|
Фастів
Фастів – райцентр Київської області. Розташований трохи вправо від траси Київ – Одеса (приблизно 30 км), на річці Унава.
На території міста досліджена пізньопалеолітична стоянка, а навкруги міста розкопано декілька курганів Х-ХІІ століть.
В “Історії міст та сіл Української УРСР (Київська область) можна прочитати наступне:
“Уперше в історичних документах Фастів згадується під 1390 роком, коли київський князь Володимир Ольгердович підтвердив право роду Рожиновських на володіння Фастовом. Отже, наприкінці XIV ст. поселення Фастів уже існувало, але через наскоки татар на початку XV ст. жителі залишили його. На початку XVI ст. тут знову почали селитися люди. В середині століття поселення належало Івашенцевичам, головний маєток яких знаходився в Макарові (тому їх називали ще Макаровичами). Один із спадкоємців, Андрій Макарович, у 1561 році заставив Фастів київському римсько-католицькому єпископові М.Пацу, а в 1568 році поселення у числі інших, відомих під назвою “Глібова на Рпені”, Сигізмунд Август пожалував “вічним дідичним правом” єпископу Б.Гулькевичу. Це призвело до тривалої і впертої суперечки між Макаровичами та їх спадкоємцями і католицькими єпископами. Справа розглядалась у судах різних інстанцій. Нарешті Люблінський трибунал вирішив її на користь єпископів.
За час судової тяганини Фастів знову занепав. Лише після того, як єпископ Й.Верещинський пообіцяв звільнити жителів від податків і надати інші привілеї, населення почало зростати. Й. Верещинський намагався перетворити Фастів на один із центрів католицизму на Україні. Він заснував тут друкарню, побудував костьол. Навіть перейменував село на “Новий Верещин”. Наступник його єпископ К.Казимирський повернув селу попередню назву. На його клопотання король Сигізмунд ІІІ у 1601 році надав Фастову права ї привілеї містечка. За К.Казимирського єзуїти зміцнили свої позиції. Фастів став резиденцією єпископів. У 1612 році в містечку був відкритий єзуїтський колегіум, а в 1638 році – засновано монастир бернардинів”.
Під час війни Хмельницького з Польщею в 1648 р. Фастівський маєток єпископа О. Соколовського був захоплений українськими козаками, шляхта та католицьке духовенство було перебите, а всі релігійні заклади єзуїтів та бернардинців знищені.
Фастів стає сотенним містечком Білоцерківського полку. В 1654 році тут перебували разом Богдан Хмельницький й Василь Бутурлін.
Після Андрусівського перемир`я Фастів знову переходить під владу польської корони.
Друга половина XVII століття відзначена частими нападами татар на південь Київщини. Це приводить до спустошення і занепаду Фастова. Ну, сказати, що життя вмирає, не можна. Місто все ж живе, а може й животіє. Але ось, в 1684 році, Семен Палій отримує королівський універсал, який дає йому право сформувати козацький полк й оселитись в Фастові.
А тепер короткий історико-біографічний відступ про Палія.
Кінець XVII століття. Польське королівство, до складу якого входить Фастів, витримує важке протистояння з Туреччиною на своїх південних кордонах. Кам`янець взятий турками. Місцевий Петропавлівський кафедральний собор перетворений на мечеть. Поляки спішно будують нові фортеці для блокади Кам`янця.
З другого боку, на півночі насідає Швеція, яка перебуває на вершині своєї військової могутності. Хоча вона більше зайнята боротьбою з Росією, але, хто знає, що прийде в амбітну голову шведського короля.
Лівобережна Україна Польщею втрачена. Після приєднання тих земель до Росії, лівобережні гетьмани й запорожці створюють відносно сильний заслін проти татарських набігів на південь Лівобережжя. Адже, на боротьбу з Польщею вже не потрібно відволікатись
На Правобережній Україні після гетьманувань Євстафія Гоголя, Юрія Хмельницького, Григорія Дуки, Стефана Куницького та Андрія Могили, коли козаки займались війною під прапорами польського короля й турецького султана, а не обороною власної землі, настав розлад й запустіння. Татари, що не мислили своє існування без спустошливих походів на Україну, рушають в незахищений коридор між Дніпром й Дністром. Правобережжя знелюднюється. Та й Бахчисарайський договір 1681 року підтверджує умову не заселення Правобічної України.
Але такі родючі землі довго без доброго господаря бути не могли.
Микола Аркас пише, що у 1685 році Ян ІІІ Собеський “видав таку сеймову ухвалу, що він приймає під свою батьківську опіку усіх козаків, котрі оселяться на землях давніших полків Чигиринського, Черкаського, Корсунського, Канівського, Білоцерківського та Уманського та будуть узнавати за гетьмана того, кого настановить Польський уряд... Ті з них, котрі одержували од короля “приповідні листи” на те, щоб набирати це охоче військо, звалися полковниками; з них одразу визначилися полковники: Іскра, що оселився у Корсуні, Самусь – у Богуславі, Абазин – у Брацлаві на Поділлю, а найбільш – Семен Пилипович Гурко, або “Палій”. Як його прозвали Запорожці. Він оселився у Хвастові”.
Більшість істориків сходиться на думці, що Семен Палій народився в містечку Борзна на Чернігівщині. Його батько був козаком Ніжинського полку. До того ж полку був записаний й Семен. Дехто вважає, що він навчався в Києво-Могилянській колегії. Достовірного підтвердження цьому немає, але людиною він був справді освіченою. Мав брата та сестру. Сестру забрали в ясир, і в полоні вона вийшла заміж за турецького мурзу.
Прізвисько “Палій” він отримав дійсно від Запорожців. Після смерті першої дружини, в кінці 70-хроків він відправляється на Січ. Приймає активну участь у козацьких походах й швидко висувається у кошові ватажки Запорожців. В 1683 році С.Палій очолює один із загонів запорожців, що воює під началом Яна ІІІ Собеського проти турок, в Угорщині. В тому поході й помітив польський король талановитого козака Семена Палія.
Повертаючись з того походу, влітку 1684 році Палій вирішує залишитись зі своїм загоном на Правобережній Україні. Але через конфлікт з правобережним гетьманом Андрієм Могилою, все ж вертається на Запорожжя. Вертається, але не надовго. Вже осінню того ж року він знову з`явився на Правобережжі . Оселяється Палій у Фастові.
На Правобережжя почали повертатись люди. Фастівський маєток Палія міцніє й перетворюється на сильну фортецю. Чисельність його полку перевищує 3000 козаків. Населення беззаперечно підтримує полковника. Авторитет серед козаків росте. Росте також невдоволення місцевої шляхти через авторитарне керівництво Палієм краю. До Варшави посипались скарги, що у Фастові будується “удільна” держава де не поважаються польські закони. Але Палій був не тільки чудовий вояка й адміністратор. Він був, також, добрий дипломат. Йому вдається запевнити короля у своїй вірності. Й справді він активно боронив південно-східні рубежі королівства.
Боронити то боронив, але почав також зносини з Московщиною про приєднання Правобережжя до Російської держави. Але ні цар, ні Мазепа не підтримали його. Між Польщею й Росією був підписаний “вічний мир”. А шляхта тим часом почала наступ на території контрольовані Фастівським полком, південну Волинь, східне Поділля, Правобережну Київщину. Були навіть спроби витіснити Палія з Фастова. Ціною велетенських дипломатичних зусиль Палій залишався фактичним володарем величезної території й навіть умудрявся отримувати гроші з Варшави на утримання козацьких з`єднань. Але в 1699 році сейм прийняв постанову про заборону утримування “козацької міліції” – так називали поляки козацькі полки Правобережжя. Київський католицький єпископ Я.Гомолінський присилає у Фастів двох ксьондзів, щоб вони від його імені прийняли маєток. Але Палій, не був би Палієм, якби не послав тих ксьондзів куди подалі.
Почалось відкрите протистояння з Варшавою.
Т.Чухліб пише:
“У 1701 р. Польща розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а Палій припинив усілякі політичні відносини з королем та його підопічними, оголосивши свої володіння “вільною козацькою областю”. На землях Київщини, східної частини Поділля та Волині влітку 1702 р. розпочалося всенародне повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з революційними подіями середини XVII ст. Палій разом з іншими правобережними полковниками відмовився від протекції польського монарха і заявив про присягу “наймогутнішому Пану царю Московському і Вельможному Й.М. Пану Гетьманові Мазепі”.
3 вересня 1702 р. Козаки під керівництвом С,Палія облягли головну польську фортецю Правобережжя Білу Церкву. Тільки 10 листопада її було відбито у польської залоги, після чого полковник переніс сюди свою резиденцію з Фастова. Інші козацькі полки під керівництвом Самуся та А.Абазина оволоділи Немировом, Бердичевом, Баром, Бушею, Рашковим, Старокостянтиновом та іншими містами. Навесні 1704 р. Влада козацької старшини поширилась майже на все Правобережжя.
Однак цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими силами, і чи не вперше у практиці міжнародних відносин один із пунктів Нарвського договору між Річчю Посполитою та Московщиною (19 серпня 1704 р.) присвячувався одному з керівників визвольного руху. Виходячи з домовленості між обома державами, полковник С.Палій “або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв” до володінь Корони Польської.
У зв`язку з тим, що Палій не припинив військових дій проти Польщі, його було заарештовано лівобережним гетьманом І.Мазепою. Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в`язниці. У 1705 р. за наказом Петра І його було відправлено на заслання до сибірського містечка Тобольська. Але коли І.Мазепа у 1708 р. Виступив проти Москви, Палія знову ж таки за особистим наказом царя повернули з далекого Сибіру. Він ще брав участь на боці російських військ у полтавській битві, однак підірване у засланні здоров`я давалося взнаки. Повернувшись до Фастова, де жила його друга дружина Феодосія, він знову зайняв уряд полковника і продовжив боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічні зусилля Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади і об`єднати Україну. У січні 1710 р. його з почестями поховали на території старовинного Межигірського монастиря”.
Ось такий був Семен Палій. Людина справді непересічна. Польський урядовець Ф.Замойський сказав про нього – “той, що хоче кинутися з мотикою на сонце”. І Замойський був правий.
“Під владою лівобережних гетьманів Фастів перебував до 1712 року – часу, коли після невдалого Прутського походу Петро І змушений був повернути Правобережні землі Польщі. За умовами миру ці землі мали залишатись пусткою, а жителі – переселитися на Лівобережжя. Протягом 1712 - 1714 рр. жителі Фастова переселилися в район Василькова, який був тоді у складі Російської держави. Містечко знову стало власністю католицьких єпископів... Щоб швидше заселити опустілі землі, польський уряд надавав переселенцям “слободи”, звільняв їх від повинностей на 5 років. Протягом 1715-1730 рр. містечко знов заселилось”. (Історія міст та сіл УРСР, Київська обл.)
В 1750-60-их роках прокотились гайдамацькі повстання, що вибухнули Коліївщиною. Ватаги М.Швачки та А.Журби в 1768 році захопили Фастів, зробили його своєю резиденцією й місцем страти шляхти, єзуїтів та євреїв. Був повністю зруйнований костел.
Польща за допомогою царських військ вже влітку 1768 року придушила повстання. Журба загинув в бою, а Швачка був засланий до Сибіру.
Після приєднання частини Правобережжя України до Російської імперії, Фастів входить до складу Васильківського повіту Київської губернії.
В 1779-1781 роках будується дерев`яна Покровська церква з Дзвіницею. Вона внесена до державного реєстру культурного надбання українського народу.
Місто спочатку залишалось власністю єпископів. Але в 1843 році єпископів бере на утримання російська казна, а містечко зараховано до державних маєтностей. Фастів стає волосним центром зі стандартним набором – ґуральня, броварня, торгівля.
Значний поштовх до розвитку економіки Фастова дає відкриття в 1870 році залізниці Київ – Одеса. Стають до дії залізничні майстерні, завод по виготовленню шпал та котельно-механічний завод Брандта.
Фастів залишається досить крупним католицький центром України. В 1910 році тут будується дуже красивий Костел Св.Миколая. Зараз він відреставрований й виглядає досить солідно.
Тільки той совковий паркан було б добре замінити. А то й сфотографувати його толком не можна.
Під час 1917 –1920 років у Фастові багато разів змінювалась влада. Фастовом володіли представники всіх політичних сил, що були тоді на Україні. Залізничний вокзал у Фастові весь обліплений меморіальними дошками, присвяченими подіям тих часів. Але найбільш цікава історична подія відбулась тут в грудні 1918 року. Тоді в спеціальному ешелоні на залізничній станції Фастів був підписаний попередній текст Договору про злуку Української Народної Республіки та Західноукраїнською Народною Республікою.
Цій події присвячена велика експозиція у музеї-вагоні, що встановлений біля залізничного вокзалу Фастова.
Про цей музей ви зможите багато дізнатись на сайті Петра Власенко: http://sk.vlasenko.net
Там же я взяв деякі фотографії для цієї сторінки.
А тут, офіційний сайт міста Фастова: http://fastiv.osp-ua.info
Там я теж, потягнув деякі фотки. Добре, що є на ньому фотогалерея міста. Але признаюсь, досить дивна галерея. З 26 фотографій близько половини, то фото магазинів та Торгових домів. Мабуть спонсорів сайту. А ще там є фото будинку, де розміщене місцеве управління МВС. Цікаво, то теж спонсори?
А ще у Фастові є церква Св.Миколая, яка має досить оригінальні форми:
І закінчення. Я останній раз я був у Фастові раннім ранком. Дуже спішив. Помітив досить цікавий пам`ятник. Кому він я не знаю, навіть з машини не виходив, щоб глянути. Судячи з шикарних бакенбардів того дядька, мабуть якась визначна особистість ХІХ століття:
Особистість мабуть не ординарна. Чому? Бо тримає в правій руці ... мобільний телефон. Он на знімку антену видно:
P.S.На початку 2006 року до мене в гостьову написала одна жителька Фастова й повідомила, що пам`ятник "дядьку з мобілкою", то справді пам`ятник неординарній особистості - Миколі Бенардосу, винахіднику дугової зварки.
В "дзеркалі тижня" у вересні 2005 року про М.Бенардоса була цікава стаття Ігоря Малишевського, яку я привожду на цій сторінці повністю:
"В історичному реєстрі світової науки за нашим земляком Миколою Миколайовичем Бенардосом записано те, що нині звично застосовується повсюдно на планеті. Відкриття ж його було таке значуще для людської цивілізації, що й через ціле століття, 1981 року, за рішенням ЮНЕСКО, відзначалося світовим співтовариством.
Народився він року 1842 на півдні України. Там, у причорноморських степах, у сиву давнину, задовго до Різдва Христового, оселилися греки, колонії яких датуються ще античними часами. Назву його малої батьківщини в Херсонській губернії утворено, як тоді водилося, від прізвища дворянських власників навколишніх земель — село Бенардосівка.
Пристрасть поміщика
Авторові цих рядків у далеку студентську пору «трудових семестрів», за химерною грою долі, випало саме там збирати «королеву полів». Село це так давно носило назву Мостове і належало вже до Миколаївської області, що небагато хто навіть зі старожилів пам’ятав первісне ім’я — Бенардосівка. Бо ж хіба годиться в епоху будівництва комунізму залишати в назві колгоспного села прізвище глитаїв-поміщиків?!
Працюючи без вихідних, виконуючи і перевиконуючи, ми не уявляли навіть, що саме з цих країв вимушеного нашого трудового подвигу розпочався справді подвижницький шлях, який приведе до відкриття світового значення.
Та що ми, грішні. Отой дебелий дядько, колгоспний зварювальник, який за кузнею, затуляючись щитком із синім скельцем від сліпучих зблисків, лагодив реманент до осінньої оранки, — хіба він мав поняття, хто ж подарував його шкарубким рукам оте осяйне диво?
А сам панський синок Микола свого часу подався з родової садиби у Бенардосівці до Києва, в університет св. Володимира — вчитися на медика. Але через три роки медфакультет, на наполягання батьків, залишив і перевівся до Петровської землеробської і лісової академії у Москві (майбутньої Тімірязівки).
Двадцятисемирічним Микола Бенардос поїхав у Поволжя, під Кінешму, щоб дати раду земельним родовим маєтностям матері у селі Лух. І застряв там надовго. Спершу взявся був до діла затято: за дванадцять верстов від Луха збудував садибу «Привільне», а в ній завів господарство за всіма приписами засвоєної в академії науки. А тоді відкрив школу для селянських дітей та амбулаторію (благо, початки медичної освіти були). До речі, перші в окрyзі, а головне — безплатні. А втім, для нього самого затія безплатною не була: обидва заклади утримувалися його коштом, себто доходами від господарства.
Але в новоявленого поміщика була одна потаємна пристрасть — винахідництво. Тож найперше він спорудив добре устатковану механічну майстерню для себе. Там провадив кожну вільну хвилину, сконструював, а тоді збудував власноручно декілька нових, оригінальних сільгоспзнарядь.
Бенардос будує перший на Волзі річковий пароплав. Омріяне судно він назве «Миколай». Ні, не для того, щоб увічнити себе любого, — пароплав названо так на честь одного з синів, якого спіткала нещаслива доля. Незвичний винахід успішно витримав усі ходові випробування. Одначе місцева влада не зрозуміла революційності нового виду транспорту, і пароплав, який коштував винахідникові стількох зусиль та конструкторської сміливості (не кажучи вже про гроші), було продано на злам. Ображений, він залишає Лух назавжди й вирушає до Санкт-Петербурга, де мешкатиме і працюватиме півтора десятка років.
Почавши винахідництво в молодості, у студентські 23 роки, він запатентував не мало не багато — понад дві сотні винаходів та проектів. У галузях залізничного і водного транспорту, енергетики, акумуляторобудування, у таких різних царинах, як скажімо, сільське господарство чи побутова техніка і — військова справа. Запропонував власний проект перетворення водяної енергії на електричну.
Але до північної столиці Бенардос прибув тоді, коли остаточно сформувався його головний інтерес, котрий і прославить у світі це ім’я. Розробка принципів найважливішого виду з’єднання металів — дугового електрозварювання — та їх матеріальне втілення в талановитого винахідника з Таврії йшли паралельно. Створено вугільні електроди цілого спектру форм, а тоді комбіновані: вугілля — метал. Зладнав пристрій для найважчого виду зварювання — вертикального. Уперше навчив, як утримувати виріб при зварюванні в заданому положенні, — електромагнітом. Розробив способи та інструменти в галузях, якими нинішні вчені-патонівці займаються і в наш час: зварювання у струмені газу, точкове і шовне контактне зварювання — аж до підводного зварювання та різання. Випереджаючи час, замахнувся на конструювання напівавтоматів та автоматів. Один із винаходів, пам’ятаючи своє грецьке походження, назвав іменем давньогрецького бога Гефеста, долучивши попереду «Електро».
Природно, всі ті винаходи потребували витрат, і чималих. А гроші міг дати лише маєток на Волзі — з продажу врожаїв пшениці та іншого збіжжя. Але, з головою поринувши у винахідництво, Бенардос ще у «Привільному» дедалі менше часу приділяв агрономічним заняттям. А після від’їзду господарство без нього і геть занепало. Управляючий маєтком слав до столиці імперії дедалі менші суми грошей, а потім став відмовлятися оплачувати рахунки столичних постачальників, що наростали із загрозливою швидкістю.
Обліплений боргами, немов реп’яхами, Бенардос, щоб спробувати якось вискочити зі скрути, змушений був переїхати до зовсім глухої провінції — у Фастів. Пристрасть до винахідництва, що поглинала його всього без останку, наприкінці життя зробила із заможного колись поміщика жебрака.
Свинець
Менш як за шістдесят верстов від Києва, де три десятки років по тому академік Євген Оскарович Патон створить Інститут електрозварювання, якому судилося прославитися на весь світ, у Фастові, сидів хворий Бенардос на шпитальному ліжку в палаті для вбогих, затискаючи руками вуха. Навряд чи хто розпізнав би в них руки дворянина. Все життя вони воювали з металом, розплескалися, затверділи камінчиками мозолів на пучках і долонях.
Перш ніж піти додому, лікар зазирнув у двері, але до палати не зайшов, розуміючи, що не може полегшити страждання нещасного, який маятником хитався на зім’ятому ліжку. Годі було впізнати у нещасному зі сплутаною бородою, з напівбожевільними від болю очима того, хто в сяянні електричної дуги в Парижі, в лабораторії Кабата, демонстрував свій славетний винахід з ім’ям давньогрецького бога — «Електрогефест».
Ще на самому початку ХХ століття з містечка над тихою Унавою Микола Миколайович Бенардос приїздив у Москву, до сина. Московські медичні знаменитості, поховавши до кишень халатів дерев’яні рурки стетоскопів, шепотілися, але дивака-електротехніка з дрімучої провінції під Києвом споряджали з приписами до аптеки. Звідки їм знати, що діагноз він давно поставив собі сам. Адже були ж колись у молодості три курси на медичному факультеті університету Святого Володимира. Проте як хотів би медик-недоук помилитися! Але давним-давно він помітив у дзеркалі над умивальником темні смужечки на яснах. І відразу ж второпав, що це означає. Отруєння. Отруєння свинцем.
Бо ж скільки літ морочився з отими акумуляторами.
Було це вже після того, як продали за борги маєток під Кінешмою, материну спадщину в Луху. Але що значив якийсь занепалий маєток, коли задуманому там «Електрогефестові» один за одним патенти видавали то Франція, то Бельгія, то Британія зі Швецією і навіть далекі заокеанські Штати. Ось лише Росія-матінка трохи забарилася — тільки в найостанніший день року 1886-го спромоглася видати «Привілей на спосіб з’єднання і роз’єднання металів безпосередньою дією електричного струму».
Але й без того він уже багато чого встиг. Он як хвацько вдалися колись кліщі для контактного зварювання — за одну ніч. Або ж верстат для приварювання денця до циліндрів. Чи ота батарея для зварювання з трьох сотень акумуляторів. Клятий plumbum, скільки ж ти тоді його наковтався?..
А пам’ятаєш, як за поли хапали: «А чого, добродію Бенардосе, не патентуєте супутніх винаходів? Мільйонером би стали!» А хіба вони знали, чому добродієві Бенардосу доводилося брати випадкових людей у компаньйони по винаходах? Просто нічим було оплатити навіть належний міністерству фінансів збір за патенти, себто «Привілеї». Та хто знав про це його життя?.. І про те, якою надією трепетало серце, коли в Петербурзі заснували (нарешті!) товариство з електричної обробки металів. Бум! «Буде, панове, власний завод, умови для продовження дослідів!» Стелили м’яко. А де опинився — у фастівській богадільні? Навіть на поїздку в Москву, до сина і лікарів, довелося принижено позичати у поміщиків-сусідів…
Боячись поворухнутися, щоб знову біль не прострелив нирки, хворий з гіркотою думав, що медик-недоук, на жаль, не помилився в діагнозі. Нехай будь-що з розумним виглядом пишуть латиною йому в рецептах московські світила, він може сам оповісти навіть майбутній перебіг недуги. Руки і спина вже болять, а незабаром сіпатиметься обличчя.
Поліневрит.
Так, здається, на кафедрі в Києві визначали симптоми отруєння свинцем? Біль іде по основних нервових стволах. Доки… доки рухи не розладнаються і нічого не тямитиме голова.
Того вечора прояснення більше не настало. З-за тумбочки вигулькнули пики сусідів-поміщиків з реготом — цур вам, цур!.. ага, Париж!.. а це що блищить? — імперіал?!. е, ні — золота медаль, а нею навіть борг у м’ясній лавці не сплатиш... «Миколі Бенардосу за трубу, зварену по гвинтовому стику»... віват, месьє!.. а це що пливе — розплавлений свинець?.. ні, то Унава за городами і крижини, крижини... «За материну каблучку — три червінці?! Це ж пограбунок, добродію ростовщик!»... «А три червінці за «Охоронну грамоту» ваше благородіє вже сплатили-с?»... цур... знову циліндр з-за шафи... киш!.. а-а, то п’янюга отой, купчик у циліндрі, в червоній косоворотці з атласу... Ги-ик, так де розписатися в гр-рамоті за мій, г-ик, винахід, ха-ха?»
Хворий знову відчув приплив незбагненної радості, ніби вперше тримав у руці сувій веленевого охоронного паперу. Спробував схопитися з ліжка, але поперек проштрикнуло болем, і він упав горілиць на злиденну постіль.
Вранці жаліслива бабуся-черниця принесла миску якоїсь бурди, звареної з продуктів пожертви. Помалу вливала з ложки в рот із чорними, вугільними яснами. Але хворий, не в змозі ковтнути, одсувався, ріденька юшка лилася на бороду, на сорочку.
Бабуся хрестила йому скуйовджену голову, в якої Господь забрав розум.
Востаннє брудна, злиденна кімната спалахнула сліпучо-холодним сяєвом, наче зблиснула в ній вольтова дуга.
Але, збурена подіями дев’ятсот п’ятого року, країна не завважила цієї смерті. Ніхто не завважив.
P.S. Значення для людської цивілізації відкриття М.Бенардоса, яке вдосконалив пізніше на Пермських гарматних заводах інженер М.Славянов, було настільки велике, що в ювілейний, за календарем ЮНЕСКО, рік у Фастові пацієнтові шпиталю для бідних було поставлено пам’ятник.
Президент Академії наук України, директор Інституту електрозварювання Б.Патон сказав там:
— Нема чого їх оплакувати, життєві лиха і Бенардоса, і Славянова. Нехай не все було гладко в житті, не ладився побут. Хіба в цьому річ? Вони відкрили нову дорогу. Дали чудові ідеї, що й нині приносять користь. За життя вони побачили перемогу. Зуміли зрозуміти те, чого ніхто до них не розумів. І знали, навіщо живуть."
|
