|
Мельниця-Подільська
Село Мельниця-Подільська, Борщівського р-ну, Тернопільськоъ області внесено до державного реєстру історичних населених пунктів України. В тому ж реєстрі наводиться рік заснування, або перша письмова згадка про це село – 1615 рік. В 1747 році згадується в документах, як володіння князів Лянцкоронських, котрому було надане магдебурзьке право.
Взагалі-то, ті Лянцкоронські, один з найповажніших шляхетський родів Польщі. Хоча рід бере свій початок у Малопольщі від лицарів "з Бжезя" які за вірну службу королю Казимиру Великому одержали у ХІV столітті, за королівським заповітом замок Лянцкорон, цей рід набув національної слави саме на українській землі.
“Предслав Лянцкоронський, козацький гетьман (1506 – 1512 рр..). Гетьманував Лянцкоронський за часів правління Зигмунта I, коли південно-східні кордони Польщі стали місцем постійних нападів степовиків. Предслав підтримував тісні дружні відносини з князем Костянтином Острозьким й неодноразово обговорював з ним проблеми захисту кордонів Речі Посполитої. Формально він був не гетьманом, а лише взірцем військового ватажка, за яким козаки були згодні йти у вогонь та воду. І з цієї точки зору його, можна вважати саме тими, хто заклав підвалини під інститут українського гетьманства. Помер Предслав Лянцкоронський у 1531 р”. (де взяв цю цитату не пам`ятаю).
Нащадки Предслава Лянцкоронського також вірно служили королю й боронили південно-східні рубежі Речі Посполитої від татар. Підтримували вони короля також у його боротьбі з повсталими запорожцями. Під час війни з Хмельницьким, один з Лянцкоронських вніс вагомий вклад в перемогу польського війська над козаками під Пилявою.
Я десь зустрічав згадку, що у Мельниці був замок Лянцкоронських. Але, якщо й був, то зараз від того замку не залишилось і сліду. Зате добре збереглася й навіть декілька разів розбудовувалась кам`яна церква св.Михаїла.
Побудована вона наче в 1772 році, але має ярко виражений оборонний тип.
Поруч з церквою є дзвіниця.
Взагалі церква та перебуває зараз у доброму стані. Та й територія навкруги неї доглянута й причепурена.
У Мельниці-Подільській збереглося досить багато старих будиночків, що виглядають завеликими для звичайного села. Хоча, це не дивно. Раніше це був районний центр. Славився той райцентр своєю фабрикою музичних інструментів. Зараз на фабриці виробляють вікна та двері.
В 1995 році місцева влада затвердила новий герб. Все як треба, жовто-блакитні кольори, сонце, корона. Але чого туди втулили водяний млин – незрозуміло. Від села до Дністра близько кілометра йти треба. Мабуть назва інших асоціацій не навіювала.
А ще до 1940 року в села була назва Мельниця-над-Дністром.
Мельниця-Подільська відома також своїм скіфським курганом.
В селі є пам`ятник Адаму Міцкевичу, а на околиці Мельниці-Подільської, вже після набуття Україна незалежності, була впорядкована могила Січових Стрільців.
P.S. Шукаючи інформацію про Мельницю-Подільську, я надибав в «Тернопільській газеті” таку статтю:
Писанки, яким тисячі літ
На Великдень у цьому віддаленому куточку Тернопілля тисячолітній зв’язок між поколіннями відчуваєш, немов щось матеріальне.
Місцевість ця лежить гострим клином між Збручем на сході та Дністром на півдні і своєю мальовничою природою, колоритними народними звичаями, руїнами фортець нагадує казковий край.
У середині 1990-х тут, у Мельнице-Подільському кущі Борщівського району, працювала етноґрафічна експедиція з Луцька. Після мандрівки подністровськими селами науковці Інституту досліджень Волині оприлюднили цікаві висновки. Стосувалися вони унікальності тутешнього писанкарства.
Виявляється, подністровські писанкарі, а переважно це — жінки, у передвеликодні тижні відтворюють на курячих яєчках орнаменти, яким навіть не сотні — тисячі літ! На чорному тлі писанок, створених в околицях Мельниці-Подільської, — візерунки, що нагадують розписи на трипільській кераміці.
Тобто мотиви подібні тим, які зустрічаються у тернопільському Подністров’ї, на території України, були відомі ще за дві-три тисячі років перед Різдвом Христовим.
На Великдень у кошиках, зготованих місцевими господинями, побачиш зображення і стилізованого грецького меандра (безконечник), і «небесного змія» (давнє дохристиянське божество), і навіть «свастику» — символ вічності.
Древня традиція писанкарства на півдні Тернопілля не вигасає і нині. Її бережуть і передають у спадок з покоління в покоління.
Юрко Савицький
|
