татарських орд.
В 1843 р. заможні жителі Бердичева звернулися до уряду з проханням надати Бердичеву статусу міста, зазначаючи при цьому, що Сенат ще в 1801р. “признал Бердичев коммерческим в Европе местом”. Зовсім іншої думки про місто був Київський генерал-губернатор Д.Бібіков. Він писав: “Бердичев был средоточием контрабандного промысла в том обширном, в правильные формы приведенном виде, в котором едва ли встречался где и когда-либо...”
Та все ж в 1845 р. Сенат надає Бердичеву статус міста. Але, з прокладенням залізниць Київ – Одеса (1871) і Київ – Брест (1873), торгове значення міста стало падати. Це пояснюєтья тим, що з прокладенням залізниць, в інших районах імперії



почали з’являтися власні торгові центри.
В Бердичеві діяв військовий госпіталь, яким керувала сестра відомого російського героя Дениса Давидова.
Бердичів в ХІХ ст. був важливим осередком польського національного руху. Після повстання поляків у 1831 р. в Бердичеві було закрито кармелітські семінарію і школу. А в 1844 р. - згідно з розпорядженням Волинської духовної консисторії від 17 серпня того ж року - знамениту друкарню.
В 1856 р., до сторіччя коронації Образу Богородиці, відбулося свято нової коронації. Першу корону було викрадено в 1831 р. Дублікат виготовили на кошти місцевої шляхти, але згодом і дублікат був вкрадений. У 1844 р. папа Пій ІХ подарував кляштору нову корону.

В 1863 р. на Україні вибухнуло нове польське повстання. Після його придушення почались гоніння на шляхту і ксьондзів. У 1866 р. з метою ліквідації кляштору до Бердичева з військовим загоном прибув Київський генерал-губернатор А. Безак. У доповіді міністру внутрішніх справ він вказував: "Особый вред этого монастыря в политическом отношении доказывается следующими сведениями: в 1861 г. в нем были совершены 3 раза политические манифестации...".
Приміщення кляштору були конфісковані, і в них розмістили управління повітової поліції. Будинок друкарні передали міській поліції, флігелі перетворили в конюшні пожежників, а башту - в пожежну вежу. В розпорядженні ченців залишився лише верхній храм і одна башта.

Лише в 1904 р., після перебування в Бердичеві Київського губернатора Н. Клейгельсона, кляштор і башти повернули монастирю. Настоятель храму Боньчковський розпочинає збір коштів на ремонт святині. Папа Пій X обіцяє апостольське благословення тим, хто зробить пожертвування на реставрацію. Відновлювальні роботи під керівництвом архітектора Жіллера проводились у 1908-1915 р.р.
Бердичів був також знаним єврейським культурно-релігійним центром. У 1890-х роках в місті нараховувалося більше 10 синагог і 67 молитовних домів, серед яких виділялася хоральна синагога

На території сучасного парку ім.Шевченка було старе єврейське кладовище, перші поховання на якому датуються ще ХVІ ст. Тут було поховано багато відомих цадиків і рабинів. Зараз єврейський цвинтар розміщений на околиці міста й побувавши на ньому, відразу розумієш, що це містечко, вже безповоротно втратило більшість евреїв, котрі додавали такого неповторного колориту Бердичеву.

Ну а потім була Перша світова та громадянська війни, погроми та еміграція і радянська влада, при якій у 1937 Бердичів стає райцентром Житомирської області.
Розповідаючи про Бердичів звичайно ж неможливо оминути одну неординарну подію. 2 березня 1850 р. в бердичівському костьолі Святої Варвари абат Ожаровський повінчав письменника Оноре де Бальзака з поміщицею Евеліною Ганською.