Село Підкамінь входить до Бродівського р-ну, Львівської області. Лежить на трасі Тернопіль – Залізці - Броди. З гори, що домінує над селом, й на якій розташований древній монастир видно куполи Почаївської Лаври.
В деяких джерелах можна знайти назву каменя, від якого мабуть й бере назву цей населений пункт, – Чортів камінь. По одній з багатьох легенд про Підкамінь, саме до Почаївської Лаври тягнув чорт величезний камінь, щоб скинути його на ту православну святиню. Але не розрахував чортяка своїх сил й впустив його на те місце де й стоїть цей грандіозний пісковик зараз. Інший варіант тої легенди говорить, що камінь впав все-таки на церкву, яка стояла на пагорбі, і якщо прикласти вухо до каменю, то можна почути православні церковні співи. Я правда їх не почув. В мене взагалі з музичним слухом якось не склалось. Сам камінь має висоту 17 метрів й ширину 8-10 метрів. Дуже вражає, скажу я Вам.

Навкруги Каменю збереглося багато козацьких хрестів. Датуються вони XVII століттям. Деякі кам`яні надгробки настільки вгрузли в землю, що побачити їх можна лише залізши на сам камінь.
Залізти на нього, до речі, досить легко. За століття на камені своєрідна драбинка вишурувалась. Вирубані й вишкрябані на камені також чисельні написи типу “Тут был Киса и Ося”. Можна побачити навіть автографи написані латинськими буквами. Можна прочитати також дату – 18... рік.
Збереглися на камені також вруби та підкоси на різних рівнях. Існують версії що камінь використовувався як основа для будівництва на ньому старовинної дерев`яної фортеці, яка входила до оборонного поясу Галицько-Волинського князівства наряду з Холмом, Львовом, Данилівом, Стіжком та ін. Існує також версія, що на ньому існував наскельний дерев`яний двоярусний храм.
Деякі історики вважають, що камінь використовувався як поганське капище. Правда це, чи ні, не знаю. Але монахи розташованого поруч монастиря звели на вершині каменю хрест. Так, на всяк випадок. А ще там є невелика капличка.

Взагалі камінь цей здавна вабив монахів. Поруч з ним в так званій Монастирській горі збереглося декілька печер. Пов`язують ті печери з опришками та козаками. Але використовувались вони вірогідно як підземний храм та келії для перших монахів, що прийшли на це містичне місце.

На сайті http://www.mycastles.narod.ru можна прочитати що монастир тут заклали “ченці, яких вигнали з Києва в 1234 році”. Дослідник же цього місця Брат Ігор Монастирський у брошурі про Крестопроісхожденський монастир студійського уставу в Підкамені пише, що: “Богопосвячене життя у цій місцевості бере свій початок ще з ХІІ століття”. Існує легенда, що прийшли сюди 12 монахів. Очолював їх, такий собі, отець Урбан. Оселились вони коло каменю, почали будувати монастир. Але, під час одного з татарських набігів, були всі перебиті. Поховали ж їх під каменем.
Це лише легенда, але дуже схоже, що саме завдяки монахам починається заселення цього місця. Перша документальна згадка про монастир відноситься до 1464 року. В 1519 році дерв`яний, на той час монастир, спалили татари.
В 1612 році починається будівництво мурованого монастиря та церкви. Але будівництво у монахів-домініканців йде дуже тяжко. В 1640-их роках стається обвал склепіння, в 1648-1650 роках монахи переховуються в інших монастирях від козаків Хмельницького, в 1687 році знову завалюється склепіння собору.
Та все ж, завдяки значній грошовій підтримці польської шляхти, насамперед Вишневецьких, Чарторийських Любомирських, Собеських, Потоцьких, Калиновських, монастир продовжує розбудовуватись. Й зараз в стінах монастиря можна побачити вмуровані плити деяких з тих фундаторів.
Цитата з путівника про монастир:
“Центральною і водночас найціннішою пам`яткою серед забудов монастиря є величавий собор. Побудована з цегли та каменю святиня є тринавною, базилікальною, восьмистопною, з шестигранною вівтарною апсидою спорудою з квадратною чотириярусною вежею, розташованою на осі західного фасаду.

1695 р. Храм було освячено в честь Успення Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, Апостолів Петра і Павла та Всіх Святих.. З цієї нагоди у церкві вміщено мармурову плиту, на котрій було зроблено пам`ятний напис. Донині зберігся лише її невеличкий фрагмент.
...
Остаточного вигляду храм набув у XVIII ст., коли до нього прибудували вежу, на якій 1713 р. було вміщено залізний годинник. Архітектура вежі та цілого собору витримана в ренесансному стилі.
Збереглися фрагменти розпису вівтарної частини, що їх виконав відомий художник Станіслав Строїнський 1766 р. Розписи бічних нав були зроблені значно пізніше (1903 р.) і на сьогодні є повністю втрачені”.
Взагалі розписи , точніше те що від них залишилось мене дуже вразили:

Це щось фантастичне. Особливо, коли над тими шедеврами пропливають хмари, які видно через діряве склепіння. Зараз, саме зараз, поки монастир ще повністю не відновлений в ньому насправді можна “доторкнутись до історії”.

Дивлячись же на нинішній стан монастиря, можна лише уявити яким був монастирський комплекс в період свого найбільшого розквіту – у XVIII столітті. Це була справжня фортеця. З південно-західної та північної сторони монастиря був збудований зіркоподібний зовнішній мур. Пректував той мур талановитий військовий інженер Христофор Дальке. Він же – автор чисельних підземних укриттів. По кутам внутрішнього оборонного муру монастиря були зведені могутні вежі з бійницями.

Навіть у верхній частині високої дзвіниці, яка є складовою частиною внутрішнього оборонного муру, зараз можна побачити бійниці для ведення рушничного вогню.
У XVIII столітті в монастирі перебувало близько 150 ченців. З усієї округи до обителі тягнулись прочани, щоб вклонитись чудотворній іконі Богородиці. В 1725 році папа Венедикт ХІІІ прислав золоті корони для тої ікони. А в 1727 році в Підкамені відбулися грандіозні торжества з коронації ікони Богоматері. Прибуло близько 200000 прочан. Всі навколишні пагорби були вкриті народом. 56 гармат салютувало іконі. Навколо монастирської гори було зведено багато каплиць. Майже всі вони збереглися до нашого часу. Деякі перетворені на церкви. Особливо вирізняються каплиця Стіп Богородиці, збудована у бароковому стилі (архітектори А.Кастелі та Ф.Каппоні) та каплиця святого Роха на цвинтарі, де поховані померлі від епідемій.
Для допомоги хворим, що потерпали від чисельних епідемії, що лютували у XVIII столітті, монастирем була побудована лікарня. Розташована вона трохи нижче на монастирській горі, з боку головного входу. Збереглася й зараз.
Сам монастир не боявся ніяких епідемій. Було настільки сильне господарство, що запасів продовольства вистачало на самий тривалий карантин. На території монастиря, у скелі, був видовбаний колодязь глибиною майже в 100 метрів. Роботи по його влаштуванню тривали 18 років й були завершені в 1708 році.

Монастир процвітав. Але після першого поділу Польщі, в 1772 році, ці землі відходять до австрійської корони. Австро-Угорський уряд побоюючись консолідації, навколо такої могутньої військово-релігійної твердині патріотично налаштованої польської шляхти, вирішує закрити монастир в Підкамені. Були відібрані земельні угіддя, розібрано частину оборонних мурів, конфісковано зброю та коштовності.. Лише смерть цісаря Йосифа ІІ, ініціатора закриття монастиря, врятувала обитель. Але монастир домініканців в Підкамені вже не зміг повернути собі колишньої слави. Він повільно занепадав. Були періоди коли деякі споруди навіть вкривались соломою. В 1913 році в монастирі проживало лише 8 священиків та 7 монахів.
Ну а потім було дві світові війни, сліди який залишили свої сліди на стінах монастиря. Вся дзвіниця собору посічена кулями. Згоріла багатюща монастирська бібліотека...

В 1946 році радянська влада влаштовую на території монастиря... тюрму. Нормально?...
Причому створюються вона зимою. Щоб врятуватись від холоду, в`язні спалюють всі дерев`яні речі з храму та келій. Були спалені навіть ікони та вівтар. Лише дерев`яне розп`яття XVIII століття було перекинуте за мури монастиря. Його підібрали місцеві жителі й сховали у православній церкві. Повернули його вже в 1990-их роках, коли в монастир повернулись монахи.

Деякий час тут відбував ув`язнення священник української греко-католицької церкви Микола Цегельський. В 2001 році він був проголошений блаженним мучеником за віру. Колись я обов`язково напишу про цю людину докладніше.

У другій половині 50-х років ХХ століття в`язницю закривають. Але влаштовують на території монастиря психо-неврологічний інтернат закритого типу. Дурдом, якщо коротко. Частина монастиря й зараз використовується під цей заклад. Як Вам таке сусідство? Психів тримали в монастирських келіях, а центральний собор монастиря використовували як конюшню. Згодом в соборі тримали сільськогосподарську техніку.
Пишу й думаю. Да, жах. Да, варварство. Але можливо, якби не ті плуги та борони, які потрібно було десь зберігати, то цілком вирогідно, що собор той просто взірвали б. Психічно хворих десь потрібно було утримувати. Не посилили б їх у монастирі, то стіни б його вже давно розтягнули на каміння. Да, філософське питання...
Ну, досить про сумне.
Знову цитата з вищезазначеного путівника:
“В 1997 році сакральні споруди монастиря та частину келій було передано монахам Студійського Уставу УГКЦ. Цього ж року у Хрестопоклонну неділю урочистою літургією було відновлено чернече життя обителі, почалась робота над відбудовою святині.
Оскільки храм та монастир зазнали значних руйнувань, тепер ченці моляться у церкві ікони “Не ридай мене, Мати”, що влаштована в колишній монастирській каплиці”.
Жаль не спитав у монахів, чому ікона так називається.
Коли я був в Підкамені влітку 2004 року, то в монастирі були майже закінчені роботи по облаштуванню підземної церкви. В ній планувалось проводити зимові богослужіння. Відновлювалась надбрамна церква та дзвіниця. Розчищався від сміття двір та собор.
У дворі монастиря, не зважаючи ні на що, збереглася висока колона з позолоченою фігурою Богоматері. Зведена вона була у 1719 році. Бачила та Богоматір й радість прочан під час коронації ікони в 1727 році, й роботу над своїми монографіями відомого історика домініканця о.Садока Баронча (1814 –1892), й страждання в`язнів тюрми холодними зимами !940-1950 років, й безумства душевнохворих ... Дивно, але ніхто не наважився її скинути. Після повернення монахів, навіть окис став зникати з тої фігури. Дехто, розцінює це як чудо. Тут від коментарів я просто утримаюсь.

Завдяки монастирю, в Підкамені багато церков. Місце, як кажуть, намолине. Й зараз у центрі села зводиться нова церква. Має, такий собі, сучасний модерновий стиль. Дійсно переплелися в Підкамені різні стилі та епохи.

На завершення розповіді про Підкамінь, хотілося б відмітити гостинність монахів-студитів, що опікуються монастирем. І особлива подяка брату Ігорю Монастирському, який багато чого цікавого розповів про історію Підкаменю.





Раджу також подивитись сторінки про Підкамінь на сайтах:
http://sk.vlasenko.net
http://www.mycastles.narod.ru

P.S. Коли я був у Підкамені, в монастирі перебувала група французьких скаутів. Такі собі оболтуси 16-18 років, з кольоровими хустками на шиях. Виконували нескладну роботу, яку поручали їм монахи. Розчищали монастир від сміття, щось прибирали, щось копали. Не знаючи мови, спілкуючись “на пальцях”, допомагали вони монахам відновлювати древню обитель. Справа наче непогана. Але, поспілкувавшись з ними (спасибі Блеці, з її знанням англійської), взнали, що в минулому році вони були з аналогічною місією десь в Камбоджі, в позаминулому році - десь в Африці.
Питання.
Ну чому, Україну ставлять в один ряд з африканськими та азійськими країнами?
Хто мені відповість? Богоматір, що скажеш? Ти ж, майже триста років, дивишся з висоти своєї колони на те що діється внизу!
Ну чому так?