Є відомості, що на території Нових Петрівець існувало поселення ще за часів Київської Русі.

Історія цього населеного пункту тісно пов’язана з історією Межигірського монастиря, до володінь якого належали Нові Петрівці.
Власне сам монастир (Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир) розміщувався трохи південніше від Нових Петрівців, всього за декілька кілометрів південніше.
Про час його заснування серед науковців єдиної думки немає. Є версія, що його фундував князь Володимир Хреститель (кінець Х ст.), є версія що його засновував Андрій Боголюбський (середина ХІІ ст.). Є ще кілька версій, але жодна з них достовірно не підтверджена.

Монастир за час свого існування багато разів руйнувався. Його ганьбили й монголо-татари в 1240 році, й кримські татари в 1482 році. Він переживав також чисельні набіги й грабежі і в інші роки.

Дуже важливим в історії Межигірського монастиря є 1520 рік, коли козацька старшина зароджуваного українського козацтва звертається з проханням про надання коштів на відбудову монастиря до керманичів Велико князівства Литовського. Вже в 1523 році Межигірський монастир бере під свою опіку Сигізмунд І й дарує обителі певні земельні володіння й митні пільги.
В 1576 році привілеї монастиря підтверджує вже польський король Стефан Баторій.

Під час першого значного повстання українських козаків під проводом Кшиштофа Косинського в 1592 році монастир був пограбований його козаками й до кінця ХVI століття перебував в запустінні.
Відродження Межигірського монастиря почалося після 1599 року, коли тамтешнім настоятелем став ігумен Афанасій. Новий владика Межигір’я, за підтримки української шляхти і перш за все Костянтина Острозського, розвиває бурну діяльність:
1604 рік – відбудовується надбрамна церква Святих апостолів Петра й Павла;
1609 рік – відбудовується трапезна церква святого Миколая;
1610 рік – монастир отримує ставрапигію (автономію);
1611 рік – закінчується зведення соборної церкви Преображення Господнього.
Після смерті ігумена Афанасія, його справу продовжують Гедеон та Ісая Копинський. Останній, до речі, не без сприяння майбутнього гетьмана Петра Сагайдачного, який супроводжував по Україні Єрусалимського патріарха Феофана, в 1620 році був висвячений останнім на єпископство.
В 1630-1665 роках настоятелем Межигірського монастиря стає ігумен Варнава Лебедович. При ньому, в травні 1651 року, ктитором монастиря стає Богдан Хмельницький. За його універсалом до монастирських володінь відходять не лише Нові Петрівці, а й Вишгород і село Мошни.



Сайт «Нова Січ», стаття І.П.Вікована про Межигірський монастир:
«За всю історію Запорозької Січі – де б вона не знаходилася – головним храмом була Покровська церква: українське лицарство не допускало на Січ жінок, шанувало Діву Марію. Головним монастирем Запоріжжя з 1576 року був Трахтемирівський монастир. Там знаходився притулок для немічних козаків і шпиталь для поранених. В 1664-1665 рр. поляки розорили монастир, його функції перебрав на себе Межигірський Спасо-Преображенський монастир, який користувався ставропігією і завдяки відносній свободі приваблював волелюбне козацтво.
Кожен запорозький козак вважав своїм обов’язком побувати в Межигір’ї , поклонитись Межигірському Спасу, замолити козацькі гріхи, а в мирний час багато козаків вирушало в монастир пішки «на прощу» двічі на рік: восени, після закінчення літніх турбот, і весною, перед постом на масляну. В останньому випадку залишались на весь піст, аж до Паски. Старі, немічні козаки доживали свій світ в монастирі. Майже кожен з простих козаків, уникнувши смерті на війні або вилікувавшись від хвороби в монастирському шпиталі, робив посильний вклад в храм Божий: ікону, медаль, злиток золота або срібла.
1660-1700 роки – роки найвищої слави Межигір’я.»

Дійсно, монастир став самою поважною козаками святинею. В кінці XVII ст. в Покровській церкві на Січі правили священики лише з Межигірського монастиря. Тут начебто були поховані такі визначні козацькі ватажки, як Палій та Самусь. Тоді ж на кошти січовиків в монастирі була зведена Благовіщенська церква.
В Свято-Преображенському монастирі приймало постриг чимало визначних церковних діячів. Наприклад, майбутній патріарх Московський і «Всія Русі» Іоаким. Саме завдяки йому в кінці XVII ст., замість згорілої соборної дерев’яної церкви Преображення Господнього, був зведений мурований храм.

Фото з сайту «ОКО» http://www.oko.kiev.ua/index.jsp

Сайт «Нова Січ», стаття І.П.Вікована про Межигірський монастир:
«У 1700 році київський митрополит Варлаам зі згоди російського патріарха Андріяна (наступника Іоакима) підпорядкував собі Межигірський монастир. На декілька років монастир втратив право ставропігії.
Під час російсько-шведської війни низове козацтво підтримало І.Мазепу, а Межигірський монастир – Петра І. Ігумен відізвав своїх ченців з Січі. Петро І послав на Запоріжжя посольство з дарами з метою привернути козаків на свій бік. З посольством поїхав і ієромонах Межигірського монастиря Ірадіон Журахівський. Запорожці зустріли послів вороже. За цю небезпечну поїздку Журахівський одержав сан архімандрита. Петро І грамотою від 6 січня 1709 року велів створити в Межигір’ї архімандрію, чого, крім Києво-Печерської Лаври, не мав ні один монастир в Україні, а 11 березня 1710 року повернув Межигір’ю право ставропігії з підпорядкуванням його Св. Синоду. В подальшому на чолі монастиря стояли не ігумени, а архімандрити.»
Тут потрібно зазначити, що крім всіх цих благ царя Петра були й деякі спроби, так би мовити, «подоїти» монастир і його казну, але начебто монахи не поділилися своїми багатствами.
Можливо, саме через це наступне десятиліття було вкрай «не сприятливе» до Межигірського монастиря. Стаються несподівані пожежі й грабежі, а також неврожаї й інші лиха…
Лише завдяки козацькій старшині монастир знову відроджується.
Після повернення в 1733 році січових козаків на терени підвладні Російській імперії (з 1716 року вони перебували в Олешківській Січі у турецькому підданстві) фінансову допомогу січовиків став отримувати й Межигірський монастир. В 1735 році січовики відроджують «військовий» статус Межигірської обителі.


Навіть після скасування гетьманства в 1764 році козаки чим могли підтримували монастир. Так, в 1769 р., за кошти військового писаря Василия Тимофійовича була зведена церква Св.Пантелеймона.
Після підкорення Криму Російській імперії Запорізьке козацтво стає абсолютно не потрібне, а Січ перетворюється на заноза в сраці царату. Тому за наказом Катерини ІІ, влітку 1775 року, російські війська спалюють козацьку вольницю, а ті козаки, що зуміли вирватись з низин Дніпра перебираються в гирло Дністра. Згодом їх нащадки переберуться на Кубань й закладуть основа Кубанського козацтва. Але Межигірський монастир при цьому остаточно втрачає свою чисельну парафію й потужну допомогу козацтва.

Малюнок Шевченка

Сайт «Нова Січ», стаття І.П.Вікована:
«Час правління Катерини ІІ означав кінець Запорозької Січі й Межигірського монастиря. Після ліквідації Січі монастир втратив значну економічну підтримку. На час ліквідації на території монастиря було п’ять церков: дві кам’яні (соборна Спасо-Преображенська і брамна Петропавловська) і три дерев’яні (Святого Духа, Благовіщення, Миколаївська), жилі і господарські будівлі, більша частина яких дерев’яна. В монастирі залишалась велика бібліотек, яка нараховувала 174 друкованих і 58 рукописних книг російською мовою, 114 латинською, 54 польською. Крім церковних книг були видання XVII-XVIII ст. з географії, мінералогії, металургії, граматики та ін.. (Є навіть версія, що в Межигірському монастирі була схована легендарна бібліотека Ярослава Мудрого - Кифоренко С.). В ризниці – дорогоцінні вклади і великої цінності священницький одяг, в тому числі ризи єпископа Ісаакія Борисовича (1623 р.), шита сріблом, і сакос з зображенням святих, також шитий сріблом. Тільки невелика частина межигірських святинь збереглася до нашого часу в музеях і архівах.
У квітні 1787 року імператриця Катерина ІІ зустрічала весну у Києві. За кілька днів до від’їзду вона захотіла відвідати мальовниче Межигір’я, звідки привозили їй джерельну воду, подивитись на монастирські будівлі. Але вранці призначеного дня монастир спалахнув.
Вважається, що його підпалили самі ченці, щоб помститися Катерині за ліквідацію монастиря та переведення його до Таврії. Народна ж уява приписала пожежу Катерині ІІ.
Цією пожежею завершилась багатовікова історія славетного монастиря, хоч незабаром було відновлено дві кам’яні церкви і з 1801 року велося богослужіння. Межигір’я не змогло повернути собі авторитет та владу тих часів, коли монастир називали Святою Межигірською Лаврою.»

Що стосується Нових Петрівці, то на його околицях були виявлені залежи каолінової глини і в ХІХ столітті тут діяла фаянсова фабрика, продукція якої славилася на всю імперію.


Монастир, ще зробив останню спробу воскреснути. В кінці ХІХ – на початку ХХ століть він діяв, як жіночій, але потім грянула Перша світова війна, революції 1917 років і страшна громадянська.

Остаточно монастир припинив своє існування в травні 1933 року, коли його будівлі перетворюють на будинок відпочинку для пролетарських письменників.
В 1934 році території монастиря оточили височенним парканом, пам’ятки сфотографували і … підірвали.

Сайт «Нова Січ», стаття І.П.Вікована:
«На початку 1934 року Всеукраїнський ЦВК ухвалив рішення про перенесення столиці республіки з Харкова до Києва. Але Київ не мав вигляду пролетарського міста. Вирішено було створити спеціальну комісію по знищенню культових споруд в Києві і околицях міста. Її очолив керівник НКВС УРСР В.А.Балицький. Тим часом він розпорядився терміново підшукати місце для дачі Постишева та інших членів уряду. За всіма параметрами вимогам Галицького відповідало мальовниче Межи гірське урочище. Межигір’я обнесли високим парканом, налаштували посилену охорону.
В червні 1934 року пам’ятники Межигір’я були сфотографовані. На фотографіях – головна брама колишнього монастиря, масивний п’ятибанний Спасо-Преображенський собор, струнка дзвіниця і витончений корабель Петропавлівської церкви, Братський корпус, характерні деталі: орнаментоване обрамлення вікон, волоти капітелей, колони портиків.
Рішенням Політбюро від квітня 1935 року будівлі колишнього монастиря і фаянсової фабрики висадили у повітря, як і весь монастирський комплекс.
Під час ремонтних робіт у фундаменті однієї із келій була відкрита велика бібліотека Межигірського монастиря.
Деякі книги із цієї бібліотеки зберігаються в Краснодарському крайовому архіві.»

Дивно! Чому в Краснодарському?

А далі Нові Петрівці живуть непримітним життям до початку Другої світової війни. В 1941 році через них пройшли німці (німецькі війська прорвали радянську оборону Києва з півночі й входили в столицю з боку Пущі-Водиці і Куренівки).
А в 1943 році в Нових Петрівцях проходили страшні бої вже при визволенні столиці України радянськими військами.
Південний плацдарм на Правобережжі Дніпра називався Лютіжським, від назви села Лютіж, що в 15 кілометрах північніше Нових Петрівців (був ще Букринський плацдарм південніше Києва по Дніпру).
В Нових Петрівцях з жовтня до початку листопада 1943 року розміщувався командний пункт 1-го Українського фронту. Тут знаходились командно-спостережні пункти командувача 1-м Українським М.Ватутіна, командувача 38-ю армією К.Москаленка, командувача 3-ю танковою армією П.Рибалка та члена військової ради М.Хрущова

Після війни в Нових Петрівцях був створений Державний музей-заповідник «Битва з а Київ у 1943 році».

Було збережено близько 650 метрів ходів сполучення, бліндажі та командні пункти.

В 1980 році була відкрита діорама «Битва за Київ. Лютізький плацдарм. 1943р.». До 1993 року вона розміщувалась в місцевій Покровській церкві.

Біля церкви був створений також меморіальний комплекс «Героям Лютізького плацдарму».

На території музею зібрано також багато різноманітної військової техніки. Так що якщо буде в Нових Петрівцях з дітлахами, то їм сподобається. Принаймні, моїм сподобалось.