За радянським виданням “Історії міст та сіл Української РСР” в районі Гусятина виявлені поселення пізнього палеоліту та трипільської культури, два ранньослов’янських поселення черняхівської культури. Не далеко від Гусятина знайдено два кам’яні слов’янські ідоли. Один з них, це унікальна скульптура бога Святовита.

Достовірну й перевірену дату першої письмової згадку про Гусятин я навести не можу. В неті я зустрічав дату – 1159 рік. Щось мені мало віриться...
Блека, на своєму сайті “http://www.castles.com.ua/” пише, що перша згадка про Гусятин (Всятин, Усятин) “належить до 1431 р., коли в історичних документах описуються бої поблизу Гусятина між польськими та литовськими князями.”

Магдебурзьке право Гусятину надається в 1455 році. Місто отримує самоврядування, власне судочинство й щорічні торги. Символу магдебургдії міста – приміщення ратуші, нажаль не збереглося, хоча згадка про нього є і в історичних і (що дуже дивно), в деяких сучасних туристичних путівниках, які стверджують що її залишки збереглися до наших днів.
Брехня! Не збереглися!
Не збереглася також і фортеця, хоча знову ж інколи можна прочитати, що її руїни є в місті. Справді, свого часу тут був досить потужний замок – Гусятин позначався на європейських картах як місто-фортеця . Але, ще раз повторюю – був.

Першу фортецю в місті збудував такий собі Ян Смерч в XV столітті. Але крім фортець у ті часи оборонні функції могли нести й сакральні споруди. В Гусятині збереглися дві з таких споруди – іудейська синагога й православна церква.
Почнемо з опису церкви. Попереджаю відразу: вона Вас не вразить. Скромна й непримітна... Тому що дуже стара.

Церква побудована в другій половині XVІ століття. Освячена на честь св.Онуфрія. Відноситься до типу триконхових оборонних храмів Поділля. Має прямокутну, 7 метрів на 9 метрів, наву й муровану дзвіницю над бабинцем. Стіни – від 1, 9 до 2,2 метрів завтовшки. Вікна – вузькі, розміщені високо й при необхідності могли використовуватися як бійниці. Зберігся також старий мур навколо церкви.

Тепер про синагогу.
Місцева синагога була побудована приблизно в середині XVІ століття.

Спочатку це була майже квадратна споруда - 15,6 х 17,2 метрів. В стінах товщиною близько 2 метрів було влаштовані гарматні стрільниці. Всередині синагоги були споруджені бойові галереї.
Спеціалісти вважають, що в середині XVІІ століття синагога перебудовувалась. Перебудовувалась вона і в більш пізні часи, коли з заходу була прибудована одноярусна, а з півночі - триярусна частина. Тоді ж вона отримала готичні вікна, які були влаштовані на місці бійниць.

З 1574 року Гусятин стає власністю шляхетського роду Калиновських.
Під час козацького повстання 1594-1596 років, Гусятин беруть козаки Северина Наливайка й руйнують місцевий замок.
Про Наливайка буде далі, а зараз продовжимо про Калиновських. Один з представників цього роду, Валентин Олександр Калиновський, в 1610 році будує в місті дерев`яний костел, який дарує ордену бердардитів. Монахи за підтримки свого покровителя відразу ж починають зведення нового мурованого кляштора в бароковому стилі й монастиря. В 1645 році в Гусятині налічувалось вже 20 монахів-бернардинців.

Про орден бернардинців, або якщо правильніше про цистерціянців, архієпископ Ігор Ісіченко пише наступне:
“Наприкінці ХІ ст. поширюється рух монахів з центром у новому монастирі Сіто, заснованому 1098 р. неподалік від Клюні (Бургундія, на території сучасної Франції – Кифоренко С.). Засновник Сіто св.Робер і його перші наступники проголошують віднову первісної чистоти й суворості монаршого уставу. Вони відмовляються від церковних і феодальних джерел прибутку (пожертв, плати за треби, десятини, володіння селянами тощо). Реабілітується фізична праця, покликана зміцнювати дух і тіло монахів. Цістерціянці утворюють взірцеві сільські господарства, першими починають обробляти землю, корчуючи ліс і осушуючи болота. Удосконалений досвід сільської праці поширюється серед колишніх поган - германців і слов`ян між Ельбою й Одером - разом із християнською вірою.
Монахи Сіто надавали більше часу не тільки для фізичної праці, але й для особистого вдосконалення, роздумувань – медитації, що становила основу нової монастирської духовності ХІІ ст. Богослужбове коло повертається до уставних меж. Літургія позбавляється надмірної пишноти, скорочується.
Реформовані бенедиктинці називаються цістерціянцями – від назви їхнього головного монастиря в Сіто.
Цистерціянці прагнули до самостійності й простоти, вбиралися в грубі нефарбовані вовняні сутани, харчувалися простою вегетаріанською їжею, будували церкви без скульптур і кольорових вітражів, із простими мурами й побіленими стінами. Миряни й біле духівництво допускалося до їхніх монастирів лише за виняткових обставин.
Лідером цістерціянців стає Бернард Клервоський (1091 – 1153 рр.). Він народився в сім’ї бургундського дворянина біля Діжона, навчався в монастирській школі й 1112 р. разом із 30 однодумцями вступає в Сіто. У 1115 р. його було направлено для заснування монастиря в Клерво, як абата. Там, у Клерво, він і помер.
Бернард здійснював величезну проповідницьку працю в Клерво й за його межами, багато їздив по Європі, тричі відвідував Італію. У Франції, Фландрії, прирейнських областях він проповідував другий хрестовий похід. При цьому Бернард писав богословські трактати, вів полеміку з Клюні. Він був глибоко втягнений до суспільного життя і прагнув перетворити світ, плекаючи містичну духовність, спрямовану до Христа – Божественного Жениха.



Якщо всіма монастирями клюнійської системи керував один абат, то цистерціянці відновили обрання абата для кожного монастиря. Було встановлено обов’язковий послух – новіціят, річний випробувальний термін для ченців, відкинуто практику прийняття до монастиря дітей.
У 1119 р. було 5 монастирів цистерціян; 1150 р. – близько 350; 1200 р. – 525; 1250 – 647; 1500 р. – 738 чоловічих і 650 жіночих.
Наприкінці ХVІІ ст. в межах цістерціянського ордену пройшла реформа, спрямована на відродження суворої аскези, внаслідок чого утворився орден трапістів.”

Як я вже згадував, в 1610 році цистерціянці (бернардинці) з’являються в Гусятині й засновують два братства.
Під час визвольної війни Хмельницького, в 1648 році кляштор бернардинців руйнують козаки. Після укладання миру й повернення цих земель під владу Польщі монахи не встигають відновити свою обитель - в 1672 році Поділля захоплює Туреччина й утримує його впродовж 27 років.
В самому Гусятині турки господарювали до 1683 року. В цей період місто стає резиденцією намісника султану. Онуфріївська церква була перероблена на мечеть. Костел стояв зруйнований. Про синагогу в мене відомостей нема.

В 1690 році в Гусятин повертаються бернардинці, але відновлення кляштору завершилось лише в 1728 році. На чотири роки раніше, в 1724 р., Франциск Помаранський дарує костелу образ Гусятинської Божої Матері.
В 1759 році Гусятин стає власністю волинського воєводи – Міхаїла Потоцького.
Після першого розподілу Польщі, в 1772 році, Гусятин відходить до Австрійської імперії. Габсбурги не дуже жалували католицькі монастирі в Галичині, вважаючи їх розсадником польського сепаратизму. Тому в червні 1788 року імператор Йосиф ІІ підписує декрет про ліквідацію кляштора бернардинців в Гусятині. Костел продовжує діяти, але в ролі парафіяльного.
На початку ХІХ століття Гусятином володіють шляхтичі Голуховські. Є відомості , що вони будують в місті родинний палац , але нажаль він не зберігся до наших днів.
На початку минулого століття зазнає чергової перебудови гусятинська синагога - понижуються до двох ярусів її північна частина й з’являється відкрита тераса.

Потім починається Перша світова війна, а по її завершенню Тернопільщина відходить до Польщі. В 1938 році монахи-бернардинці повернулись в Гусятин й протримались тут до 1946 року.



В 1939 році приходять совіти, а в 1941 році - німці. В 1944 р. радянські війська повертаються.
Синагогога дуже руйнується під час війни - вся західна й частина північної частини споруди були зруйновані. Склепіння завалилось. Дуже дивно, але їудейський храм радянська влада відреставрувала. Під керівництвом архітектора М.Говденко синагога була відбудована в 1950-их роках. Щоправда вона набула архітектурних рис характерних для початку ХХ століття. Євреї Гусятина були на сьомому небі, але відбудована синагога прийняла в свої стіни не шанувальників талмуду, а любителів історії рідного містечка - в приміщенні влаштовується Густинський краєзнавчий музей. Завдяки перебуванню в цих стінах музею, споруда підтримувалась в радянські часи в задовільному стані.

А потім прийшли роки перебудови й розвал СРСР. В незалежній Українській державі (чомусь захотілось написати слово “Українській” з маленької літери) грошей на утримання провінційного музею не знайшлося. Музей не ліквідували, його просто закрили. Не знайшлося коштів на фінансування його діяльності й співробітники звільнились. Зараз те що залишилось від колишньої експозиції можна оглянути лише заглядаючи в розбиті шибки. Благо, що грати на пустих вікнах залишились, хоч бидлота туди не лізе.

Ось здається і все, що я зайшов про історію райцентру Гусятин Тернопільської області. Ну а щоб не закінчувати розповідь про це багате на історичні події місто на мінорній ноті, розповім про найвідомішого (за офіційною версією) гусятинця - Северина Наливайка.

Отже, біографія Северина Наливайка.



Особистість це непересічна. Біографія його й досі повністю не досліджена. Крім Гусятина, ще й Острог з Кам`янцем-Подільським претендують на місце його народження: одні джерела пишуть що його батько займався в Кам`янці чинбарством, інші що батько Северина мав в Гусятині садибу й мав кушнірський бізнес. Орест Субтельний пише що С.Наливайко був сином галицького шевця, котрий загинув від магнатських побоїв. Острог, як на мене, це взагалі результат досить поверхневого дослідження його біографії, так як достеменно відомо що молодий Наливайко деякий час перебував у вотчині князів Острозьких, де його старший брат в ті часи був священиком. Микола Аркас в “Історії України-Русі” пише: “у князя Костянтина Острозького духівником був свій православний священик Дем’ян Наливайко, а в того пан-отця Дем’яна – брат Северин, розумний, освічений, гарний на вроду чоловік”. Про вроду пишуть й польські джерела - Северин Наливайко був “чоловіком видатної вроди й визначних здібностей ... до того ж знаменитий артилерист”.
Навики спеціаліста з балістики С.Наливайко міг здобути напевно в Острозького. Деякий час він служив у надвірному війську князя Костянтина. М. Аркас пише:
“Служив він деякий час у князя Острозького, але в 1594 році, - чи провинився він перед князем, чи надокучив йому, але покинув службу, зібрав чималу ватагу волоцюг і почав з нею промишляти. Він мав дуже гарний хист гуртувати, організовувати людей, і ватага його зросла незабаром мало не до трьох тисяч чоловіка.”
Про цей період життя Северина Наливайка історичні джерела знову дають різні відомості. Відомо точно, що служивши у Костянтина Острозького, Наливайко брав участь у придушенні козацького повстання Кшиштофа Косинського. Косинський мав особисті рахунки з Острозькими і дуже їм докучав, нападаючи на маєтності цього могутнього роду. Причини протистояння Косинського й Острозьких добре описує О.Субтельний:
“Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Кшиштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких – Костянтин Костянтинович. У битві на р.П’ятці повстанці зазнали поразки...”
В битві на річці П’ятка приймав участь й ротмістр особистої охорони князя Костянтина – Северин Наливайко. Участь його в розгромі козаків, запорожці не забули і трагічне, хоч і славне життя Северина, склалось так як склалось, тому що січове козацтво ніколи після тих подій повністю не довіряли Наливайку.
В 1594 році С. Наливайко полишає службу в Острозьких й з ватагою однодумців рушає на татар і турків. Найбільш цікаві політичні події відбувалися тоді в Молдові, яка перебувала в орбіті інтересів Варшави, Відня, Стамбулу та папського престолу у Римі.. За науськуванням Папи, короля, цісаря та навіть московського царя, козаки Наливайка здійснюють зухвалий набіг на Волощину. Наливайко в союзі з запорожцями Григорія Лободи спустошують Тягиню (Бендери), Цецору, Сучаву та Яси. Вже без козаків Лободи, Наливайко здійснює рейд на Кілію. В результаті цих подій володарем Молдови і Валахії стає Єремія Могила й Туреччина втрачає тут свій вплив. Крім походу за Дністер, Наливайко встигає також добряче поскубати польську шляхту у Брацлаві 16 жовтня 1594 року.
Так як ряди козаків значно поріділи після молдовських перемог, Наливайко повертається на Україну. Поповнивши свої ряди наливайківці рушають через Закарпаття в Угорщину щоб допомогли ерцгерцогу Максиміліану боронити свої володіння від турків.
Після Угорщини Наливайко рушає на Волинь і Білорусію. Тут знову спливає ім.`я старого знайомого Северина – Костянтина Костянтиновича Острожського. Справа в тому, що К.Острожський був затятим противником унії. Противник він ну дуже серйозним і дуже впливовим. Завдяки його заслугам по обороні південно-східних рубежів Польського королівства від мусульман і завдяки його багатству навіть Варшава була змушена дивить крізь пальці на деякі його вольності й самостійність. Він став символом й опорою протистояння православної церкви проти Риму на Правобережній Україні. Наслідуючи методам релігійної експансії уніатів він також не дуже переймається чистотою методів протистояння цій експансії.
Деякі історики вважають, що Наливайко опиняється на Волині саме “за наводкою” Острожського. Сталося так що єпископ Луцький Кирило Терлецький був одним з самих активних прибічників унії, а воєвода київський Костянтин К. Островський



був напроти – одним з самих затятих її противників. От і направив князь Острозький, не без допомоги свого духівника, Северина Наливайка на Волинь та Білорусь – вотчину Терлецьких.
М.Аркас пише:
“ В році 1596 , пробуваючи у Острозі, Наливайко починає нападати на панські маєтки, - може бути, що підмовив його на те князь Острозький. Із братом Дем’яном Наливайком уперед іде до Пінська на маєтність пана Яроша Терлецького, а потім на маєтність Олександра Сімашка, тим часом як слуги – шляхтичі цих та інших панів склали собі осібні ватаги, під проводом ватажків Остапа Слуцького і Андрія Ганського, та грабували Луцьк і околиці.”.
Після того Наливайко йде в Білорусь й бере з боями Слуцьк, Бобруйськ, Могилів. В той же час на Україні прокотились рейди Григорія Лободи та Матвія Саули (Шаули). Їх спільні дії вже були дуже схожі на досить серйозне, а так воно і було насправді, повстання козаків. Вже не розбереш чи було те повстання проти унії, чи було воно проти польської шляхти, але на всіх теренах східних володінь Польського королівства стало занадто неспокійно.
Варшава схаменулась. Польща саме звільнилася від зовнішніх проблем у Молдові. Король Речі Посполитої Сигізмунд, в січні 1596, дає наказ польному гетьману (помічникові гетьмана коронного, головного начальника військ польських) Станіславу Жолкевському рушати з Молдови на Україну для приборкання козацьких виступів. Йому в допомогу виділяється ополчення української пропольської шляхти під командуванням коронного гетьмана Замойського. Це був початок кінця Северина Наливайка.
Далі я змушений знову давати досить велику цитату. На цей раз з Михайла Грушевського. Ну що можна додати до його фундаментального опису “Ілюстрованої історії України? :
“ Жолкевський ... задумав взяти швидкістю: козацькі війська були розкидані. Наливайко стояв в полудневій Волині, Лобода коло Білої Церкви, інші запорожці з арматою під проводом Шаули були в Білорусі. Жолкевський хотів заскочити їх, перше ніж вони зійдуться разом, і погромити кожного зокрема. Лишивши обоз і тяжке військо, він з легкою кіннотою кинувся насамперед на Наливайка. Трохи не захопивши його, але Наливайко таки вимкнувши і чимдуж поспішив у Брацлавщину, до своїх приятелів. Жолкевський ішов за ним слідом, побиваючи відсталих і уриваючи що запопав. Наливайко хоч і ішов спішно, але в великім порядку, з арматою: по дорозі вів переговори з Жолкевським, але разом з тим переговорювався і з Лободою. Ждав вістей з Браслава, чи приймуть його там (ох, як потрібні йому були в ті дні надійні фортечні стіни – Кифоренко С.). Але браславляни незадовго перед тим покорилися під страхом погрому від польського війська і тепер боялися приймати Наливайка. Жолкевський ледве не захопив його тут, але Наливайко, знищив гаті на одній переправі, затримав польське військо, затопив у річці гармати, закопав в землю порох і належно умкнув в степи за р.Соб (про збереження пороху в землі – дійсно віриться про неабиякі здібності Наливайко в артилерійській науці – Кифоренко С.). Туди Жолкевський не посмів іти, і Наливайко, пересівши в “Уманські лісі” (тоді Уманщина ще лежала пусткою), потім пройшов у Київщину. Лобода, за той час, поки Жолкевський гонив за Наливайком, щасливо зійшовся з Шаулою; щодо Наливайка, то довго вагалися, чи приймати його до себе, чи ні. І Жолкевський силкувався їх розвести, впевняючи Лободу, що головним провинником уважає Наливайка і його хоче знищити, а запорожці аби вийшли з волості на Низ, то нічого їм не буде. Запорожці, одначе, не послухали, гору взяла гадка про одність козаччини: рішили Наливайка прийняти до себе. Під Білою Церквою Шаула зійшовся з Наливайком, і трохи вони не знищили тут передове польське військо, що загналося під проводом князя Кирила Ружинського, Богданового брата: сей князець теж був козацьким ватажком недавно, але тепер горів бажанням помститися козакам, за те що збунтували йому й покозачили його Поволоцьку волость. Та Жолкевський наспів в часі і виручив його з біди. Козацьке військо стало відступати, Жолкевський погнався за ним, і на урочищі Гострий Камінь сталася битва. Козаки заложилися в таборі з возів і полякам не вдалося того табору розбити. Вбито багато козацької старшини: видко, не ховалися за чужі плечі. Самому Шаулі відірвало руку гарматна куля. Але й поляки понесли великі страти, і Жолкевський не важився йти далі за козаками, а вернувся під Білу Церкву та послав до короля, просячи прислати поміч і припаси. І доперва діставши, з кінцем квітня розпочав наново боротьбу з козаччиною.”

Козаки ж відійшли до Переяслава. Після переправи польського війська через Дніпро, козаки рушають в бік кордону з Московією. Але Жолкевський виславши частину своєї кінноти під командуванням старости Струся перекриває їм дорогу на Лубни й змушує зупинитись над р.Солониця.



Козаки чисельністю біля 6000, не рахуючи жінок та дітей, влаштовують дуже міцний табір, обгороджений в декілька рядів возами. Були влаштовані вали, шанці, гарматні зруби. З тилу табір захищала Солониця.
Жолкевський знаючи що повної єдності між запорожцями та наливайківцями немає, вирішує вести тривалу осаду, яку супроводжує регулярними гарматними обстрілами. Йому в поміч підходять литовські полки Огінського.
Знаючи про скрутне становище повсталих і щоб відволікти Жолкевського, козацькі полки під проводом Підвисоцького починають пустошити Подніпров`я. З Запоріжжя також виходить козацьке січове військо. Але оточені козаки про це не знали. В обложеному таборі запаси їжі й боєприпасів танули на очах, зростала кількість поранений та вбитих. Почалися міжусобиці між прибічниками Наливайка та Лободи, з яким Жолкевський демонстративно вів сепаратні переговори. Він обіцяє випустити козаків, якщо вони видадуть Наливайка.

Цитата з В.Замлинського:
“Зібралася рада, під час якої між прихильниками Лободи і Наливайка спалахнула сварка. Лободу звинуватили у зраді. Той з обуренням відмовився. Тоді на нього напали і тут же зопалу відрубали голову. Реєстровими принишкли, але затаїли на нереєстровиків люту злобу. Останні ж, звинувативши Наливайка у тому, що завів повстанців у прірву, скинули його з гетьманства й обрали свого ватажка Кшиштофа Кремпського.
Тоді Наливайко зі своїм загоном кинувся з табору, прагнучи пробитися крізь військові заслони. Та це йому не вдалося.
Після жахливих двох днів, протягом яких у козацькому таборі було вбито до двохсот чоловік, козаки захвилювалися. Вранці 7 червня вони зібралися на раду, волаючи, що їм усім приходить остання година, згодилися віддати полякам Наливайка та інших начальників, аби лише поляки випустили решту на волю. Наливайко зібрав своїх прибічників і хотів утекти, але вискочити було неможлива. Цілий день вирував табір, доки, нарешті, до вечора зробилася міжусобиця. Наливайко відстрілювався від своїх побратимів, захищаючи життя. Шум досяг поляків. Дізнавшись, у чому справа, пішли на приступ... раптом козаки дають знати, що все буде, як вони захочуть. Наливайка осилили, схопили привели зв’язаним до Жолкевського.
Разом з Наливайком було схоплено і його найближчих соратників – Шаулу і Шостака, кількох інших старшин.
8 червня 1596 р. повстанці, повіривши Жолкевському, припинили опір і вийшли з окопів, та на них раптово напали жовніри й почалося жорстоке знищення безоружних, знесилених людей. Польський історик Бельський писав, що “на протязі милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч”.
Все ж таки більш ніж півтори тисячі на чолі з Кремпським вдалося пробитися крізь ряди польського війська й відійти на Запоріжжя.”

Всіх схоплених керівників повстання Жолкевський відразу стратив. Наливайка ж відвозять у Варшаву і близько року нещадно катують. Коли в столиці Польщі збирається черговий сейм (11 квітня 1597 р.) змученого Наливайка нарешті страчують. Йому прилюдно відтяли голову й четвертували, а руки, ноги й голову навішали на палях в людних місцях столиці.
Ця страшна смерть породила декілька легенд про жахливі муки Наливайка при страті. Одні говорять що його посадили живцем на розжареного коня, інші що помістили всередину розпеченого бика, ще інші говорять, що йому на голову поклали розпечену корону...