Назва Коктебель має тюркське походження «кок-тепе-ель» - край блакитних вершин, або Синьогірря. Місця ці дійсно, як правило вкриті блакитною димкою й мають свою неповторну красу.

В Коктебельській долині та навколо Карадагу люди селились ще здавна – біля східного схилу гори Святий були знайдені камінні молотки. На початку І ст. до н.е. тут жили кімерійці. Потім, напевно тут перебували представники всіх етносів, що населяли Крим від таврів до греків.
У VIII столітті в Коктебельській бухті діяв невеликий порт. Він проіснував до Х століття, коли поселення було зруйноване печенігами. На протязі декількох століть тут була пустка, поки знову не почали селитися татари. В середині ХІІІ століття з`являється татарське поселення Коктебель, хоча А.Л.Бертье-Делагард вважав, що на цьому місці знаходилось генуезьке поселення Калієра. Трохи дивне твердження, адже на тих же генуезьких мапах селище в Коктебельській затоці позначене назвою Поссідіма.
Життя в Коктебелі протікало незмінно протягом століть. Моло що змінилось у житті місцевих жителів навіть після приєднання Криму до Російської імперії, хіба що на початку ХІХ століття тут починають селитися все більше й більше болгар. Лише в кінці ХІХ століття, коли землі Коктебельської долини придбав відомий лікар-офтальмолог, професор Едуард Андрійович Юнге, цивілізація прийшла в Коктебель.
Е.Юнге був людиною непересічною. Блискучий спеціаліст у своїй галузі, він був людиною багатогранного дарування. Серйозно цікавився історією та археологією, культурою та мистецтвом. Коли він вийшов у відставку, то всі свої зусилля він прикладав щоб перетворити Коктебель з бідного й забутого богом поселення на квітучий оазис з комфортним садибами-дачами і з відповідною інфраструктурою. Втілити свою мрію Едуарду Сергійовичу не судилося, перш за все через необхідність серйозних капіталовкладень у подібний проект.
Його нащадки стали продавати землю Коктебелю бажаючим мати дачні ділянки на кримському узбережжі. Коктебель від віддалений від фешенебельних курортів Ялти, Лівадії та Массандри і тому земля тут коштувала відносно дешево.
Однією з перших купила ділянку землі на самісінькому пляжі мати відомого в подальшому письменника та художника Максиміліана Волошина-Кирієнко - Олена Оттобольдівна. Вана ж заклала сад біля будинку. В 1912 році в Коктебелі купує дачу К. Тренев, в 1915 - В. Вересаєв. Але саме Максиміліан Волошин, що постійно проживав тут з 1916 року перетворив Коктебель на мистецьку й письменницьку Мекку.

Сам Максиміліан Волошин людина дуже цікава. Енциклопедії презентують його як поета-символіста, художнього критика, художника-аквареліста. Але це лише мала доля його талантів. Він був перш за все чудовий організатор. Волошин вмів гуртувати навколо себе талановитих та непересічних митців, він вмів створити таки ауру на яку наче метелики на ліхтар злітались найталановитіші особистості своєї епохи, представники «срібного віку» російської культури

Фото взяте тут http://lingua.russianplanet.ru/library/mvoloshin/images

Мати М.Волошина походить з зросійщених німців, а батько – нащадок запорізьких козаків. Максиміліан народився в Києві, закінчив юридичний факультет московського університету. Потім подорожував по Паміру, Єгипту Північній Африці. Мандрував пішки по Німеччині, Швейцарії, Іспанії. До речі, піші подорожі він дуже любив, вже оселившись в Коктебелі він пішки обходив все південне побережжя Криму. В 1901 – 1916 роках Волошин жив в Парижі, де займався літературною діяльністю та навчався живопису.

В Коктебелі Волошин пережив події революції та громадянської війни. В своєму новому будинку, який М.Волошин побудував в 1912 році він переховував білих від червоних і червоних від білих.

Фото взяте тут http://lingua.russianplanet.ru/library/mvoloshin/images


«Атлас достопримечательностей Крыма» видавництва «Сталкер» 2005 рік:
«В 1912 г. М.Волошин приступает к реконструкции дома, и он приобретает свой окончательный облик. В нем было 22 комнаты, из которых 15 предназначалось для гостей. Гости проживали у него бесплатно, это было условием хозяина. Все почему-то любили жить на чердаке, в частности К.Бальмонт, В.Брюсов, В.Рождественский, А.Белый. Вечерами гости устраивали литературные чтения, а днем отдыхали, купались в море, ходили на Карадаг. Они называли себя в шутку «обормотами», что вносило в будничную жизнь игру, фантазию, юмор. Непременным условием в правилах «обормотов» были свобода и естественность поведения, одежду они признавали только простую, удобную.



Сам Волошин ходил летом в одном длинном хитоне, за что его осуждали местные болгары. Дом в Коктебеле посещали многие выдающиеся поэты, писатели, композиторы. Здесь бывали Н.С.Гумилев, А.Н.Толстой, М.И.Цветаева, М.М.Пришвин, М.П.Арцыбашев, О.Э.Мандельштам, А.М.Горький, И.Г.Эринбург и др. Особенно романтична и трогательна была дружба Макса Волошина с Мариной Цветаевой. Именно здесь, в Коктебеле Цветаева написала много замечательных стихов. Их дружба продолжалась почти 10 лет. В 1923 г. сбылась давняя мечта поэта: его дом превратился в своеобразную здравницу для писателей. В 1924 г. нарком А.В.Луначарский выдал Волошину своеобразную охранную грамоту. В том же году в Доме отдыхало уже 300 человек, а в следующем – 400. Коктебель становится настолько популярным, что многие посвящают ему стихи, даже не побывав там.»

Тут, об''єктивності ради, потрібно зазначити, що ту «охоронну грамоту» Волошин отримав з великими труднощами. Місцева влада вважала його крупним магнатом - що б пак, володар будинку на 22 кімнати. В те, що він надавав житло друзям безкоштовно, радянські чиновники ніяк не могли повірити. Волошин навіть брав зі своїх відвідувачів розписки де вони зазначали, часто з іронією, що проживали вони в Коктебелі безкоштовно. Врешті решт був таки створений будинок творчості «Коктебель», який став офіційною здравницею творчої інтелігенції.

Максиміліан Олександрович Кириєнко-Волошин помер 11 серпня 1932 року. По власному заповіту він був похований на вершині гори Кучук-Енішар. Вдова Волошина – Марія Степанівна посадила на його могилі дерево, яке старанно поливала й зрощувала. Лише зовсім недавно завдяки дурноватій традиції обв`язувати дерева клаптиками тканини дерево всохло. А ще за заповітом, всі відвідувачі могили Максиміліана Волошина приносять з собою невеличкий камінчик з пляжів Коктебелю або Карадага.

Марія Волошина старанно зберігала в будинку Волошина бібліотеку, картини та особисті речі Макса. Вона все життя добивалась того, щоб був створений музей Максиміліана Волошина. Лише за декілька років до її смерті будинок-музей Волошина отримав офіційний статус. В 1974 році він став літературним відділом Феодосійської Картинної галереї ім.Айвазовського.

В 2004 році будинок-музей був майже повністю розібраний й відновлений у вигляді, який він мав за Волошина. Зараз він знову приймає тисячі шанувальників його творчості.

Крім письменників, художників та музикантів, Коктебель полюбляють також кіномотографісти. Тут знято безліч художніх та документальних кінофільмів. Самий відомий з них, мабуть, фільм «Алые паруса» знятий за твором Олександра Гріна, який також бував гостем Волошина.