Летичів – районний центр на сході Хмельницької області. Якщо Ви їхали, коли не будь, по трасі Вінниця – Хмельницький, то Вам неодмінно запам’ятались великі рибні базари в районі Летичева. Завдяки цим базарам й відоме містечко у наш час. Ще воно відоме, як місце поховання відомого українського бунтаря Устима Кармалюка. Пам`ятник йому, що зведений в центрі Летичева в 1974 році, добре видно з траси.

“Життя Устима Кармалюка – приклад того, що в пам`яті народу є місце не лише для сильних світу цього. Історичні документи висвітлюють початковий період його життя вельми скупо. Відомо, що він народився 21 березня 1787 р. В с.Головчинці Подільської губернії в родині кріпака, яка належала панові Пігловському. Після приєднання подільських земель до Російської імперії внаслідок поділів Речі Посполитої польське шляхетство й бюрократія формально продовжували утримувати у своїх руках структури місцевого врядування. XVIII й наступне ХІХ ст. в історії цього регіону позначилися жорстокою експлуатацією українських селян польською шляхтою, представники якої були на Правобережжі найбільшими землевласниками. Конфлікти спалахували й через непомірно важку панщину та різні визиски і, звичайно, на національному ґрунті. З того факту, що Пігловський вирішив позбутися Кармалюка, віддавши його в солдати, можна дійти висновку, що Устим поводився надто незалежно й не мирився зі знущаннями та несправедливістю. Втім, перебування “в москалях” тривало недовго: Кармалюк втікає і з невеликим загоном здійснює зухвалі напади на панські садиби. Наступний період його життя можна було б назвати “між утечами”, адже за неповні тридцять років їх було аж п’ять.
Навесні 1814 р. заарештованого Кармалюка карають шпіцрутенами і за вироком Кам`янець-Подільського військового суду засилають до Криму. Дорогою він тікає й удруге з “разбойническим отрядом” повертається у рідні місця. У 1817 р. Кармалюка впіймали знову. Цього разу, аби надійніше його ізолювати, суд засуджує Устима до 10 років каторжних робіт у Сибіру (спочатку навіть хотіли винести смертний вирок). На етапі непогамовний подільський селянин знову вислизає з під варти, таємно пробираючись з далекої В`ятки додому. Тут його загін продовжує тероризувати своїми нападами панські маєтки, економії, суди, адміністративні установи. Невдовзі ці набіги стають настільки нестерпними, що місцева влада, не покладаючись більше на поліцію, вирішує, як у давнину, скликати шляхетське ополчення й боронитися самотужки.
У березні 1822 р. загін Кармалюка розгромлено, а самого народного месника запроторено подалі від України – в далекий Тобольськ. Однак і тут фортуна не відвертається від нього. Він, уже вкотре, тікає і піднімає на Поділлі ще більшу й могутнішу хвилю повстанського руху. Відтепер загони Карм еля, як його називало місцеве селянство, діють не в одному повіті, а відразу в шести – Латинському, Летичівському, Балтському, Проскурівському, Могилівському й Ушицькому. Лише за півроку вони здійснюють понад двадцять нападів на поміщицькі володіння. Занепокоєна шляхта звертається по допомогу до командування 2-ї російської армії.
З 1827 по 1832 рр. Кармалюка двічі хапають і двічі він організовує втечі. Впродовж наступних років полум`я селянських повстань перекидається на сусідні Волинську й Київську губернії, причому ситуація в них стає настільки



небезпечною, що імперська влада у терміновому порядку створює так звану Галузинецьку комісію, якій доручалося виловлювати повстанських ватажків і карати селянський непослух. При організації каральних операцій комісії було дозволено використовувати піхотні та кавалерійські частини і навіть артилерію.
Феномен “подільського Робін Гуда” неможливо збагнути без розуміння тієї масової підтримки з боку місцевого населення, яку йому надавали мало не в кожній хаті. Селяни не лише допомагали повстанцям харчами, переховували й лікували їх, а й повідомляли про місця зосередження урядових військ, маршрути пересування каральних загонів тощо. Не менш значною була роль і самого Устима – натури жвавої, розумної і навіть артистичної. Як свідчать документи слідства, він вільно володів російською, польською і єврейською мовами, за потреби міг переодягтися шляхтичем, офіцером або священиком. Усе життя Кармалюка не покидала одвічна селянська мрія – знайти таку країну, де можна було б спокійно оселитись з родиною і вільно господарювати, не підкоряючись жодному панові. Але “вибратися у далекий край”, як він висловлювався, йому так і не вдалося. Під час нападу на економію поміщика Волянського у жовтні 1835 р. загін Кармалюка потрапив у влаштовану засідку і селянський ватажок загинув. Похований він у Летичеві (нині смт Хмельницької області).
Романтична література зробила з “разбойника Кармалюка” героя численних п’єс і романів; у народній пам`яті він назавжди залишився таємничим і безсмертним борцем з несправедливістю, який на закиди щодо розбишацтва відповідав:
“Ще й нікого я не убив,
Бо сам душу маю.
А що візьму в багатого,
Убогому даю...“

Опис, по моєму, трохи сухуватий, й не зовсім повно передає харизматичність Устима Кармалюка. Взагалі-то, багато істориків вважають, що він був “характерником” - людиною, що мала неабиякі гіпнотичні здібності.
Особисто мені, дуже подобається коротенька розповідь про Кармалюка, яку можна прочитати тут:
http://mycastles.narod.ru/carmal.html


І останнє. Коли я шукав в Інтернеті інформацію про Летичів, то знайшов цікаву підбірку новин, які друкувались в газетах Російської імперії в ХІХ столітті. Ось що писала газета “Києвский телеграф” в 1875-му році:
“У Летичеві Подільської губернії один єврей, покликаний до суду, заявив, що йому недостатньо двох місяців до нормального віку, тому що він народився не через дев''ять місяців, як це буває звичайно, а чрез сім після свого зачаття. Істину своїх слів він підтверджував 10 свідками, що під присягою ніби-то показали, що вони були присутні при народженні нещасливого єврея. Говорять, що свідки і пройдисвіт єврей притягнуті до кримінальної відповідальності”.
Ну, ніякої цікавої історичної інформації тут немає. Але в мене виникло питання: що таке для єврея ХІХ століття “нормальний вік”? Хтось знає?