Чуфут-Кале займає особливе місце серед так званих печерних міст Криму. Знелюднене нині місто мало своїх мешканців ще в середині ХІХ століття – найдовший період заселення серед „печерних міст” півострова.

Єдності серед вчених про часи заселення плато на якому розташований Чуфут-Кале немає. Є версії що місто виникло в VI ст., є версія що в ІХ-Х ст., є також думка, що відносить часи заснування Чуфут-Кале до ХІІ століття.
Перша письмова згадка про Чуфут-Кале відноситься до 1298-1299 років. В ті роки, в ході золотоординських усобиць, що докотились і до Криму, емір Ногай розорив багато кримських поселень, в тому числі і Чуфут-Кале. Вчені вважають, що нинішній Чуфут-Кале, згадується в тогочасних хроніках під назвою Кирк-Ор. В перекладі Кирк-ор - Сорок замків. Ця назва, можливо й не зовсім коректно перекладена з місцевих мов, зустрічається і в творах католицького монаха Рубрука, що побував в Криму в 1253 році, і в творах арабського географа Абульфеда, що подорожував там же в 1321 році.
Спочатку Чуфут-Кале мало не чисельне населення і служило безпечним місцем для навколишнього люду, де можна було б перечекати небезпеку разом зі своїм крамом та живністю. Поступово місто розросталося і укріплювалося і вже в ХІV столітті воно стає досить потужною фортецею. Є згадки, що в ті часи Кир-Ор захопив золотоординський хан Джанібек, а її володарями стають беї Яшлавські.
В період розпаду Золотої Орди, коли кримські хани стали подумувати про незалежність своїх володінь, фортеця стає притулком для різних претендентів на ханський престол. А перший володар незалежного кримського ханства – Ходжа-Давлет-Герай взагалі переносить офіційну резиденцію зі Старого Криму до Кирк-Ору.

Звісно резиденцію потрібно було укріплювати і місто набуває рис справжньої фортеці. Камінь для будівництва береться тут же, на плато. Причому в місцях, де видобувався камінь для будівництва кріпосних укріплень і житла, утворюються досить великі ніші і печери. Печери ті використовувались для господарських та релігійних потреб, а при нагоді і для оборони. Саме ці ніші/печери, а вони є в досить великій кількості і в інших колишніх містах-фортецях (Мангуп, Ескі-Кермен, Бакла, Киз-Кирмен ...) й дали загальну назву цим містам. Вона ж закріпилась серед істориків та дослідників Криму – печерні міста.

З 1454 року тут функціонує монетний двір, який карбував свою монету.
В другій половині ХV ст. місто мало досить різноманітне населення – тут проживали мусульмани, християни, іудеї.
На початку ХVІ ст. ханська резиденція переноситься в нинішній Бахчисарай, а фортеця використовується лише для захисту правителів Криму при ворожих набігах.

Далі про історію Чуфут-Кале краще почитати в путівнику „Печерні міста Криму” Олександра Герцена та Ольги Махневої-Чернець:
„В кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. татари покинули фортецю, тут залишаються караїми й вірмени, а до середини ХVІІ ст. – лише караїмська община. З цього часу назва „Кирк-Ор” змінюється на „Кале” (вперше зустрічається в 1608 р.) й невдовзі набуває форми „Чуфут-Кале” (Іудейська фортеця), вкорінившись в ХІХ – ХХ століттях. Крім того, в ХVІІ ст. побутувала ще одна назва – Джевхер-Кермен (Фортеця скарбів); так називав її ... турецький мандрівник Евлія Челебі.
Місцеві караїми займались ремеслами й торгівлею. В Бахчисараї, де вони тримали лавки, їм дозволялось знаходитись лише до заходу сонця, на ніч потрібно було повертатись в Чуфут-Кале. В кінці ХVІІІ ст. тут ще налічувалось близько 200 будинків, що могло відповідати чисельності населення до 1000 – 2000 чоловік. Після приєднання Криму до Росії жителі починають покидати Чуфут-Кале, переселяючись в основному в приморські міста – Євпаторію й Феодосію. В Євпаторію на початку ХІХ ст. було переведено караїмське духовне правління й типографію. До середини ХІХ ст. місто майже повністю опустіло. Основна причина – відсутність на плато питної води й брак придатних для обробки ділянок землі. Крім того, після включення Криму до складу Росії в 1783 р. з караїмів була знята заборона на проживання в Бахчисараї, де раніше вони могли тримати лише торгівельні лавки.
Руїни древнього міста вже в ХІХ ст. стають місцем прогулянок любителів природи й історії. Чуфут-Кале відвідували відомі письменники й поети: О.Грибоєдов, Адам Міцкевич, В. Жуковський, Леся Українка, М.Коцюбинський, О.Горький, О.Толстой, В.Луговський, Джеймс Олдрідж, О.Бітов; художники І.Крамской, І.Репін, В.Серов, О.Купрін, Е.Нагаевска й інші.”
В Чуфу-Кале також побували всі російські самодержці, які відвідували Крим.

Ну а що ж цікавого могли бачити ці мандрівники в Чуфут-Кале? А багато чого цікавого.

Якщо йти від східної оборонної стіни по дорозі на якій за століття вишурувалась досить глибока колія,

то можна побачити, наприклад, ось цей колодязь, що був призначений для збору дощової води. Взагалі вода була досить цінним продуктом серед жителів міста.

Чисельні розкопки виявили, що будинки в Чуфут-Кале розміщувались дуже близько один до одного. Були вони, як правило, двоповерховими з невеликими внутрішніми дворами, в яких розміщувались ще й різні господарські будівлі. Декілька вулиць перетинались вузькими переходами по яких міг проїхати лише один вершник.
В кінці однієї з головних вулиць Чуфут-Кале, що носить зараз назву Середньої збереглися руїни мечеті. Історики вважають, що будувалась вона десь в середині XIV століття, а в 1455 році була оновлена ханом Хаджи –Гераєм.
Поруч з залишками мечеті розташований мавзолей доньки хана Тохтамиша. Звали її Джаніке-Ханим і вона вважається досить авторитетною особою в кримській історії - на мавзолеї вона названа „великою государинею”. Померла государиня в 1437 році, але з того часу її життя обросло такою кількістю легенд, що достовірно встановити життєвий шлях Джаніке вже навряд чи вдасться.

Під час відвідин Криму царем Олександром ІІІ, мавзолей відреставрували. В ході тої реставрації був перебудований фасад і знищено багато різних орнаментів на стінах мавзолею.
До речі, спеціально до того кримського візиту Олександра ІІІ, в 1896-1897 році, на території Чуфут-Кале караїмською громадою був побудований палац. Від нього зараз залишився лише цоколь, з досить великими печерами під ним. Палац був зруйнований за радянської влади, в 1930 році.

Далі знову цитата з „Печерних міст”:
„Повертаючись до Південних воріт по Кенасській вулиці Старого міста, у дворику, відгородженому камінним парканом, можна оглянути два караїмських молитовних будинки – кенасси. Споруда напроти входу, прикрашена аркою з добре обтесаного й підігнаного каміння, датується орієнтовно XVI ст., хоча по архітектурним ознакам воно відноситься до часу не раніше XVIІ ст. Друга будівля, справа, більш скромніша, з’явилася пізніше, наприкінці XVІІI століття. Вірогідно, вона зведена караїмами з общини Мангупа, що переселились в той час на Чуфут-Кале.
Кенасси, як правило, мають три відділення, перше призначалося для священнослужителів, друге (середнє) – для прихожан-чоловіків. В третьому відділенні при вході на стільцях та лавах, оббитих повстиною й обтягнутих телячою шкірою, сиділи літні люди й скорботні за померлими родичами. Над цією частиною кенасси знаходився балкончик, на який по особливих сходах, що йдуть з сусіднього двору, могли піднятися жінки й не помічені знизу, бути присутніми при богослужіннях.

В кенассу заходили без взуття, залишаючи його на терасі. Підлога великого залу була вкрита килимами. На стелі підвішувались люстри, але до наших днів залишились лише кільця для їх кріплення. В стіни зали вмонтовані глеки, що служили голосниками-резонаторами, що покращували акустику приміщення. На бічних полицях і в шафах зберігались молитовники й причандалля для релігійних церемоній.





Недалеко від кенасс знаходилась перша на Кримському півострові типографія, заснована караїмами в 1731 році. Точне її місцезнаходження невідомо. Друкувались в основному книги релігійного змісту. В 1805 р. ця типографія була переведена в Євпаторію.”

Одна з самих цінних, і в той же час відносно молодих пам’яток Чуфу-Кале це садиба Фірковича. Ця садиба може дати певне уявлення про характер споруд древнього міста й уклад життя його мешканців.
Але мене особисто дуже зацікавила не сама садиба, а її останній господар, хоча не тільки її, а й всього міста Чуфут-Кале. Це був дуже цікавий дядько, а звали того дядька Фіркович Авраам Мануїлович (1768 – 1874).
Людина це була непересічна. Це був і письменник, і поет, і археолог, і історик, і просвітитель. Народився в Луцьку в родині караїмів, в 20-х роках ХІХ року переїжджає в Крим. Своє життя він присвятив пошуку древніх іудейських книг, рукописів, манускриптів, надгробків. Мандрував по Кавказу й Близькому Сходу, побував в Польщі, Литві, Австрії, Єгипті, Туреччині, Палестині. Його колекцією пишається Російська публічна бібліотека в Санки-Петербурзі. Але був Авраам Мануїлович ... неабияким скандалістом. Навіть авантюристом. Вся його невтомна діяльність і праця зводилась до того, щоб довести що караїми, хоч і є іудеями, але ніякого відношення до євреїв не мають. На його переконання караїми оселились в Криму, ще до розп’яття Христа і не мають ніякого відношення до цього діяння. Він активно виступав за те щоб караїми не підлягали в Російській імперії тим гонінням і обмеженням що і євреї. Для відстоювання своєї думки він не гребував навіть підробкою древніх іудейських документів. Серед істориків його точка зору має багато скепсису, але самі караїми його дуже поважають. Людина це була дійсно неординарна. Багато в чому була його заслуга, що через багато років після його смерті німецькі фашисти не піддавали геноциду караїмів, як їх братів по вірі – євреїв.
Зараз в Бахчисараї діє музей А.М.Фірковича, а в садибі де він жив, на території Чуфу-Кале, відкрита виставка, яка присвячена культурі й побуту кримських караїмів. Похований Фіркович в Іосафатовій долині на території караїмському некрополя поруч з Чуфут-Кале.
Знімаю капелюха, Авраам Мануїлович...