Топонім Моквин можна пов’язати з тим, що село знаходиться в долині р.Случ і час від часу страждає від повені. Принаймні так кажуть місцеві жителі. Що ще вони можуть розказати - трошки нижче. Про все по-порядку.

На території Моквина в період ранньої бронзи вже існувало поселення людей. Про це свідчать, знайдені на території села кам’яні знаряддя праці та залишки посуду тих часів.
“Історія міст та сіл УРСР” дає відомості, що в документах 1564 року, Моквин згадується як власність Богуша Федоровича Корецького. Олександр Романчик, науковий працівник Державного історико-культурного заповідника м.Острога, наводить щоправда іншу дату першої згадки про селище в письмових джерелах – 1565 рік. Але то не суть важливо.
В 1594 році власником Моквина стає Брацлавський каштелян Олександр Семашко. В той час село входило до Луцького повіту Волинського воєводства й саме по цих землях прокотилось повстання Наливайка 1594-1596 років. Під час того повстання Моквин був захоплений загоном козаків під керівництвом Г.Лободи.
Оправившись від наслідків козацького повстання, Моквин розбудовується. В 1629 році в селі налічується 79 димів. Населення займається деревообробкою, ткацтвом і виробництвом … кошиків.
В 1631 році дочка Семашка одружується з Червоноградським старостою Станіславом Даниловичем у власність якого й переходить Моквин. Під час війни Хмельницького з Польщею, в серпні 1648 році, жителі Моквина піднімають повстання проти Даниловича. Але повстання успіху не мало, а його активні учасники були схоплені, відправлені в Луцьк і покарані міським судом.
Даниловичі продають в 1755 році свої володіння в Моквині шляхтичу Валентину Требуховецькому, після смерті якого вони як спадщина дістаються його далекому родичеві В.Валевському.
У Власності Валевських Моквин перебував аж до 1939 року, поки Волинь не була зайнята радянськими військами.

За часів панування Валевських в селі була відкрита суконна мануфактура, цегельний завод та картонна фабрика.
З 1866 року Моквин стає волосним центром, а в 1867 році відкривається парафіяльна школа. В 1882 році починає діяти поштова контора. В 1897 році в Моквині проживає вже 1683 жителя.
Потім була столипінська реформа, в наслідок якої багато жителів села переселяються на хутори, І світова війна й революції 1917 року.
В липні 1917 року Валевських виганяють з маєтку. В лютому 1918 в село входять австро-німецькі війська, але не надовго.
На протязі 1919-1920 через Моквин двічі прокотилась хвиля радянсько-польської війни. Та війна закінчується встановлення влади Польщі аж до 1939 року. Моквин включається до складу Березнівської гміни Рівненського повіту Польської держави, а з 1925 року то вже повіт Костопільський. В селі мешкає 2269 жителів.

Весною 1924 року в Моквині сталася подія про яку й зараз пам’ятають місцеві старожили. Тоді протягом 30 годин йшла страшна злива, Случ вийшов з берегів і повністю затопив село. Відразу згадується топонім назви Моквин.

Потім був 1939 рік, 1941, 1944 і нарешті 1991. Коментарів це не потребує. Були ще страшні роки “Волинської різанини”, коли поляки з українцями завзято нищили один одного, але про ті події якось іншим разом.
Поговоримо краще про моквинські пам’ятки архітектури.
В селі збереглася церква й костел. Побудовані вони були на кошти Валевських в кінці ХІХ століття. Церква декілька разів перебудовувалась й зараз використовується за призначенням.

А от костелу пощастило менше. За радянських часів храм був закритий, католицька громада Моквина розвіялась по світу й костел став нікому не потрібним. Його величні стіни й просторі підвали цікавлять зараз лише місцевих дітлахів.

До речі про дітлахів. Саме завдяки місцевим дітям й з’явилась ця сторінка, саме діти під час майже випадкової зупинки в Моквині зуміли зацікавити своїми розповідями нашу компанію. Саме вони, в решті решт, покликали свою вчительку – Тетяну Миколаївну Лафінчук, яка дуже багато цікавого розповіла нам про Моквин.
Від Тетяни Миколаївни ми довідались, що ще пару десятиліть тому поруч з костелом стояв дерев’яний маєток Валевських, навколо якого був великий фруктовий сад. За розповідями старожилів від того маєтку до місцевої паперової фабрики й цегельного заводу, що розташований за Случем, вели підземні ходи. Від Тетяни Миколаївни ми довідались також, що в селі було ще дві дерев’яні церкви. Одна з них була перенесена в сусіднє село Погорілівку, а інша, що стояла на цвинтарі, в радянські часи була спалена. Причому нащадки чоловіка, який підпалював ту церкву, народжуються німими.
А ще нам показали багато історичних документів, що показують історію Моквина з точки зору пересічних жителів села.

Зовсім недалеко від костелу розміщений місцевий будинок культури, який оточує парк.

Архітектура його не зовсім типова для аналогічних споруд, що будувались в Радянському Союзі конвеєрним методом. Була навіть підозра, що то і є колишній маєток Валевських, але насправді це досить молода споруда, яка була побудована в 1950-их роках.

Що ще цікавого? Ну, напевне, потрібно згадати про колишніх власників Моквина - польських магнатів Валевських. В історії Польщі принаймні один, а точніше одна з представниць цього шляхетного роду залишила неабиякий слід. При згадці імені Марисі Валевської, гонорова душа поляка наповнюється гордістю.