М.Гоголь, "Сорочинський ярмарок":
"Глазам наших путешественников начал уже открываться Псел; издали уже веяло прохладою, которая казалась ощутительнее после томительного, разрушающего жара. Сквозь темно- и светло-зеленые листья небрежно раскиданных по лугу осокоров, берез и тополей засверкали огненные, одетые холодом искры, и река-красавица блистательно обнажила серебряную грудь свою, на которую роскошно падали зеленые кудри дерев. Своенравная, как она в те упоительные часы, когда верное зеркало так завидно заключает в себе ее полное гордости и ослепительного блеска чело, лилейные плечи и мраморную шею, осененную темною, упавшею с русой головы волною, когда с презрением кидает одни украшения, чтобы заменить их другими, и капризам ее конца нет, - она почти каждый год переменяла свои окрестности, выбирая себе новый путь и окружая себя новыми, разнообразными ландшафтами. Ряды мельниц подымали на тяжелые колеса свои широкие волны и мощно кидали их, разбивая в брызги, обсыпая пылью и обдавая шумом окрестность."

Перша письмова згадка про Великі Сорочинці відноситься до 1620-х років. Правда тоді вони називались Краснопіль й саме так селище було позначене на карті француза Боплана. До середини ХІХ століття вживалась назва Сорочинці.
До війни Хмельницького з Польщею В.Сорочинці належали сумнозвісному Яремі Вишневецькому. З 1648 році Сорочинці – сотенне містечко Миргородського полку, одного з найбільших на Україні.
Як сотенне містечко В.Сорочинці мали дерев''яні укріплення з баштами й бастіонами, які були обнесені земляним валом і ровом. Під час Північної війни, в січні 1709 року, шведські війська не змогли здолати опір місцевого гарнізону й захопити містечко.
Свого часу миргородським полковником був майбутній гетьман Данило Апостол. Саме з його іменем пов’язана архітектурна перлина Великих Сорочинців - Спасо-Преображенська церква.

Фото з сайту http://www.castles.com.ua/

Але спершу трохи про рід Апостолів. В.Горобець в збірнику "Історія України в особах" пише:
"Гетьман Лівобережної України Данило Апостол, за родинними переказами, походив з відомого козацького роду Апостолів-Катаржі. Його батько Павло, шукаючи лицарської слави й матеріального достатку, 1648 р. поступив на службу до польського короля Владислава IV. У складі королівського війська брав участь у боях проти трансільванського князя, проти шведів у Курляндії, а згодом перейшов під прапори українського магната Яреми Вишневецького. Досить швидко був зведений на сотницький уряд і нагороджений маєтком Хомутець, що на миргородщині. (Пам’ятаєте, що ці землі належали в той час Яремії Вишневецькому?- Кифоренко С.) Невідомо, коли і за яких обставин Апостол залишив Вишневецького і вступив на службу до Війська Запорозького. Але вже під 1658 р. зустрічаємо в документах згадку про П.Апостола як про хомутецького сотника, а в наступному році бачимо його на полковницьких урядах спочатку в Гадяцькому, а згодом в Миргородському полках (щоправда, невідомо, чи був він у цей час лише наказним, чи тимчасово виконуючим обов’язки, чи "повним" полковником).
Енергійна, дещо авантюрницька вдача валаського шукача долі й пригод у бурхливих умовах міжусобної боротьби, що точилася в Україні наприкінці 50-х – у 60-х рр., кидає Апостола з лівого берега Дніпра на правий, від одного гетьмана (чи претендента на це високе звання) до іншого. Так у 1659 р. бачимо його під знаменем маріонеткового правителя "з ласки царської" Силка, протягом двох наступних років – на боці пропольські налаштованого Павла Тетері, у 1665 р. – татарського ставленика Степана Опари, а в 1666 р. – на посаді генерального осавула в уряді Петра Дорошенка. На початку 70-х рр. старшина повертається до свого маєтку на Лівобережжі. На цей раз уже назавжди, щоб осісти тут міцно й глибоко пустити родові корені Апостолів."

Одним з цих коренів був його син Данило, який народився 4 грудня 1654 року. Після отримання блискучої освіти він робить стрімку кар''єру в козацькому війську. Вже в 28-річному віці Данило Апостол стає Миргородським полковником.
В 1677 році молодий Апостол бере шлюб з представницею шляхетського роду Уляною Істрицькою (Іскрицькою), яка народжує йому трьох синів (старший помер в дитячому віці) й п’ять дочок.
Данило Апостол входив до найближчого кола Івана Самойловича. Потім входив до опозиційної Мазепі партії, за що навіть потрапив за грати й позбувся полкового чину. Проте за ініціативи гетьмана він був звільнений й поновлений в званні, а в 1689 році навіть супроводжує гетьмана в Москву. В тому ж році він бере участь в поході на Крим.
Потім на боці гетьмана приймав участь в усобиці з січовиками, а в 1695 році проявив свій військові здібності в боях під Кизикерменом і Таманню.

В.Горобець:
"Розквіт військового таланту Апостола припав на роки Північної війни, в якій брали участь і козацькі формування. На початку вересня 1701 р. він в ранзі наказного гетьмана на чолі Миргородського, Лубенського, Переяславського, Ніжинського та Полтавського полків (усього близько 17 тисяч козаків) вступив у Ліфляндію, а в грудні того ж року взяв участь у битві під Ерестфером. Завдяки вмілим і енергійним діям Апостола козацьке військо на початку бою під Стагніцем розбило авангард шведського корпусу генерала Шліппенбаха. Це дозволило російському фельдмаршалу Шереметьєву без першкод вишикувати головні сили і завдати нищівної поразки шведської армії.
В 1704 р. Апостол на чолі кількох тисяч козаків успішно воює у Польщі, надаючи допомогу союзникові царя королю Августу ІІ. Влітку цього ж року бере участь у наступі саксонсько-російських військ на Варшаву. У подальші роки військові походи миргородського полковника тривають.";

Але саме в ці роки Данило Апостол прозріває стосовно "братнього воз’єднаня " з північним сусідом. Результатом стає те, що Данило Апостол підтримав Мазепу у його виступі проти Петра І, але дуже швидко повертається під імператорський скіпетр. В Полтавській битві його козаки були на стороні росіян...



В 1711 році Апостол разом з Петром І бере участь в Прутському поході проти турків. Потім він веде заплутану дипломатичну гру, щоб не впасти в немилість до Петра з одного боку, а з іншого домогтися відновлення козацьких вольностей. Він бере участь в складанні відомої "Коломацької чолобитної", але уникає долі наказного гетьмана Полуботка, що сконав в Петропавлівській фортеці.
По смерті царя Петра, в Росії відбувається катавасія змін правителів, але Україну не залишають в спокої. Не дозволяють також і вибори гетьмана.

Ярослав Дзира. "Данило Апостол":
"З нагоди коронації Петра ІІ, на початку 1727 року до Петербургу запросили й козацьку старшину, серед якої був і Данило Апостол. Тут депутати прожили півроку. За цей час миргородський полковник, принижуючись і "б’ючи чолом" придворним вельможам, шукав підтримки, щоб повернути Україні якомога ширші права й вольності, державну автономію.
...
Внаслідок цих зусиль і петицій у серпні 1727 року з ласки і повеління царя було видано "Решительные пункты", які стали своєрідною куцою конституцією життя українського народу за царату. Новий гетьман вже не має права підтримувати зв’язки з іншими державами, крім прикордонних справ із Річчю Посполитою та Кримом, але під час війни повинен виконувати волю російського фельдмаршала. Вибори гетьмана залежали від волі царя, який затверджував новообрану полкову й генеральну старшину. Внутрішні судові справи розглядали водночас представник російського урялу й гетьман. Три царські офіцери і три козацькі старшини під наглядом гетьмана складали генеральний військовий суд: військовим скарбом розпоряджалися – один росіянин й один українець. Тільки найнижчі сотенні та полкові козацькі чини за згодою гетьмана вибирали собі військо. Зобов’язували вивчати українські юридичні джерела й провести реформу судочинства. Зарубіжним купцям дозволяли торгувати на Україні, але прибутки від мита йшли до царської казни. Російські дворяни і чиновники мали право скуповувати українські грунти, але не заселяти їх росіянами..."

А потім, 1 жовтня 1727 року в Глухові відбулися театралізовані вибори українського гетьмана. Гетьманом став Данило Апостол.
Його недовге гетьманування було досить плідне й в цілому корисне для України. Гетьман здійснив судову реформу (в 1730 році вийшла "Інструкція українським судам), впорядкував реєстри землеволодінь, провів податкову та бюджетну реформу, сприяв розвитку просвітництва. За його клопотанням з Олешківської Січі на Україну повернулись запорожці зруйнованої Катериною ІІ Січі Запорізької.
Але в той же час гетьману не вдалося добитись від Росії поступок в політичному керуванні Україною. До того ж Данило Апостол, виконуючи вимоги російського уряду, змушений був виганяти козаків та селян на будівельні й земляні роботи по спорудження укріплень від Дніпра до Сіверського Дінця. Ця оборонна лінія, являла собою глибокий рів та вали й мала понад 220 укріплених вузлів у вигляді дерев''яних фортець чи редутів. На цих роботах залишили своє життя чимало підданих гетьмана.
Сам гетьман також втрачає здоров’я і в квітні 1733 року Данила Апостола розбиває параліч. Невдовзі він трохи одужує й навіть повертається на короткий час до керма Гетьманщини, але в січні 1734 року вісімдесятилітній Апостол все ж помирає. З його смертю автономії України приходить кінець. Хоча й був в 1750 році обраний гетьманом Кирило Розумовський, але ця посада була для Петербургу вже цілком фольклорною.
Доля нащадків "останнього козака" також заслуговує уваги. За дослідженням Я.Дзира, можна дізнатися, що "Син Петро жив у царських столицях як заручник батька до 1730 року. З 1728 по 1757-й він – лубенський полковник. Володів кількома іноземними мовами. Залишив цінне історичне джерело "щоденник", частина якого написана по-французьки. Другий син, Павло був миргородським полковником із 1727 року, керуючи ним до своєї загибелі 1736 року у Криму. Рід Апостолів закінчився зі смертю Михайла Даниловича. Прізвище Апостол додав до батькового син Матвія Артемоновича Муравйова (син племінниці гетьмана по жіночій лінії – Кифоренко С.) Іван Матвійович, батько декабристів – Іполита Івановича Муравйова-Апостола (1806 – 1826), Сергія (1796 – 1826) та Матвія (1793 – 1886). Всі вони не забували своїх предків і захищали автономні права українського народу. Отже Апостоли дали чотири покоління полковників. Їхні нащадки і нині живуть у Франції.".

Ну а самому відомому з роду Апостолів в В.Сорочинцях встановлений пам’ятник .

Але кращим пам’ятником гетьману стала Спасо-Преображенська церква зведена в стилі козацького (українського) бароко на кошти гетьмана. Вона була збудована в 1732-1734 роках на місці родового маєтку й була задумана як усипальниця роду Апостолів. Будував храм відомий архітектор Степан Ковнір
Преображенська церква, висотою 33 метри (підкупольна висота – 26 метрів), мала спершу дев''ять куполів, але в 1811 році в неї трапила блискавка й після реконструкції Преображенська церква постала вже п''ятибанною. Головний купол тримається на дванадцятигранному барабані.
Храм має стіни, що сягають в деяких місцях півтораметрової товщини. Це певною мірою, данина тим неспокійним часам. Крім того за переказами з неї вели підземні ходи аж до самого Пселу, а то й на декілька кілометрів за річку. Хоча останнє твердження, як на мене, явне перебільшення.

Церква недавно відреставрована й цінується не тільки своїм екстер''єром а й унікальним семиярусним іконостасом (висота - 17 метрів), що займає всю ширину церкви (23 метри). Іконостас є ровесником самого храму. Він складається в свою чергу з трьох менших іконостасів, що мають власні царські врата. Вся конструкція була вирізана з липи й вкрита позолотою. Всього іконостас містить 113 ікони. Найвідоміші з них - "Покрова", "Сходження святого духу", "Св.Уляна", "Пророк Даніїл". В середині ХХ століття деякі з ікон сорочинського іконостасу, вважаючи на їх високу художню й історичну цінність були відреставровані. На сьогодні це єдиний іконостас XVIII століття в Україні, який зберіг всі свої оригінальні ікони. І власне цілком правий був Григорій Логвин коли писав про сорочинський храм наступне:
"Нет в украинской живописи того времени более монументальных икон, захватывающих декоративной красотой ярких цветов, предельно насыщенных тонов – красных, синих, зеленых, охристых и коричневых, - как нет в монументально-декоративном искусстве соединения трех иконостасов в единую композицию с таким сложным идейно-образным содержанием. И архитектура Преображенской церкви, и ее дивная декоративная резьба, и живопись ее иконостасов являются непревзойденными шедеврами украинского искусства XVIII в.".

В Спасо-Преображенському храмі зберігся різний герб Данила Апостола. Місцевий настоятель храму розповідав, що він був вирізаний одночасно з іконостасом. Хоча якщо подивитись на герб Данила Апостола на сайті "Українська геральдика" то можна побачити суттєві розбіжності "сорочинського" герба й герба віртуального. Який з них ближчий до оригінала, я так і не з''ясував.

Ще Преображенська церка в Великих Сорочинцах славиться тим що в ній, в 1809 році, був охрещений Микола Гоголь. Запис в церковній книзі за № 25 говорить: "20 марта у помещика Василия Яновського родился сын Николай и окрещен 22 марта" (старий стиль, по новому Гоголь народився 1 квітня – Кифоренко С.).
Хоча родинна садиба Гоголів була в сусідньому селі Василівці (зараз Гоголеве) народився майбутній літературний геній саме в В.Сорочинцях. Справа в тому, що мати Гоголя до народження Миколи Васильовича вагітніла шість разів, але народити чи народити живу дитину не могла. Тому, що б врятувати черговий плід Марія Іванівна Гоголь-Яновська переїзджає до Сорочинців, де жив і працював приятель родини, відомий лікар Микола Трохимовський. Саме в його будинку й народився майбутній письменник.

Фото з сайту:
http://www.adm-pl.gov.ua/myrgorod/publication/content/320.htm

Біографію М.Гоголя я думаю можна опустити, про нього в неті повно інформації. Зазначу лише, що в 1911 році, за проектом скульптора І.Я.Гінзбурга в Великих Сорочинцах був встановлений пам’ятник М.В.Гоголю. А в 1929 р. в колишньому будинку лікаря Трохимовського був відкритий музей, який під час Другої світової війни був знищений. В 1951 році на цьому ж місці був зведений новий будинок, де в 5-ти залах розміщена експозиція, що розповідає про життя і творчість письменника.

Сорочинці сто років тому були досить значним населеним пунктом Полтавської губернії. В 1900 році в містечку налічувалось 1514 дворів й 8882 жителів. Функціонувало 7 шкіл (1 міністерська, 1 земська, 3 церковно-парафіяльних, 2 школи грамоти). До речі, ще в 1740 році протопопом Григорієм Борковським в Сорочинцах була відкрита єдина на всю Російську імперію протопопська школа.
В 1904 році в В.Сорочинцях була відкрита учительська семінарія. На честь сторіччя письменника, в 1909 році, вона була нагороджена ім''ям М.В.Гоголя.


Ну а тепер про головну родзинку В.Сорочинець. Про ярмарок.
Все ті ж, сто років тому, в В.Сорочинцях проходило 5 ярмарків на рік. Щоб отримати уявлення про ці дійства, раджу прочитати Гоголя. Я, до речі, після відвідин Сорочинського ярмарку влітку 2007 року, з превеликим задоволенням прочитав його "Вечори...".

М.Гоголь:
"Вам, верно случалось слышать где-то валящийся отдаленный водопад, когда встревоженная окрестность полна гула и хаос чудних неясних звуков вихрем носится перед вами. Не правда ли, не те ли самые чувства мгновенно обхватят вас в вихре сельской ярмарки, когда весь народ срастается в одно огромное чудовище и шевелится всем своим туловищем на площади и по тесным улицам, кричит, гогочет, гремит? Шум, брань, мычание, блеяние, рев – все сливается в один нестройный говор. Волы, мешки, сено, цыганы, горшки, бабы, пряники, шапки – все ярко, пестро, нестройно; мечется кучами и снуется перед глазами. Разноголосные речи потопляют друг друга, и ни одно слово не выхватится, не спасется от этого потопа.; ни один крик не выговорится ясно. Только хлопанье по рукам торгашей слышится со всех сторон ярмарки. Ломается воз, звенит железо, гремят сбрасываемые на землю доски, и закружившаяся голова недоумевает, куда обратится."

Звичайно, що революційні події 1917 та роки громадянської війни ярмаркову традицію зруйнували і відродження ярмарку в Сорочинцах сталося певною мірою випадково.
Вже після другої світової війни та років відновлення зруйнованого війною господарства була така мода – обмінюватися передовим досвідом та хвалитися трудовими здобутками. От в чиюсь світлу голову й прийшла думка провести такий захід чи то обласного, чи то республіканського значення саме в Сорочинцах. А для колориту додали ще й виступи фольклорних колективів. Начальству сподобалась і "ярмарок" з 1966 року став регулярним.

Ну а після здобуття Україною незалежності Сорочинська ярмарка стала вже справою держаного значення й відвідати її вважають справою престижу перші особи держави.
Зараз правда ярмарок має зовсім інший колорит і певною мірою нагадує тусню лоточників на Андріївському узвозі або день пива на колишній ВДНГ в Києві. Можна звичайно побачити чи придбати щось оригінальне, але Сорочинський ярмарок то скоріше дань нашим традиціям ніж комерційних захід.


Але все ж потрібно хоч раз в житті походити по сорочинському ярмарковому майдані.
Я при наймі цю місію вже виконав.