Соловки, це острівний архіпелаг в північній частині Онежської губи Білого моря. До Полярного кола - всього 160 кілометрів. Найбільший з островів архіпелагу – Великий Соловецький острів має близько 247 кв.км. площі, що більше площі острова Мальта. Є ще Анзерський острів (35 кв.км.), Велика Муксалма (17 кв.км.), Мала Муксалма (0,57 кв.км.), Великий Заяцький (1,25 кв.км.), Малий Заяцький (1 кв.км) та безліч дрібних островків.
Середньорічна температура на Соловках складає +1,1 Цельсію. Для порівняння середньорічна температура тих же широт на материку +0,5. Ця невелика різниця все ж сприяє надзвичайно багатій флорі та фауні архіпелагу та прилеглих морських вод.
Основні цікавини архіпелагу, найголовніша з яких – Соловецький Кремль, розташовані на Вел.Соловецькому острові. Але про це трохи пізніше.

Зараз варто повернутись на материк до того місця, звідки ми відправлялись на Соловки. Місце це – населений пункт Кемь – столиця тої самої «Кемської волості», яку Іван Васильович/Юрій Яковлєв у відомій кінокомедії хотів подарувати шведам.
Саме місто до середини XV століття входило до складу Великого Новгорода. Потім стає власністю Соловецького монастиря. До наших днів тут зберігся оригінальний деревяний собор Успіня Богородиці (1717 рік) та мурований Благовіщенський храм (1904 рік). Є тут також музей Помор’я. А біля порту, від якого відправляються кораблі на Соловки, знаходиться ще один досить цікавий об’єкт. Він не має особливої історичної цінності, але туристів може зацікавити тим, що слугував знімальним майданчиком для фільму «Острів».

На місці колишнього рибацького причалу в 2006 році була зведена дерев’яна церква, яка слугувала декораціями для монастиря, де епатажний Мамонов грав роль отця Анатолія.
Після закінчення зйомок льодохід зніс той місток по якому головний герой фільму тягав вугілля, а от церква та дзвіниця стоять й понині. Зайти туди можна абсолютно вільно, а фаталісти можуть навіть прилягти в домовину, яку «бригадир» Дюжев (він же «отець Іов») приготував для Мамонова.

Тепер повертаємось на Соловки.
Архіпелаг утворений останнім обледенінням й має сліди неолітичної культури ІІ-І тис. до н.е.. Тут і досі збереглися кам’яні лабіринти та дольмени. Взагалі на Соловках збереглося більше 30-ти лабіринтів, а на Великому Заяцькому острові знаходиться найбільший в світі лабіринт діаметром більше 25-ти метрів.
Що стосується походження назви «Соловки», то існує декілька версій що до цього топоніму. Як на мене, найбільш прийнятна та що пов’язує назву архіпелагу з саамським «соло» - острів.




З ХІІ-ХІІІ століття, після колонізації Біломорського узбережжя карелами та поморами на Соловках стали бувати промисловики. А з XIV століття ці суворі землі стали манити аскетів-монахів. Найвідомішим з таких «першопроходців» був монах Саватій. Засновником же чернечого життя на островах вважається преподобний Зосима. В 1436 році він ще з одним монахом – Германом (Герман ще з Саватієм бував на Соловках) прибувають на незаселений архіпелаг. Дуже швидко до них приєднуються інші монахи і на Соловках починає розбудовуватись монастир, який згодом стане одним з найшановніших в православному світі. До речі, Соловки знаходяться на одному меридіані з Єрусалимом.
Перший храм Соловецької обителі був освячені як Спасо-Преображенський, ну й сам монастир отримав таку ж назву.

Путівник «На Соловецьких островах»:
«Соловецкая обитель возникла на землях, принадлежавших Новгородской феодальной республике. Из Новгорода присылают на острова первых трех игуменов и грамоту на право владения островами; от него получают они и первые земельные и морские промысловые угодья на материковом берегу; он же отныне начинает осуществлять административный и духовный контроль над небольшим северным монастырьком. После падения в 1478 году Новгородской республики Соловки входят в состав владений Великого князя Московского. Но это мало что изменило в правах монастыря. Новые власти были заинтересованы в существовании в пограничных северных районах миссионера, крепкого хозяина и защитника обширных территорий и потому не раз подтверждали право Соловецких старцев (монахов) на владение островами.
До середины XVI столетия Соловецкий монастырь мало чем отличался от других скромных северных обителей. В Описи 1549 года перечислены три скромно обставленные деревянные церкви, скотный двор, три соляных варницы, столько же водяных мельниц, рыболовные тони да двенадцать судов. Незначительные пока земельные и водные угодья располагались на прилегавших к островам материковых побережьях. Скромность монастырского хозяйства этого времени была ярким контрастом к его последующему возвышению.»

Справді, друга половина XVІ ст. – період бурхливого господарського та економічного розвитку монастиря.
В 1578 році в монастир прибуває воєвода та військовий гарнізон. Починають зводитись перші дерев’яні, укріплення, які з кінця XVI ст. стали замінюватись потужними валунними мурами та баштами.
До цієї мурованої розбудови монастиря чимало зусиль доклав ігумен Филип (Федір Количов).

Путівник «На Соловецьких островах»:
«Ярко выраженные индивидуальные черты присущи многим сооружениям монастыря, но даже среди них своей незаурядностью выделяется Соловецкий кремль. Самое интересное в нем – необычный строительный материал – природный гранитный валун, из которого выложены его стены.
…
Неровности естественного валуна скрадывались добавлением между его рядами целого или битого кирпича и известкового раствора. Но даже одинаковые по технике кладки отдельные участки стен отличались характером сочетания камня. В башнях наиболее массивный булыжник уложен в нижних частях, в то время как в верхних он постепенно уменьшается в размерах. На фоне неровной поверхности стен почти незаметны прямоугольные отверстия бойниц. Лишь в верхней части стен в связи с необходимостью частой и симметричной установки бойниц применен кирпич, но и здесь он чередуется с мощными валунными вставками.

… Только в 1596 году последний раз были «наняты наймиты к городовому делу каменному» и крепость вошла в строй действующих.
Как и многие оборонные сооружения своего времени, она отвечала последним достижениям фортификационного искусства. Ее стены были рассчитаны на круговую оборону, имели прямую трассировку и два яруса боя. Сильно выдвинутые вперед башни позволяли успешно вести как фронтальный, так и фланговый огонь.
…
Особой величественностью отличаются северные – Никольская и Корожная – башни. Они расположены на значительном возвышении и торжествуют над окружающим пространством. Южная сторона крепости расположена ниже и имеет в плане форму треугольника с тремя башнями по углам. Одна из них - Белая – сильно выдвинута вперед и вместе с Сушилом (господарським приміщенням для просушки й зберігання збіжжя – Кифоренко С.) составляет острие обороны. Две другие отстоят к востоку (Архангельская) и западная (Прядильная). На высоких шатрах некоторых из башен для наблюдения за приближающимся противником устроены смотровые вышки.»

Периметр Соловецького Кремля становить 1084 метри. Ця величина називалась «соловецкой верстой» і нею вимірювались відстані на архіпелазі.
В оборонну систему Соловецького Кремля входили також споруди які знаходилися на його внутрішній території. Це й вже згадувана Сушильня з іншими господарськими палатами, й чернечі келії, й монастирські храми. В опису монастиря від 1597 року згадується про 68 гармат, що мав на озброєнні монастир, причому частина з них була місцевого лиття, та про велику кількість іншої зброї.. Навколо монастиря був «устроен город зело крепок из дикого камня, пятеры ворот проезжия, меж ними башни пространныя и высокия. Наряду пушечного всяких пушек и пороховой казны много и свинцу преизобильно». Це дозволяло монастирю боронити північні кордони Московського царства й від шведів (1611 рік), й від литовців (1613 рік) й навіть від данців (1623 рік).

Приблизно в той же час – початок XVII ст. Соловецький архіпелаг вперше з’являється на карті. Ця мапа була видана у Амстердамі.

В XVII ст. крім військової потужності Соловки набувають й духовної сили в православному світі. Але ця сила дуже скоро виливається у відкриту непокору московському патріарху Нікону, який почав в Московії церковні реформи (до речі, сам Нікон свого часу жив на соловецькому Анзерському острові). Це протистояння монастиря й митрополії дістало назву «Соловецьке сидіння».
Коли реформи Нікона дістались до Соловків (кінець 1650-х років), братія вирішила не приймати нововведень й почала строчити чолобитні царю. В решті решт терпець в Москві урвався й 1668 році на острови відправляється загін стрільців. Реквізуються всі монастирські володіння та промисли, обмежується доставка припасів в монастир але братія, зачинившись в Кремлі, не кориться царському воєводі. Така ситуація тривала чотири роки, поки на острови не прибуває новий воєвода й стрілецьке поповнення. Навколо монастиря спалюється все що може горіти - запаси дров й сіна, суда й господарські будівлі. Результат? «Сидіння» ченців за монастирськими стінами продовжується. Хоча вони не обмежувались лише «сидінням». За допомогою місцевого люду й учасників повстання Степана Разіна, які укривались на Соловках від царського гніву, вони роблять зухвалі вилазки й не дають спокою стрільцям. Лише в 1676 році вже третій воєвода, Іван Мещарінов, й більш ніж тисяча стрільців змогли взяти непокірний монастир. Але взяли його не в результаті штурму, а завдяки зраді одного з монахів соловецької братії – Феоктиста.

Путівник «На Соловецьких островах»:
«Темной снежной ночью, за час до рассвета, по указке Феоктиста стрельцы через подземный ход пробрались к стене, проломали неглубокую закладку окна и проникли в нижние помещения Сушила. Собрав там небольшие силы, отряд неожиданно ворвался в монастырь и открыл ворота Белой башни. Устремившиеся в монастырь войска быстро сломили сопротивление восставших. Спустя день началась редкая по своей жестокости расправа над участниками мятежа. Не принявших покаяния монахов обезглавливали, палили на огне, вешали на деревьях и перекладинах, топили в прорубях, заживо морозили на льду. Лишь не многим была сохранена жизнь, но и они, дабы окончательно пресечь крамолу, были разостланы в различные монастыри.»
З 500 монахів в живих після розправи залишилось лише близько 60-ти.


Наступна неординарна подія в історії монастиря сталася в 1694 році. Тоді на протязі трьох днів в обителі перебував молодий цар Петро І.
Другий його візит на Соловки відбувся в 1702 році. На цей раз він очолював загін з тринадцяти військових кораблів, два з яких волоком через Карелію (майже 200 кілометрів) були доставлені до шведської фортеці Нотербург (Орешек), За їх підтримки росіяни змогли взяти цю фортецю й отримати свою першу важливу перемогу на Балтиці.
Зараз на Соловках діє приватний морський музей (до речі, один з не багатьох об’єктів на островах вхід до якого безкоштовний). В музеї крім дуже цікавої й наглядної експозиції можна побачити як місцевими ентузіастами «Товариства Північного Мореплавства» споруджується однин з кораблів Петрової флотилії за старими кресленнями.

Музей розміщений на Сельдяному мисі у відновленому «амбаре для гребных судов», Амбар цей був зведений ще в 1841 році, а біля нього можна побачити також поморську шнягу - невеличкий баркас для лову тріски, який був збудований по кресленням ХІХ століття все тими ж ентузіастами «Товариства Північного Мореплавства» (http://museum.solovki.info/) .

Під час другого візиту Петра І на Соловках була також зведена дерев’яна Андріївська церква на Заяцькому острові. Збреглася вона до нашого часу, але сорі – фотографії цієї церкви в мене не має.
Перша половина XVIII століття не відзначена якимось особливими подіями в розбудові монастирського комплексу. Господарські й фінансові справи Соловків йдуть не кращим чином. Також не зростало й церковне та духовне значення обителі в Російській імперії.

Путівник «На Соловецьких островах»:
«В первой половине XVIII века заметно ослабевает строительство. Производятся преимущественно поновления и ремонты быстро ветшавших зданий да незначительные пристройки к уже существующим. Для проведения большинства из них приглашаются мастера-каменщики из других районов России. Наконец, в 1764 году в результате общей секуляризации церковных земель монастырь лишается почти всех своих земельных владений и значительной суммы денег. Отныне, став одним из многих монастырей первого класса, он вынужден довольствоваться положенными по штату скромными деньгами и малочисленной братией (Перший класс – це на рівні з Лаврами. Не так вже й погано, якщо врахувати що в Росїї в той час було всього 20 монастирів першого класу…- Кифоренко С.). Только спустя два года в ответ на отчаянные жалобы братии правительство находит возможным изъять его из епархиального подчинения и перевести в ведение непосредственно Святейшего Синода. Найден был выход и из экономических затруднений: многие сотни крестьян, обетников, трудников наезжают ежегодно в организованные на островах многочисленные службы и промыслы. В монастырской казне вновь скапливаются значительные суммы денег, позволившие приступить к новому монументальному строительству.»

За новим адміністративним поділом Російської імперії з 1797 року Соловки входять до Кемського повіту Архангельської губернії.

А тепер, перед тим як перейти до опису подій й пам’яток Соловків ХІХ століття, варто зробити невеличкий відступ від оповіді історії монастиря й розповісти про одну цікаву особистість.

Зараз Соловки асоціюються в пересічної людини не так з монастирем, як з місцем заслання не благонадійних громадян спочатку Російської, а потім і Совітської імперії. Побувало тут свого часу й чимало українців. Одним з найвідоміших «соловецьких» українців є останній кошовий отаман Запорізької Січі – Петро Іванович Калнишевський (Калниш).
Погруддя останнього запорізького козака зараз встановлене на території своєрідного монастирського некрополя. Хоча, варто зазначити, що хоч і лежить поряд з погруддям надмогильна плита, все ж прах кошового отамана так і не був знайдений ні істориками, ні монахами. Всі могильні плити, які встановлені в некрополі зараз були знесені в одне місце Соловецького Кремля вже в наш час, коли монахи повернулися в обитель після атеїстичних радянських років.

Народився Петро Калнишевський в 1690 році у козацькій родині в селі Пустовійтівці на Полтавщині. Про молоді й зрілі роки його відомостей не збереглося й лише з 1750 року його ім’я починає фігурувати в історичних документах.
В 1755 та 1758 роках він входить до складу запорізьких депутатів, які перебували в Петербурзі.
До 1761 року мав чин військового осавула, а в січні 1762 року вперше обирається кошовим. В тому ж році присутній на коронації Катерини ІІ. В 1763-1764 роках він був військовим суддею запорізького війська, а з січня 1765 року Калнишевський знову кошовий отаман.



Його основна діяльність як січового кошового отамана полягала вже не так у військовому керівництві запоріжців (хоча під час російсько-турецької війни 1768-1774 років Запоріжжя виставило 11 тис. шабель та флотилію чайок, а в тій війні Калнишевський командував чималим загоном козаків під Очаковом, був навіть нагороджений золотою медаллю Катериною), а у збереженні його вольностей і відстоюванні економічної незалежності. Калнишевським проводиться активна колонізація подніпровських степів, за нього виникає 45 нових сіл та 4000 хуторів-зимівників. В той же час він відправляє чимало козацьких делегацій до Петербургу і де підкупом, де скаргами, де протестами домагається збереження деяких митних та економічних вольностей козацтва. Крім того Калнишевський дає власні кошти на будівництві дерев’яних церков в рідній Пустовійтівці, Лохвиці, Ромнах. За його сприяння будуються й муровані церкви: Петропавловська в Межигірському монастирі та Георгієвська у його власному козацькому зимівнику (зараз село Петриківка на Дніпропетровщині).
Здається все більш-менш добре, але.. Війна в турок Росією виграна й кордони імперії просунуті на південь (причому при значній допомозі козаків). Москвою-Петербургом створюються нові укріплення й розміщуються військові гарнізони (причому на козацьких територіях і на українських харчах). Все частіше виникають конфлікти й навіть відкриті сутички, шириться Гайдамаччина. А січовики шлють і шлють депутації до цариці - захисти «матушка Катерина». Дуже швидко «матушці» набридли ці депутації й вона вдається до кардинального вирішення «запорізького питання».
В повній секретності в середині червня близько 100000 російських військ (піхота, кіннота, гусари, донські козаки, пікінерські ескадрони, артилерія…) під командуванням Текелі й Прозоровського декількома колонами підійшли до Січі й обклали її за всіма правилами військового мистецтва. Навчились цій справі під час турецької війни.
На Січі на той час перебувало за різними даним від двох до восьми тисяч козаків…
Значна їх частина без бою просочилась крізь російську облогу й рушила до Дністра, а далі за Дунай… До турок…
Кошовий же отаман Петро Калнишевський з військовим писарем Іваном Глобою, військовим суддею Антоном (Павлом) Головатим та іншою старшиною здали Січ…
Близько року москалі тримали Калнишевського у в’язниці в Москві, а потім переправили на … Соловки.
Тут останній кошовий отаман був кинутий до підземелля, де провів 25 років!
Лише в 1801 році імператор Олександр І звільнив Калнишевського. За легендою він попросив імператора не тримати соловецьких в’язнів у земляних казематах і наче після Калнишевського вже нікого не кидали до земляних ям. Лише в муровані застінки…
Німочний і сліпий кошовий побажав залишитись на Соловках, де й помер 31 жовтня 1803 року у віці 113 років.

Тепер знову повертаємося до історії монастиря.
Як не дивно, а Соловки опинились у вирі Кримської війни. В липні 1854 року монастир пережив бомбардування англійських фрегатів «Тріск» та «Міранда». Хоча по монастирю було випущено більше 1800 ядер та бомб, мури Соловків витримали цю осаду й горді брити змушені були піти з Соловків ні з чим.



ХІХ століття відзначене активною «модернізацією» господарств та виробництв монастиря, перебудовою сакральних та господарських споруд обителі. Як гриби після дощу виникають хутори та розбудовуються скити. Зводяться великі корпуси готелів для паломників. В 1859-61 роках будується училище для селянських дітей, а в 1881-82–х зводиться власна біостанція. В самому монастирі функціонував водопровід і навіть квасопровід.
Але найбільша гордість соловецьких старців - унікальна гідротехнічна система, яка чисельними каналами з валунними берегами й дерев’яними шлюзами з’єднувала всі господарські й промислові служби монастиря на десяти озерах архіпелагу. Вінцем цієї системи був сухий док між Святим озером й монастирською бухтою.

Путівник «На Соловецьких островах»:
«Важной особенностью Соловецкого дока, отличавшей его от многих подобных сооружений своего времени, являлась исключительная рациональность его технического решения. Вместо обычно применяемой дорогостоящей насосной системы здесь использовался естественный перепад вод (примерно около восьми метров), текущих из озера в море. Незауряден внешний вид памятника – с четким планом и живописным сочетанием кладок из тесаного гранита и природного булыжника.
Строительство Соловецкого дока было вызвано к жизни все возрастающими потребностями монастыря в судах большого размера. Уже в конце 20-х – начале 30-х годов ХІХ столетия в монастыре «своими людьми» строятся мореходные суда «на корабельный образец» длиной 35 метров и грузоподъемностью до 700 пудов. Современники с гордостью отмечали, что «подобных кораблей красотой и величиной ни у кого во всем здешнем Белом море не имеется». В 60-е годы монастырь оснащает пароходы, перевозившие до шестисот пассажиров, а в конце столетия приобретает современные быстроходные суда за границей.»
В 1912 році була пущена перша на півночі імперії Романових гідроелектростанція.

Ось так Соловки зустрічали ХХ століття. Століття, на протязі якого тут все ставало з ніг на голову і навпаки.
Почалося все, з російсько-японської війни. Коли імперія Романових зазнала поразки від самураїв, частина звільнених з японського полону моряків прибули на Соловки з бажанням вести монашеське життя. Чи то монастирський устав був суворіший за військово-морський, чи то вже були ті моряки заряджені більшовицькими ідеями, але почалася в монастирі колотнеча. «Братки-морячки» вступили у відкриту ворожнечу з настоятелем Соловецького монастиря архімандритом Оникієм, який правив обителлю вже більше двох десятиліть. Після чисельних скарг і кляуз Оникій, 4 серпня 1917 року, був звільнений зі своєї посади і новим настоятелем монастиря став архімандрит Веніамін. В жовтні 1917 року у монастирі сталася пожежа і Веніамін, вбачаючи в цій події застереження Боже від смути, почав наводити в монастирі порядок. В результаті він зумів ввести серед «монахів-моряків» певну дисципліну, ну а ті що були не згодні з його діяннями покинули Соловки.
А прийшли замість них… товариші з особливої комісії губернського РевКомому. Було це 29 квітня 1920 року. Задача комісії – вилучення церковних цінностей. Веніамін, як міг протистояв цим реквізиція, що міг навіть заховав у монастирських мурах (свого часу на Соловках зберігалася кольчуга й шабля князя Пожарського, того самого Пожарського що спас Москву від ляхів в 1612 році). Але Веніаміна в кінці 1920 року заарештували й розорення монастиря пішло повним ходом. А щоб хоч якось зберегти відмінно налагоджений господарський механізм островів, на базі монастирського господарства новою владою був утворений радгосп «Соловецький». Толк з того радгоспу був зрозуміло мізерний.
В ті ж часи найбільше озеро архіпелагу – Біле, назване так через надзвичайну прозорість прісної води (його глибина сягає 35 метрів, що нижче рівня Білого моря) було перейменоване на Червоне. Коментарі, я думаю, зайві:-)
На Соловках є також Мертве озеро. В ньому відсутнє будь яке життя, так як в цьому озері надзвичайно високий вміст сірководню:-(


В 1923 році в монастирі сталася пожежа, через яку згоріла значна частина унікальної монастирської бібліотеки. Тільки на початку ХІХ ст. в цій бібліотеці налічувалось 2532 друкованих та 1004 рукописних книги. До речі, перший в Росії екслібрис був придуманий на Соловках ігуменом Досифієм, учнем преподобного Зосіми (кінець ХV ст.).
А 23 жовтня 1923 року урядовим рішенням був утворений сумнозвісний «СЛОН» (Соловецкие Лагеря Особого Назначения) і вже в грудні на острови прибули перші три тисячі в’язнів.
На Соловках було декілька відділень СЛОНа. Найбільше ув’язнених було в Кремлі та селищі Соловецьке, тут перебувало 50-70% всіх репресованих. Були також відділення на Вел.Соловецькому острові (торфо- та лісозаготівля), на колишній біостанції (пушний розвідник) на Анзерському острові (політв’язні та священники), на Вел.Заяцькому острові (жіночий штрафний ізолятор). Чоловічий ізолятор був влаштований на Секірній горі й був чи не найстрашнішим місцем Соловків.
Керівництво ж й адміністрація СЛОНу були розміщені на хуторі Горка (Макарієва пустинь), там де зараз розташований Ботанічний сад. До речі, центральну алею саду, якою зараз так пишаються місцеві науковці, в 1933 році посадили в’язні СЛОНу. Посаджено ними було також більше 30 видів нових рослин. Але про Ботсад трохи нижче.

Зараз можна замовити спеціалізовану екскурсію по Соловкам, під час якої Вам дуже багато розкажуть про той страшний період в історії островів і навіть покажуть колишні в’язниці, бараки, «розстрільний» камінь та інші місця сумнозвісного табору.
Соловки почали використовуватися як місце заслання чи ув’язнення ще за Івана Грозного. Підтримували цю традицію також і Петро І з Катериною ІІ (приклад - все той же Калнишевський або прадід Олександра Пушкіна по батьківській лінії). В кінці ХІХ - на початку ХХ тут діяв ізолятор для політичних засланців.

Але саме радянська влада перетворила Соловки на страшну машину перемелювання потенційно небезпечних своїх громадян. Це була держава в державі, з майже натуральним господарством. В обігу були грошові знаки, що призначались лише для внутрішнього господарства. Тут діяли власні заводи - механічний, цегляний, гончарний, лісопильний, салотопний, взуттєва та шкіряна фабрика. Діяла вузькоколійна залізниця, що з’єднувала 15 лагерних об’єктів та телефонна мережа на 76 абонентів. Експортувались ліс та пушина.
І все це було повністю скрито від світу. Й смішно й сумно, але коли на Соловки приїздив Максим Горький, то листя дерев перед монастирем пофарбували в яскраво-зелений колір, а на його маршруті повстромляли в болотисту землю свіжозрубані ялини.
Вирватись звідси було майже неможливо. Відома лише одна вдала втеча з Соловків, коли група морських офіцерів змогла пробратися до Норвегії.
За весь час існування СЛОНу (в 1939 році, після початку радянсько-фінської війни табори на Соловках ліквідували) через це місце пройшли 80000 ув’язнених. Більше 43000 з них назавжди залишились в місцевій землі та болотах. Серед соловецьких в’язнів були мислитель П.Флоренський, дослідник давньоруської літератури Д.Ліхачов, історики Анциферова та Гордон, етнограф Виноградова, письменник Ширяєв, художник Браз, безліч інтелігенції, науковців, духовенства, державних діячів. Часто радянська система карала й своїх же відданих слуг. На Соловках закінчив свої дні один з організаторів голодомору на Україні – сумнозвісний Шумський.
Але були серед соловецьких в’язнів й українці, перед пам’яттю яких варто схилити голову. Наприклад, на Соловках скінчив свій життєвий і творчий шлях фундатор українського модерного театру Олександр-Зенон Степанович Янович, більш відомий світу як Лесь Курбас.

Ця неординарна особистість заслуговує на те, що б про нього ми згадали більш докладно.




Народився Лесь Курбас в 1887 році на Львівщині у театральній родині. Здобував освіту в Тернопільській гімназії, Віденському та Львівському університетах. Під час Першої світової був у складі легіону Українських Січових стрільців (1914 рік). Театральну діяльність почав в гуртках львівського товариства «Сокіл». Потім створював власні театральні колективи – «Тернопільські театральні вечори», молодий театр, Київський драматичний театр. Вершиною його діяльності стає створений в 1922 році відомий колектив «Березіль». В 1925 йому було присвоєне звання народного артиста України. Але після початку русифікації України був заарештований (1933 рік) й відправлений у 5-річне заслання на Соловки. Навіть тут він зумів створити з в’язнів і вільнонайманих робітників театральний колектив і поставити декілька п’єс. В 1937 році Лесь Курбас був розстріляний на Соловках…

В 1940-х роках на Соловках базувалась школа юнг, набраних в основному з безпритульних хлопців. Чотири випускника цієї школи мають звання Героя Радянського Союзу. Зараз біля головного входу до Соловецького Кремля діє непоганий музей юнг, де якщо дозволить час раджу переглянути невеличкий документальний фільм про цю школу.
З 1960-х років на Соловках стали вести реставраційні та консерваційні роботи, а в 1967 році створюється державний історико-архітектурний та природний музей-заповідник.
На території колишньої Макарієвої пустині створюється унікальний для цих широт ботанічний сад, за яким доглядали працівники учбово-дослідного господарства соловецької школи. В 1975 році територія саду була передана Соловецькому заповіднику. А в 1981 р. був отриманий офіційний статус Ботанічного саду, з внесення до реєстру Ботанічних садів Росії. Зараз тут нараховується понад 580 видів рослин.

Реставраційні роботи на островах велися на протязі декількох століть і в 1992 році Соловки були внесені до реєстру культурного надбання ЮНЕСКО. В тому ж, 1992 році, на острови повертаються монахи і вже за допомогою церковних коштів відновлення монастирських споруд пішло значно активніше.

Зараз Соловки це поєднання заповідника та монастиря. Туристична інфраструктура розвинена досить добре. Зв’язок з материком регулярно здійснюється невеличкою флотилією приватних корабликів. Архітектурні пам’ятки підписані й датовані, діє інформаційний центр, безліч сувенірних крамниць з докладними путівниками, є цілком пристойні готелі. Розвинена структура прокату велосипедів та квадроциклів для самостійної подорожі по архіпелагу. При бажанні можна легко замовити тематичну екскурсію.
Але враховуючи географічне положення архіпелагу й те що багато чого приходиться завозити на острови, то ціни на 15-20% вищі ніж на материку. Будьте до цього готові. Курс валюти в обмінниках також завищений. Не сподобалось також те, що намет поставити в околицях селища не дозволять. Виділена спеціальна площадка під наметове містечко, де здирають по 25 рублів з носа. Порада – відійти на декілька кілометрів від Кремля, де можна знайти шикарні місця для табору.