Шепилове розташоване в долині річки Свинарки (притоки Кайнари), за 3 кілометри від райцентру Голованівськ, Кіровоградської області. Така дивна назва річки, була дана їй коли в ній втопилося кілька десятків поміщицьких свиней. Взагалі то, цю річечку в деяких місцях можна навіть перестрибнути. Зараз по її руслу викопано декілька ставочків. В дитинстві, я ловив там карасів.
Перша письмова згадка про село датується 1764 роком. В цей час воно було власністю польських магнатів Потоцьких. У першій половині ХІХ ст. Шепилове входило до Голованіської волості Балтського повіту Подільської губернії. 1852 року Потоцькі мали 410 кріпаків, 1903 десятини землі й лісу в Шепиловому і 161 кріпака та 752 десятини – в Олександрівні (з давніх-давен до Шепилового приписане село Олександрівна – раніше Ксьондзівка). У той же час на кріпацьку ревізьку душу припадало по 0,87 десятини орної землі. Панщина становила 5-6 днів на тиждень. До того ж селяни сплачували ще й численні побори. Навіть у церковних документах початку 50-х років констатувалося, що “шепилівські селяни живуть дуже бідно”.

Графиня Ф.Потоцька вступила в 1850 році в договірні відносини з селянами, що дозволялося царським указом від 2 квітня 1842 року. В 1854 році увійшов у силу договір, за яким селяни визнавалися особисто вільними. 288 ревізьких душ одержали 501 десятину орної землі і 166 десятин сінокосів, але мусили сплачувати поміщиці щорічний оброк у сумі 1690 крб. За Потоцькою збереглися права власності на землю, суду над селянами.
В 1874 році поміщиця Кудашева придбала шепилівський фільварок із 1107 десятинами землі. Через рік вона їх продала департаменту уділів.

Дуже вбогим був зовнішній вигляд Шепилового, Хатки – дерев`яні з однією кімнатою та сіньми, дахами, вкритими соломою. В селі не було навіть фельдшера. Майже все населення було не писемне.
Не менші злидні панували в селі й після революції та в перші роки після Великої Вітчизняної війни. Село сповна відчуло жах голодовок 1933 та 1947 років. Були навіть випадки канібалізму.




Брат мого батька, Григорій, помер від голоду в 1947 році, не проживши й року.
Важка доля в цього села. Але все ж, я люблю його.
На сільському цвинтарі могили діда Івана та баби Марії. Багато могил з призвищем Кифоренко.

Зараз село не вмирає лише завдяки близькому розташуванню до районного центру. Життя продовжується. Хоча, колись сильний колгосп ім.Ватутіна вже не існує. Навіть вхід до його контори поріс чагарниками.

Контора та розміщена в споруді сільського Будинку культури, що був побудований в 1960-ті роки. Потрібно відзначити, що клуб виглядає вельми солідно, як для звичайного села.

В селі сама велика споруда, це школа.

А колись, щоб отримати середню освіту, моєму батькові та його одноліткам, доводилось пішки ходити в сусіднє село Межиричку.
В парку, коло школи зберігся пам`ятник Леніну. Не зруйнували, й навіть підфарбовують інколи.

А ще в Шепилові, як і в кожному населенному пункті України, є меморіал загиблим жителям села під час Великої Вітчизняної війни.