Нажаль, про це село я знайшов дуже мало друкованої інформації. Навіть у радянському виданні “Історії міст та сіл УРСР”, де крім інформації про радянський період нашої історії, можна інколи знайти й деякі інші цікаві факти, Давидівка навіть не згадується. За Російської Імперії Давидівка входила до складу Уманського повіту Київської губернії. До складу Голованіського р-ну, Кіровоградщини, Давидівка ввійшла після адміністративного поділу 1954 року.
Але завдяки людям, яким не байдужа доля села, вдалося взнати дещо цікаве про Давидівку. Тим більше, що село цікаве. А точніше має це село дуже цікавий водяний млин.

Побудував цей млин у 1911 - 1914 роках поміщик з відомого дворянського роду молдавського походження, Абаза. Людина була багата й мала великий підприємницький хист.
Власне рід Абаза був досить відомий в Російській імперії. Ось, що я знайшов про, мабуть найвідомішого представника цієї родини, Олександра Абазу в Інтернеті:
Абаза Олександр Огійович (1821 — 1895) -
відомий і досить впливовий державний діяч, належав до політичної промислової еліти Російської імперії. У нього був великий маєток у Шполі Черкаського повіту Київської губернії. Промислові виробництва: цегельний завод і паровий млин у Василькові Звенигородського повіту Київської губернії, винокурне виробництво у Воробіївці Брацлавського повіту Подільської губернії і, нарешті, в самій Шполі – машинобудівний завод, який працював на всю округу. Крім того, він мав досить велике бурякоцукрове виробництво.
Відгуки про Абазу в історичній літературі не дуже принадні. Найчастіше йому дорікають у використанні службового становища для здійснення своїх ділових операцій. У цьому розумінні і сучасники Олександра Огійовича висловлювалися про нього неоднозначно. Однак у більшості своїй вони бачили в Абазі досить розумну, ерудовану людину, блискучого оратора, вмілого господарника та організатора, що чудово розумівся на економічних питаннях.
Змолоду світський лев і пристрасний гравець, він, одруженням з дочкою відкупника Бенардані, набув великого статку, збільшивши його грошовими оборотами та вмінням користуватися своїм становищем і впливом для комерційних справ.
Посідаючи таке значне становище, Абаза активно впливав на економічну політику, в тім числі і для власної вигоди. Він виступив ініціатором утворення банку, який допомогав кожному землеволодінню — і селянському, і середньому, і великому. Фінансові операції, пов''язані з його ім''ям, Абаза здійснював через одеський банк Рафаловича, якому довіряв і надавав урядову підтримку. Абаза був великим акціонером різноманітних залізничних товариств, які будували та експлуатували густу мережу залізниць, у тім числі і на теренах України. Велику увагу Олександр Огійович приділяв розвиткові цукрової промисловості. Активно втручався в справи галузі, наприклад, врятував її від кризи у 1887 — 1888 роках.




Не викликає сумніву, що діяльність цієї активної і деякою мірою авантюрної людини, мала багато позитивних економічних результатів для вітчизни.
Додам лише, що в 1865 році О.О.Абаза був призначений членом ради міністра фінансів, а у 1880-1881 роках навіть займав посаду міністра фінансів. На цій посаді він скасував сумнозвісне в Російській імперії „соляне мито” . В 1884-1893 роках він займав посаду голови департаменту державної економіки.
Брат Олександра Огійовича, Михайло також служив в Міністерстві фінансів. Багатий поміщик, граф Бобринський залицявся до його жінки, що призвело до дуелі на якій Михайло Абаза був убитий. Бобринський згодом одружився з Абазихою і усиновив неповнолітнього Олексія Абазу.
У Петербурзі Олексій отримав освіту й почав в 1876 році військову кар’єру мічманом на Балтійському флоті. В 1881 році отримує чин лейтенанта, а в 1884 році стає ад’ютантом Олексія Олександровича Романова. В 1887 році молодий Абаза одружився з Наталією Федорівною Васильєвою, яка народила йому вісім дітей (п’ять синів і три дочки). По одруженні його вітчим купив в селі Межиричка (сусіднє з Давидівкою село) в поміщика Драгоновського маєток з ґуральнею й подарував Олексію Абазі. Поки Олексій Михайлович був зайнятий на військовій службі маєток керувався управителями.
В 1895 році О.Абаза стає командиром найсучаснішого крейсера російського флоту “Світлана”. Це саме той крейсер, який був затоплений командою після нерівного бою з двома японськими крейсерами в Цусімській битві. Щоб не здаватись японцям, була дана команда відкрити кінгстони, але команду ту давав уже інший командир. В 1901 році Абаза отримує чин контр-адмірала. В 1902 році він був зарахований в свиту імператора Миколи ІІ й стає командиром загону морського кадетського корпусу. Коли, в 1903 році був створений Комітет по справам Далекого Сходу, О.М.Абаза призначений керуючим його справами. На цій посаді він мав право особистого докладу Імператору й мав значний вплив на формування політики з Японією. Політика ця призвела до невдалої для Росії війни і загибелі крейсера, яким він колись командував (а разом з крейсером і двох тихоокеанських ескадр Росії). В 1905 році Комітет по справам Далекого Сходу був ліквідований, але Олексій Михайлович залишається на службі до 1910 року.
Після відставки він переїжджає до свого маєтку в Україні й вкладає кошти в промисловий розвиток нинішньої Голованівщини. Він оселяється в своєму маєтку в Межиричці, модернізує місцевий спиртозавод. Виділяє кошти на школи в Межиричці та Голованівську. В 1911 році Абаза придбав помістя Давидівку і починає будівництво вищезгаданого млина.

В 1916 році господарську частину помістя Абаза здав поміщикові Глінці, а сам продовжував жити у житловому дворі до лютого 1917 року. В січні 1917 року, вже будучи тяжко хворим, О.М.Абаза скликав селян і звернувся до них з промовою в якій були такі слова:
“Граждане, в России приближается революция, а всякая революция сопровождается уничтожением материальных ценностей и опустошением. Если революція произойдет, то я Вас прошу, не розоряйте имение в Межиричке. Оно будет нужно для Вас, для народа, который я так люблю”.
Помер Олексій Михайлович Абаза в лютому 1917 року і на своє щастя не бачив, як спустошувались його володіння у роки громадянської війни. Він був похований коло церкви в с.Межиричка. В 1930 році його могилу пограбували. Як вважають старожили, це зробили місцеві “активісти”, які спокусились на золотий годинник, обручку, кортик. В 1932 році був повністю зруйнований склеп з пам’ятником. Пам’ять про О.М.Абазу почала стиратись в пам’яті народу.
Зате млин, побудований Олексієм Михайловичем Абазою, близько ста років тому, на славу потрудився. Перестали використовувати його близько п’ятнадцяти років тому, й стоїть він з того часу самотньо на березі Ятрані.




Коло млина залишилась величезна труба котельні. Місцеві жителі говорили, що тут був “нафтовик”. Мабуть, як паливо використовували нафтопродукти.

Залишились столітні механізми, що піднімали шлюзи. Залишились турбіни.

Більша частини самої споруда, на щастя, ще має дах. Всередині залишились потужні дерев`яні балки, що служили основою для перекриття поверхів.

В нижніх приміщеннях млина можна побачити жорнова, які змололи за свій вік мільйони тонн муки.

До речі, славилась Давидівська мука на всю імперію. Її навіть на експорт вивозили. В радянський час досліджуючи в Чорному морі затонулий транспортний корабель, знайшли в його трюмах муку з Давидівки.
В 1914-1916 роках мука і крупи з Давидівки постачались на потреби російської армії.

Зараз одне з приміщень млина використовується, як маслобійня. Інші потрохи руйнуються.

Вже після створення цієї сторінки, я почав переписуватись з Ковальчуком Миколою Силовичем, автором книги про Давидівку та сусіднє село Полонисте. Ось цитата з одного його листа:
“Ще до спорудження Абазою чотириповерхового корпусу млина-заводу, існував т. зв. розтрусний млин, в якому від водяної турбіни крутилися жорнові камені, перетираючи зерно на “разову” муку. Пізніше (точної дати не знаю) цей млин зазнав реконструкції. Тут було встановлено два агрегати вальців двосторонньої дії. Цей млин почав видавати борошно різних сортів – від “разового” до найвищого ґатунку. Тут мололи звичайні селяни для харчових потреб. Напевне, він працює і сьогодні.
Млин же, про якого ведете мову, було споруджено поряд зі старим, який тепер виглядає як прибудова до нового. Новий же млин – це, власне, борошномельний завод, який мав переробляти значні партії зерна. Та не судилося цьому млину-заводу розкрити свої можливості”.

Ще зберігся в Давидівці, поряд з млином, також старий мурований місток через Ятрань.