Відоме місто перш за все могилою Тараса Григоровича, але має також декілька могил славних українських гетьманів (і не тільки гетьманів) та досить багату історію.
Канівські пагорби були заселені ще, не те що в «сиву давнину», а здається ще до всесвітнього потопу. Добу палеоліту, бронзи, міді, раннього заліза й інших не благородних металів я думаю краще залишити для дослідження студентам-історикам, а почати канівську історію з літописних згадок про місто.
Власне місто Канів відоме з другої половини XI століття. В древньому «Патерику» Києво-Печерської лаври вказується, що в той історичний період через Канів промандрували константинопольські іконописці які прямували до Києва щоби розписувати в великокнязівській столиці Успенський собор.
Деякі історики виходячи з дати цієї письмової згадки про Канів припускають що якщо місто згадується в такому важливому церковному літописі, то Канів на той час був зовсім не заштатним населеним пунктом Київської Русі, а досить важливим містом ранньоруської держави. А зводився він мабуть ще Ярославом Мудрим, як один з опорних пунктів так званої «Пороської обронної лінії» наряду з нинішніми Васильковом, Білогородкою (Білгородом), Трипіллям (Триполем) й деякими іншими містами. Було це вірогідно в 1030-х роках..
Інша письмова згадка про Канів датується 1144 роком. Тоді князь київський Всеволод Ольгович будує в Каневі церкву Святого Георгіїя (пізніше вона перебудовувалася і зараз відома як Успенський собор).
В подальшому Канів згадується в історичних джерелах в зв’язку з 1149, 1150, 1152 та 1155 роками - часами боротьби Юрія Долгорукого з Ізяславом Мстиславичем за київським престол.
А ще був 1154 рік, коли канівський єпископ (!) Дем’ян за проханням киян проводить переговори з чернігівським князем Ізяславом Давидовичем про зайняття останнім київського великокняжого трону. Оборудка вдалася й Ізяслав став таки княжити в Києві. Вже в чині Київського князя він в 1158 році (а можливо й в 1157) в Каневі проводить переговори з половецькими послами: "йде к Каневу на снем с Половці, і ту створи с ним мир і възратися Киеву".
Канів знаходився на легендарному торгівельному шляху «з варяг в греки» й був важливим торгівельним та митним центром Київської Русі. Тому не дивно, що місто було позначене на карті арабського картографа ХІІ століття Ідрісі.
Через Канів також пролягав і шлях князівських дружин які прямували в половецький степ для приборкання кочівників.
В кінці ХІІ столітті Канів переходить у власність суздальського князя Всеволода і стає удільним містом. З давньоруських літописів можна дізнатися, що в сумнозвісній битві з монголо-татарами на р.Калка в 1223 році згинув Канiвський (Коневський) князь Святослав.
А в 1240 році монголи Батия вже були під стінами Канева. Вони повністю спалили місто, але на відміну від деяких інших руських городів Канів не згинув безслідно. Трохи відбудоване місто стає резиденцією ханських баскаків (намісників). Підтвердженням цього можуть служити свідчення папського посла Джiованнi дель Плано Карпiні до монгольського хана, який побував в Каневі ( Канові) в 1246 роцi.
Після завоювання Київщини й північної Черкащини в 1320 році Гедиміном, Канів стає прикордонним містом Великого князівства Литовського. А після перемоги над татарами під Синіми Водами (в 1362 році) іншого литовського князя Ольгерда, кордони князівства були відсунуті значно південніше і місто стає вже значним регіональним торговим центром.



В 1394 році Київське князівство до складу якого входив і Канів стає володінням сина Ольгерда – Скиргайла. При ньому на одній з канівських круч зводиться так званий королівський замок.
Про цей замок та про тодішнє життя Канева на сайті міста (http://www.kaniv.net/index.php) можна прочитати наступне:
«Вiн стояв на тому мiсцi, де пiзнiше були "присутственные места"- мiська Управа, казначейство, полiцейська управа, суд i в''язниця. До мiста вiд замку вела лише вузька стежка.
У стратегiчному вiдношеннi замок займав досить вигiдну позицiю. З одного боку вiн був оточений земляним валом i глибоким ровом та високою стiною, а з iнших- проваллям i подвiйним рядом частоколу.
Стiни його, що складалися з 26 городен (зрубiв iз колод шириною до 6 м, заповнених землею), утворювали продовгуватий прямокутник довжиною до 40 сажень (приблизно 80 м) i шириною до 20 сажень (приблизно 40 м). Iз зовнiшнього боку для захисту вiд вогню стiни замку були обмазанi товстим шаром глини. Одна з вулиць сучасного мiста i досi зберегла старовинну назву Пiдстiнок.
Замок мав шiсть веж (на рогах та у найбiльш вразливих мiсцях). Над вежами був дах, а над городнями - помости i навiси. Городнi служили водночас i житловими та складськими примiщеннями. В баштах i на помостах знаходились гармати та iншi засоби захисту: камiння, колоди, смола, бочки з водою для тушiння пожежi. Гармати цiєї фортецi, нацiленi на Днiпро, тримали пiд загрозою обстрiлу всю навколишню мiсцевiсть. В баштах i на стiнах, крiм гармат, була й iнша вогнепальна зброя: 1 дiл (гармата великого калiбру), 2 дiльцi (ядро такої гармати було величиною з куряче яйце), 3 серпантини (калiбр близько 11 см), 3 гакiвницi (ручна зброя типу пищалiв) та 20 аркебузiв (важка ручна вогнепальна зброя, попередник мушкета).
В замку мiстився будинок старости, пушкарська хата, церква, кладовi, пороховий льох та iншi службовi будiвлi. Посеред замку височiла ще одна вiйськова споруда - так звана Витольдова баня.
В''їжджали в замок через єдинi замковi ворота з пiдйомним ланцюговим мостом. Замковi ворота являли собою башту з пiдземеллям, у яке саджали за всяку провину перед "ясновельможним панством".
Таємнi пiдземнi ходи вели до озера Лимарки i до Днiпра, щоб в разi облоги гарнiзон мав змогу постачатись водою, а ще кiлька таких же ходiв виходили у вiддалених глухих ярах.
Гарнiзон замку складався з декiлькох десяткiв бояр та замкових слуг. Крiм того, начальник фортецi у разi необхiдностi мiг розраховувати ще й на допомогу польської, литовської та украiнської шляхти, яка володiла селами Канiвського старостату. До того ж канiвський староста та його урядовцi збирали з населення податi та змушували вiдбувати певнi повинностi. З кожного диму (двору) князiвськi слуги брали по 7 грошей податку, за пасiку - 12 грошей, за полювання на бобрiв - половину здобичi, а з рибалок - третину улову. Населення мiста мусило ремонтувати замок, утримувати варту "для охорони ворiт", "кiнно й оружно" ставати на ворога, давати пiдводи для чиновникiв старости i утримувати останнiх.
Монопольним правом старости було також шинкування медом - найпопулярнiшим напоєм до розповсюдження горiлки. Варити мед мiг кожен господар, але вивозити його за межi волостей було заборонено, щоб у кожнiй корчмi меду було достатком i не дорого. Купував мед сталою цiною сам староста i не дозволяв бiльше нiкому торгувати медом. Протестом проти численних податкiв i окатоличення стали втечi селян у пiвденнi малозаселенi райони.
Переселенцi йшли в степ озброєними ватагами, закладали там сезоннi поселення, що звались "уходами", а на зиму повертались додому- у Канiв, Черкаси та iншi мiста. "Уходи" були приписанi до Канiвського, Черкаського та iнших староств. Так, до Канева була приписана вся полуднева Київщина, а переселенцi обороняли не лише свої оселi, але й "уходи", куди вони ходили на промисел. Повертаючись додому, вони сплачували старостi 1/10 частину свого заробiтку, тому самi старости дбали про те, щоб охороняти "уходи".»

В першій половині XVІ століття канівськими старостами були Євстафій Дашкевич, Василь Тишкевич, Михайло Вишневецький. А в 1553-1554 роках посаду старости обіймав Дмитро Вишневецький, який більше відомий в історії під ім’ям Байди. Саме з Канева він відправився на Січ й з головою занурився у вільне козацьке життя.
Після унії 1569 року Канів входить до новоутвореної Польсько-Литовської держави, а з 1576 року місто стає королівським володінням.
В середині XVI століття засновується канівський чоловічий монастир, який стає притулком пристарілим та немічним козакам. Хоча, слово «немічних» тут і не зовсім прийнятне. З цим монастирем пов’язана доля багатьох, козацьких ватажків.



Під однією з канівських круч зараз встановлений пам’ятний знак всім славним козацьким провідникам життя яких пов’язане з Каневом.

Найвідоміші з них це Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка. Про кожного з них, я думаю, потрібно сказати декілька слів.

Іван Підкова.
Більшість істориків схиляються до думки що походив він зі знатного молдавського роду. Доля закинула його на Запорізьку Січ де він в повній мірі проявив свій військовий талант. Іван Підкова брав активну участь у походах козаків (в тому числі і в морських) в турецькі володіння. Після смерті січового гетьмана Богдана Ружинського був обраний на його місце.
Але саме в цей час був вбитий молдовський господар Іона (ймовірний двоюрідний брат Підкови) й антитурецька партія місцевих бояр запрошує Івана на молдавське князювання/володарювання.
От часи були! Маючи під своїми хоругвами менше тисячі башибузуків-козаків Підкова перемагає стамбульського ставленика Петрила Кривого й 25 листопада 1577 року займає тогочасну молдавську столицю Яси. Але… . Але Річ Посполита саме вгрузала в війну з Московським царством і їй конче потрібен був мир з Портою. На вимогу султана Амурата король Стефан Баторій пропонує Підкові обговорити подальшу долю молдавського князівства, а коли той погоджується на зустріч - заковує його в кайдани. Політика, матка бозка… .
16 червня 1578 року перед львівською ратушею, де мала відбутися зустріч польського короля й українського козацького гетьмана відбулася зовсім інша зустріч – Івана Підкови зі своїм катом.
Тосканський посол Філіппо Тальдуччі:
«Барабанний бій і великий гамір людей на ратушній площі. Пройшовши двічі по місцю страти, погладжуючи бороду (на відомому портрету Підкови, він без бороди – Кифоренко С.) і поглядаючи на людей без страху перед смертю, Підкова попросив народ заспокоїтися і, коли настала тиша, звернувся до нього з такою промовою: «Панове ляхи, я приведений на страту і не знаю за що, оскільки не відаю за собою ніякої провини, яка заслуговувала б такої кари. Знаю лише одне, що я завжди боровся проти ворогів християнського імені і завжди дбав про користь того для нашої вітчизни, бути оплотом проти невірних було постійною моєю думкою – утримати їх у межах і не дозволяти їм переправлятися через Дунай. Тепер я повинен вмерти, оскільки так наказав поганий пес турок Вашому королю, своєму слузі, а король Ваш – катові…»

Яків Шах.
Перед смертю Іван Підкова просив поховати його за козацьким звичаєм. Прохання це виконав його побратим – Яків Шах. Саме його козаки таємно викрали обезглавлене тіло Підкови й перевезли його до канівського монастиря. Де й поховали.
Сам Шах брав участь у молдавській авантюрі Підкови і після здобуття останнім молдавського трону був обраний козацьким гетьманом. Далі було декілька компаній проти турок, а потім бажаючи помсти за смерть свого друга Шах бере в облогу Будапешт. Місто він не здобуває, але йому видають винуватців полонення Підкови. Коли їх йому видали, він … їх стратив. Спочатку відрубав ноги, потім вуха. А потім повішав з табличками "Так карають вiроломцiв за невинно пролиту християнську кров".



Такого непокірного й некерованого гетьмана Варшава звичайно ж терпіти не могла і в 1582 році його позбавляють гетьманського чину (а в той час короліський вплив на Січ був досить вагомий) та засилають до канівського монастиря. В цьому монастирі він приймає постриг й вмирає власною смертю поряд з могилою свого козацького побратима Івана Підкови.

Самійло Кішка.
Народився в Каневі. Переймаючись ідеями козацької вольності юнаком потрапляє на Січ, а через певний час, здобувши неабиякий військовий авторитет, обирається гетьманом запорізького козацтва.
Самійло Кішка чомусь мав нездоланну тягу до морської стихії. Він перший з козацьких ватажків створює потужну й боєздатну флотилію чайок, на чолі якої почав докучати туркам, які до цього безроздільно володіли Чорним морем. Під час одного з морських походів Кішка потрапляє в турецький полон. Більше чверті віку він був прикутий до галерного весла, але врешті-решт зумів організувати бунт і вирватись з неволі. В 1599 році він повертається до рідного Канева.
По смерті гетьмана Семена Скалозуба Кішку знову обирають гетьманом запорізького козацтва. За короткий час він об’єднує запорожців і реєстрових козаків, налагоджує відносини з Варшавою. Бере участь в походах до Валахії, а через рік в Молдову. Гине Самійло Кішка під час польсько-шведської (Лівонської) війни в 1602 році. Тіло його було перевезене до Канева де й спочиває понині.

В 1601 році Канів отримує Магдебурзьке право, а в 30-ті роки XVIІ ст. створюється Канівський полк. Полковниками Канівськими були Станіслав Гурський (1639-1648), Іван Голота (1648-1649), Семен Савич (1649-1651), Федір Стародуб (1653-1658), Андрій Бутенко (1658), Іван Лизогуб (1659-1662), Яків Лизогуб (1666-1669), Іван Дмитренко (1670).
Через декілька років після війни Хмельницького, почалась так звана Руїна під час якої чисельні гетьмани намагались за «допомогою» султанів, ханів, царів та королів все ж об’єднати українські землі. Закінчилось все це Андрусiвським перемир`ям між Москвою й Варшавою, пiдписаним в сiчнi 1667 року, Правобережна Україна залишилась за Польщею, а Лівобережжя за Москвою. Канів був цілковито розорений.
Ледь відбудувавшись, місто зазнало страшної турецько-татарської навали 1678 року. І місто, і замок, і канівський монастир були спалені. Був спалений також закладений князем Всеволодом в 1144 році Успенський собор. Під час тих подій був вбитий Макарiй Токаревський, архiмандрит Канiвський i Овруцький. Пізніше його мощi були поховані в Переяслівському Вознесенському соборi, а він сам був проголошений святим.
В 1712 році Канівський полк як військово-адміністративна одиниця скасовується, а місто переходить у власність Миколи Потоцького.
Під час Коліївщини, місто й його укріплення були спалені гайдамаками, після чого канівський замок вже не відбудовувався.
Пiсля розгрому Колiївщини, Канiв переходить у особисту власнiсть польського короля Станiслава – Августа (1775 рік), який через два роки дарує мiсто й 39 навколишніх сiл своєму племіннику, князю Станiславу Понятовському. Проте, польський сейм не затвердив це рішення короля.
В 1787 році цей же король прибуває до Канева. Тут мала відбутись його зустріч з російською царицею Катериною ІІ, яка мандрувала через Україну до Криму. Зустріч ця відбулася 25 квітня, але не в самому Каневі, а на одній з галер прямо на Дніпрі. Не захотіла Катерина ступати на польську землю. Хоча земля ця внаслідок поділу Польщі вже через п’ять років була приєднана до Російської імперії. Обдурила цариця Станіслава-Августа, як дитя обдурила.

«Зустріч Катерини ІІ з королем польським Станіславом у Каневі»
Малюнок Т.Г.Шевченка, 1842 рік. (взято тут http://www.kobzar.info/)

В 1793 році Канів стає повітовим містом Київського намісництва. В 1796 році імператор Павло І вводить новий адміністративний імперський устрій і Канів входить до складу вже не Київського намісництва, а Київської губернії.
В 1810 році закінчується відбудова Успенського собору, який спалили турки в 1678 році.
На протязі ХІХ століття Канів живе тихим провінційним життям повітового містечка. На 1849 рік у місті проживало 5138 мешканців. Помпезних споруд в ньому не було. На мальовничих дніпровських кручах, в вишневому затишку біліли селянські та міщанські хатки. В передмісті Канева – Прохорівці жив колишній перший ректор Київського університету Св.Володимира Михайло Максимович. Саме після гостювання в нього в 1859 році Т.Г.Шевченка й запала кобзарю думка про придбання в Каневі оселі де б він міг доживати свій вік. Але…
Але помер Шевченко в Петербурзі 10 березня 1961 року. Спочатку його поховали на Смоленському цвинтарі в столиці Російської імперії. Але друзі, виконуючи заповіт Шевченка, добились дозволу про перепоховання Кобзаря на Україні.
На сороковини від дня смерті поета труна з його тілом була піднята з землі й поїздом переправлена до Москви. Звідти на підводах через Тулу й Орел тіло доставляється в Україну. Потім на все тих же селянських підводах прибуває в Київ. По дорозі були молебні в Глухові, Кролевці, Батурині, Ніжені, Носівці та Броварах. В Києві в церкві Різдва Христового (та що відбудована на Поштовій площі) була відправлена заупокійна молитва, а потім пароплавом «Кременчук» труна прибула до Канева.
Два дні тіло поета перебувало в Канівському Успенському соборі, а 8 травня 1861 року з почестями було поховане на Чернечій горі.

Спочатку перед могильним курганом, обложеним камінням, був встановлений лише дерев’яний хрест. Але з роками могила набувала все більшої і більшої презентаційності.

Буклет «Тарасова гора»:
«У 80-х роках ХІХ ст. народним коштом було встановлено чавунний хрест за проектом В.Сичугова і побудовано хату для сторожа. Вірним охоронцем із 1884 по 1933 р. був Іван Ядловський (згідно його заповіту похований у тихому мальовничому місці трохи віддалік від могили поета). Найбільша світлиця хати стала народним музеєм і звалася Тарасовою.

З початком ХХ ст. трав’янисті схили гори почали інтенсивно обсаджуватися деревами та кущами, з’явилися перші дерев’яні сходи. У 1923 р. від робітників і селян на могилі було встановлено бюст поета (автор проекту К.Терещенко), а через два роки територію коло могили проголошено Державним культурним заповідником.
Протягом 30-х років на Тарасовій горі велося будівництво музею за проектом В.Кричевського та П.Кострика. Споруда увібрала в себе кращі традиції національної архітектури і класичного стилю. Паралельно втілювався проект М.Манізера і О.Левінсона щодо монументального оформлення могили. Літературно-меморіальний комплекс було відкрито 18 червня 1939 року.»

Як видно з фото, музей зараз реставрується і нажаль не функціонує.

Під час Другої світової війни на Тарасовій горі був влаштований концтабір. Експозиція музею й бібліотека були знищені. Сам пам’ятник був пошкоджений кулями.

В 1970-х роках були проведені великі роботи з ландшафтного перепланування Тарасової гори, були встановлені нові сходи та споруджений оглядовий майданчик. В кінці 80 - на початку 90 років меморіальний комплекс набуває нинішнього вигляду.

Що ще цікавого в Каневі?
В центрі міста височіє старовинний Успенський собор. За радянської влади він був закритий і в ньому розміщувався соляний склад. Потім на прохання громадськості, в 1972 році, тут був влаштований музей народно-декоративного мистецтва. В 1990 році собор повернули церві, але чомусь московському патріархату. Зараз собор стоїть в реставраційних лісах.

Поруч з собором розташована споруда колишнього базиліанського училища – пам’ятка архітектури XVIII століття.

В радянські часи тут була звичайна школа ім.Шевченка. В ній, між іншим, вчився в 1939 «Молодогвардієць» Олег Кошевий. Його погруддя встановлено тут же. Після повернення Успенського собору церкві в цьому приміщенні розмістили вищезгаданий музей. Споруда добре відреставрована, але експозиція, як на мене, досить скромна.
В Каневі є також Історичний музей, але про нього я сказати нічого не можу, так як туди ми не потрапили. Нічого не скажу також про музей ветеранів та музей братів Вараввів. Про останніх знаю лише, що ці уродженці Канева були українськими політичними та громадськими діячами першої половини ХХ століття.
Маловідомо пересічним туристам також і про Олександра Ленського (Олександра Павловича Вервіціотті, 1847 - 1908), могила якого також знаходиться в Каневі. Це був видатний росiйський актор та педагог, один з перших головних режисерів МХАТу, його учнями були були П.М.Садовський, О.О.Остужев, В.М.Пашенна, В.М.Рижова.

І ще одна могила.
Поруч з похованням Ленського розташований скромний пам’ятник Аркадію Гайдару.
Він восени 1941 року будучи кореспондентом «Комсомольської правди» попав в оточення в київсько-уманському котлі. Потрапляє до партизан. Воює кулеметником. 26 жовтня під селом Ляплово Канівського району гине в бою з німцями.

Да, мало є райцентрів в Україні де було б поховано стільки відомих історичних особистостей.



І нарешті останнє.
Як не згадати про «Канівське море»?
Воно утворене водосховищем Канівської ГЕС (площа дзеркала 642 кв.км), яка була запущена в 1972 році. ГЕС є 2-м ступенем каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі. Внаслідок затоплення значних площ безслідно зникли сліди легендарної протослов`янської країни - Артанiя.