Колись (років 800–700 тому) це було одне з найбільших міст Європи. На цій сторінці можна об’єднати дані про пам’ятки власне міста Галича, села Крилос і села Шевченкове. Сюди ж можна віднести церкви сіл Сокіл, Комарова та Четверки. Ці населені пункти розташовані на площі що займала колись столиця Галицького королівства. Але про село Шевченкове є розповідь на окремій сторінці.

Місцеві патріоти вважають, що перша писемна згадка про Галич відноситься до 290 року н.е.. Саме тоді, за відомостями готського історика Йордана, відбулася битва двох германських племен на річці Ауха біля міста Галтіс ( Праця “Yetica”).
Я чомусь думаю, що якби раптом столицю України перенесли до Галича, то вітчизняні історики дуже швидко і переконливо довели б, що той Галтіс і є нинішній Галич. Але поки столиця у Києві, то перша офіційно визнана писемна згадка про місто датується 898 роком. Ця дата фігурує в угорських хроніках Белли ІІІ, як дата походу угорського вождя Альмаша з дружиною до галицького князя. Причому цей похід описується не як військовий напад, а як “дружній офіційний візит” в гості.

Найстарішими з досліджених укріплень Галича є укріплення Золотого Току та зовнішня багаторядна смуга валів і ровів на Качкові (Х – ХІ ст..). Вона охоплює територію близько 50 га.
Х століттям датується також Галичина могила – літописний курган на вершині Крилоської гори в урочищі Качків. Ця могила була досліджена в 1991-1992 рр.. і в ній виявили поховання знатного воїна з рештками спаленого човна, позолотою від щита, кинджал, вістря дротика й стріл, трьох сокир, тесла та інших дрібниць. В 1998 р. курган реконструювали з експозиційним приміщенням всередині.

Фото з сайту http://sk.vlasenko.net

Територія давнього Галича досить добре досліджена. Тут виявлено підмурки 15 кам’яних та дерев’яних церков. Вчені вважають, що чекають свого часу ще близько десяти фундаментів. Деякі з тих церков відновлені. Наприклад, ось ця церква на Крилосі.

Досліджений також фундамент головної святині княжого Галича – Успенського собору. Від споруди збереглися лише потужні підмурки та численні окрушини білокам’яної різьби, фресок, керамічні плитки. Рештки Успенського собору досліджували у 1936-1938 та 1998-1999 роках і з’ясували, що він був споруджений у 1157 році Ярославом Осмомислом, а на початку ХІІІ ст. – суттєво перебудовувався. У західному притворі виявлено поховання князя Ярослава (фундатора святині) та невідомої княжни. Собор проіснував до початку XVI ст., а з його каміння потім була побудована Успенська церква, каплиця св.Василія і частково Старостинський замок в сучасному Галичі.
Каплиця св.Василія зведена на підмурках Успенського собору наприкінці XVI ст. Відомо, що деякий час вона правила за храм і мала дерев’яну прибудову із заходу. На початку ХХ ст. тут зберігалася церковна бібліотека і архів. Тоді каплиця мала дерев’яну надбудову з приміщенням для клиру та дзвіницею на третьому ярусі. Дерев’яний верх згорів, і його вже не відновлювали. Недавно муровану каплицю відреставрували й помістили тут експозицію про історію досліджень Успенського собору.

В 1584 році шляхтич Марко Шумлянський спорудив поряд з руїнами Успенського собору муровану Успенську церкву. Проіснувала вона недовго, бо під час турецько-татарської навали 1676 року була повністю зруйнована. В 1702 р. за єпископа Йосифа Шумлянського церква була знову відбудована. При ній існував монастир Василіан, який ліквідувала австрійська адміністрація у 1783 році. Під час першої світової війни церква була пошкоджена і поляки відбудували її вже без центральної бані. В радянський час Успенську церкву перетворили на музей. Лише зовсім недавно їй повернули первісний вигляд й передали греко-католикам.

Фото з сайту http://sk.vlasenko.net

На південно-західному схилі гори Крилос, неподалік Золотого Току, витікають три джерела, зливаючись в один потічок. Це місце здавна називають “Княжою криницею”. Оскільки на вершині гори вода залягає на глибині 20 метрів, то ці джерела ще за галицьких князів були основними постачальниками води для Галицького



дитинця. Вода тут вважається цілющою і у 1998 році було освячено нову споруду Княжої криниці у вигляді альтанки з тесаного каменю.
Поруч є ще декілька джерел. І теж, як багато хто вважає, з цілющими властивостями. Мають вони назву “Францішкові джерела”.

На рубежі XIII-XIV ст.. біля колишньої княжої пристані на Дністрі під Галич-горою засновано новий Галич. Місто було обнесене валами з дерев’яними стінами, мало п’ять оборонних веж, три брами, прямокутну площу-ринок з ратушею.
В 1340-1349 рр.. Галич належав Любартові Гедиміновичу, а управління здійснювалося боярами під керівництвом Дмитра Дедька. В 1349 р. польський король Казимир ІІІ захоплює Галич, але вже 1353 році литовці повертають місто під своє панування.
В 1367 р. Галич отримує Магдебурзьке право.
В 1370-1387 Галичем володіють угорський король Людовик Анжуйський зі своїм васалом Владиславом Опольським. З 1387, майже на чотири століття, Галич стає власністю польської корони. З 1772 по 1918 рік Галич входив до складу Австро-Угорщини, а в 1918-1939 роках знову до складу Польщі.

Але ми забігли далеко вперед.
За даними путівника про Галич, всередині XIV ст. на Галич-горі був збудований замок. Це були часи старостинського управління містом. Звідси й пішла назва замку – Старостинський.
В тому ж путівнику читаємо:
“Археологічні дослідження останніх років з’ясували, що твердиню споруджено на місці колишніх поселень ІХ-VІІ ст. до н.е. і ХІ-ХІІІ ст. н.е. Первісно замок був деревяно-земляним. Від 1627 р. документальні згадки фіксують разом з дерев’яними й муровані оборонні укріплення. Всередині XVІІ ст. фортецю було зміцнено за проектом італійського інженера Франсуа Кораззіні згідно з найновішими вимогами тогочасної військової справи. Старостинський замок став однією з найміцніших твердинь на Галичині. Під час турецько-польської війни 1676 р. замок зазнав нищівного удару, після чого, з огляду на виникнення нового міста-фортеці – Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), інтерес до нього помітно знизився. Вже всередині XVІІІ ст. галицький замок перетворився на руїну, а з 1796 його почали розбирати. До наших днів збереглися рештки Шляхетської вежі, частина південного зовнішнього муру із замковою каплицею св.Катерини. 1997 року розпочато реконструкцію уцілілих фортифікацій, щоб створити музей історії Галича над Дністром”.
Реконструкція, чесно кажучи, йде дуже повільно. Станом на січень 2005 року була відбудована лише вежа і проводились роботи по встановленню куполу з дранки над нею.

В XIV ст. була зведена Церква Різдва Христового. Протягом віків вона багаторазово руйнувався й перебудовувався. В 1825 р. храм реставрували за проектом архітектора Бергера, а у 1904-1906 рр.. – Левитського й увінчали новою банею. Тоді церкву освятив митрополит Андрій Шептицький. Зараз – це греко-католицький храм.

XVІ-XVIІ ст.. в Галичі діяли також храми св.Миколая, Діви Марії, Воскресіння, св.Петра і Павла, св.Михаїла, Хреста, св.Анни та Трійці. Тодішній Галич був крупним релігійним, духовним і науковим центром, тут діяло українське братство, школа і друкарня, яку заснували Гедеон та Федір Балабани. У Крилоській друкарні працював Памво Беринга - український друкар, поет, перекладач, лексикограф і гравер, автор відомого “Лексикону словенороського”.
Галич був центром ремесла і торгівлі. Завдяки річковому порту на Дністрі, тут часто проводились великі ярмарки та торги. Від контурів старої ринкової площі уціліли лише північно-західний та протилежний кути забудови. Сучасний майдан Різдва реконструйовано 1998 р. На ньому встановлено пам’ятник Данилу Галицькому, змуровано дзвіницю, оновлено центральний храм та фасади міських будинків.
Коли я був в Галичі в січні 2005 король Данило тримав помаранчевий прапор, а сама площа, чесно кажучи, виглядала якоюсь пустою і не завершеною.
Ще в Галичі зберігся караїмський цвинтар, на якому збереглося близько майже 50 надмогильних пам’ятників. Найстаріші з них датуються XVІІ ст. Караїми жили в Галичі з середини ХІІІ ст., а оскільки їх головним заняттям була торгівля, то караїмська громада осідала неподалік пристані, куди прибували кораблі з товаром. За однією з версій, 100 кримських караїмів одержали дозвіл жити в Галичі за договором 1246 р. між Данилом галицьким і Батиєм, і саме з того часу народ постійно живе в Галичині. Вздовж правого берега Дністра, неподалік центру Галича, простяглась вулиця Караїмська. Колись тут була караїмська божниця – кенаса. Зруйнована вона була зовсім недавно, в 1985 році. Зараз, за словами працівника музею на г.Крилос, в Галичі проживає всього три родини караїмів.

А тепер за допомогою путівника Юрія Лукомського знову повернемось на гору Крилос:
“З ХІІ ст. на Крилоській горі стояли палати галицьких єпископів, а з XIV ст. – митрополитів. Місце їх розташування поки невідоме, хоча під теперішнім будинком музею археологи виявили сліди комплексу великих дерев’яних будівель, які споруджували тут, починаючи з першої половини ХІІ ст. Фундаменти митрополичих палат XVІІ ст. віднайдено поблизу в урочищі “Старі палаци”. За єпископа Льва Шептицького у середині XVІІІ ст. споруджено дерев’яну резиденцію, а згодом, на початку ХІХ ст.. за єпископа Скородинського, - мурований палацик, будівельний матеріал для якого взято з розібраної церкви св.Іллі ХІІ-ХІІІ ст. У ньому проживали галицькі митрополити або їхні намісники, і тому його назвали “Митрополичі палати”. В найближчих околицях було близько десяти монастирів - Святих Стефана, Іллі, Івана, Юрія, монастир грецьких монахів в урочищі Гречище, монастир домініканців на поляні Данилівській та інші.
5 червня 1960 р. у приміщенні палат митрополитів відкрито філію Івано-Франківського краєзнавчого музею – “Давній Галич”, яка з 1994 р. входить до однойменного Національного заповідника. З нагоди 1100-літнього ювілею Галича будинок відреставровано. Тут оновлено виставку матеріалів, які розповідають про долітописний та княжий період історії Галича, а також влаштовують змінні краєзнавчі виставки”.

На другому поверсі того музею зроблені непогані експозиції, які показують різноманітність флори та фауни Дністра та його берегів. Мої діти були в захваті від чисельних чучел птахів, гризунів, дикого кота та іншої живності.

Якщо виїхати з Галича і рухатись в бік гори Крилос, то перед поворотом на вказівник до заповідника “Давній Галич”, з протилежного лівого боку траси, Ви помітите музей архітектури та побуту Прикарпаття. Прямо в лісі розміщені народні садиби Опілля, Бойківщини, Гуцульщини та Покуття.

Є там також опільська дерев’яна церква.

Цей музей заснований в 1979 році. З 1994 року він входить до Національного заповідника “Давній Галич” і має площу 4,5 га. Експозиція підтримується у відносному порядку й постійно підновлюється. Хоча, як на мене, то не завадило б там побудувати якійсь бар чи колибу...