Шацькі озера входять до складу Шацького національного парку. Розташовані у Шацькому р-ні, на північному-заході області. Власне Шацький район, був виділений з Любомльського р-ну в 1993 році.
Ми перебували там влітку 2001 року. Це бів просто туристичний відпочинок з друзями й дітьми, палатками й байдарками.
Добиралась туди наша компанія на своїх авто й не одночасно. Ми прибували останніми. Зізвонившись з Олексієм Клименком, домовились про зустріч в Шацьку. Проїхавши по трасі М 07 з Києва до Любомля, звертаємо на вказівник "Шацк" вправо. Зупиняємось трохи перепочити. Раптом з ранкового туману, з`являється жінка з термосами:
-Кави, не бажаєте?
Кава, була дуже доречна. Підкріпившись, їдемо далі. Кілометрів через 35, в`їджаємо в Шацьк. Тут в нас відбулася незабутня зустріч з Льошою Клименко. Він приїхав на день раніше, й мав знайти місце під стоянку.
Потрібно зробити невеличкий ліричний відступ. Взагалі-то, Олексій Клименко, дужа добра й спокійна людина. Мій хороший друг. Для своїх багаточисленних друзів, він зробить набагато більше, ніж для власної жінки (без полових стосунків звичайно). Одним словом, людина - альтруїст. Але цей добряк має зріст під два метри, й вагу під 100 кг. Цей шкаф, говорячи про дітей, завжди використовує слово - "детишки", й вимовляє його дуже зворушливим тоном. Й потрібно зазначити, що діти його дуже люблять.
Так от, коли ми приїхали в Шацк, до нашої машина підійшла здоровенна потвора, з неголеним писком, в "тельняшці" й грузинській "сванці" на голові. Одна сторона лиця в цієї істоти, була в два рази більша, за іншу. Вона щось промичала, показуючи на щоку, сказала - "а, где детишки?", й ми зрозуміли, що перед нами Льоха Клименко!
Виявляється в нього розболівся зуб й рознесло щоку. На щастя, вдалося забрати з власного городу, місцевого стоматолога. Він щось там зробив Олексію, приписав чимось полоскати рота й через декілька днів Льоха був знову сама доброта.
Виявилось, що місце від стоянку, було знайдено на самому великому з Шацьких озер - оз.Світязь. Озеро з довгими мілкими берегами, пісчаним дном й прозорою водою. Під`їджали ми до стоянки, через село "Пульмо" (хоча, я можу помилятися в назві), а потім з кілометр по полю. На тому полі місцеві жителі завжди випасали корів, й тому трава була там як килим - рівненька, сантиметра три висотою. Правда й коров`ячого гімна там було повно.
Стоянку влаштували на околиці соснового лісу, до води було метрів двісті. Місце подобалось не всім, бо коли йшли купатись, потрібно було переходити через невелику багнюку. Були думки змінити стоянку. Але кращого місця не знайшли, багато болотистих ділянок по берегу та й лісники ганяли туристів в інших міцях. Й коли через два дні, попиваючи ввечері вино, Оля Кравченко сказала, що "незважаючи на всі флюси і мінуси, мені тут подобається", вирішили залишатись на обжитій стоянці.
Почався чудовий відпочинок. Дітей відпускали купатися самих. Береги були дуже мілкі, щоб зануритись з головою потрібно було пройти метрів сто. Інколи діти брали з собою купатися Льоху. Він брав їх або за руки, або за ноги, розкручував над водою й жбурляв менрів за десять від себе. Родості було!
Коли "детишки" йшли гратися, то брали з собою й Ігоря Кравченко, цінуючи те, що в людини вища педагогічна освіта. Вони дозволяли йому придумувати різні спортивні змагання.