Коли була заснована Пархомівка, я не знайшов. Але знайшов, що в ХVII ст. в селі з’являється перша церква. Якщо з’являється церква, то з’являється й село. Так що це й є момент заснування населеного пункту Пархомівка - ХVII ст .

В.Г.Киркевич з посиланням на “Сказання населених місцевостей Київської губернії” за 1864 рік пише що:
“Пархомівка, село при річці Тарган, у 7-ми верстах від Логвина. Мешканці обох статей: православних 1103, ... землі 2884 десятини. Близько 1750 р. Пархомівка куплена у Вишневецьких Михайлом Глембоцьким, невдовзі перепродавшим це село майору Івану Буткевичу, а той у 1800 р. продав Вікентію Крижанівському, сину якого Фадею і нині воно належить. Церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці перебудована із старої у 1820 р. стараннями поміщика і прихожан. Колишня церква з п’ятьма верхами, за переданням мешканців, була дуже старою, і у 1771 р. від ветхості розвалилась. З куполів церковних прихожани і тодішній поміщик Іван Буткевич збудували на цвинтарі невеличку церкву в ім’я Іоана Воїна, в якій і правилось богослужіння до 1820 року. По штатам Пархомівська церква належить до 4-го класу, а земель має 38 десятин. До неї примислені два сельця по ручаю Таргану – Тадіївка і Тарган”.
В ті часи Пархомівка входила в Сквирський повіт Київської губернії.
В кінці ХІХ століття Пархомівка стає власністю Віктора Федоровича Голубева – високопосадовця залізничної та гірничозаводської галузей. Він був співвласником Брянського та Олександрійського металургійних заводів, засновником Вищого гірничого училища в Катеринославі (нинішня Дніпропетровська Гірнича Академія). В 1889 році він отримує чин дійсного статського радника (досить високий чин в Російській Імперії), в 1895 році був нагороджений орденом Святого Станіслава І ступеня. Був він відзначений також французьким Командорським хрестом Почесного Легіону і Командирським хрестом Вюртембергського ордена Фрідріха.
В лютому 1903 року В.Ф.Голубев помер в Римі. В заповіті він бажав бути похованим в своєму маєтку в Пархомівці. Газета “Київське слово писала, що коли селяни Пархомівки взнали “про день прибуття з Рима тіла спочившого, вони цілим селом більш як на 200 підводах приїхали до Білої Церкви для зустрічі небіжчика, з тим, щоб звідси на своїх плечах нести до місця вічного спокою. Але родичі покійного, не бажаючи обтяжувати їх, розпорядилися поставити домовину на катафалк... За чудової погоди труну супроводжувало кілька тисяч народу; все село Пархомівка, позаду розтягнених на цілу версту карет, селянських возів-“драбиняків”, цілі тисячі сірих “свит” – і все це рухалось 28 верст!”
Тут правда потрібно зауважити, що незважаючи на таку любов селян до свого поміщика, вони в 1905 році, як кажуть “на хвилі революції”, пограбували і спалили садибу Голубєвих. Правда радянське видання “Історії міст та сіл Української ССР” пише про цю подію під іншим кутом зору:
“В 1905 році селяни Пархомівки виступили проти поміщика, вимагали розподілу поміщицької землі. Каральний загін жорстоко розправився з селянами”.




Якби там не було, але нащадки Голубєва відбудували маєток й потрібно віддати належне синам Віктора Федоровича, що вони виконали заповіт батька і звели в Пархомівці церкву на його могилі. Причому церква ця займає окреме місце в культурній та архітектурній спадщині України.

Церква зводилась за проектом архітектора Володимира Олександровича Покровського (1871 – 1931). Це був його перший самостійний проект, але настільки вдалий що Покровський отримує за нього звання академіка архітектури. Ця робота привертає до себе увагу спеціалістів і замовників. Він будує в Санкт-Петербурзі, Царському Селі, Нижньому Новгороді, Лейпцигу, Римі та Гаазі. Згодом В.О.Покровський стає архітектором Височайшого двору, а після революції приймав участь в будівництві Волховської ГЕС.
Покровська церква побудована в стилі російського модерну.

Пархомівська церква має на своїх стінах безліч символів, над значенням яких і зараз ламають голову фахівці. Це й зображення вогню, й молотка, й обценьок, й драбини, й ялинок, й голоба, й … багато чого ще (щось масонством повіяло). Є навіть ескізні зображення майбутніх творінь Покровського, наприклад вокзалу в Царському Селі.
Взагалі в Пархомівці Покровський створює цілий архітектурний ансамбль. Крім власне Покровської церкви, він включав в себе будинок священика, будинок церковного сторожа, браму і огорожу стилізовану під фортечні мури.

Будівництво було закінчене в 1907 році і в серпні того ж року був освячений головний престол храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Є там ще один престол, над похованням Голубєва. Освячений він був на честь великомученика Віктора.
Церква оздоблена мозаїками “Покрова Богородиці”, “Спас Нерукотворний” та мозаїчним декоративним поясом на дзвіниці.

Мозаїки ці створені за ескізами Миколи Костянтиновича Реріха.
Так.
Того самого Реріха.
Справа в тому, що М.Реріх був добре знайомий з Голубєвими і на їх прохання виконав ескізи для церкви в якій і був похований В.Ф.Голубев.
Про Реріха можна багато чого знайти в Інтернеті. Тому я краще трошки зупинюсь на розповіді про людину, яка ці мозаїки перенесла на Пархомівську церкву. Причому перенесла так майстерно, що Микола Реріх навіть поставив на них свій підпис. Його можна прочитати у нижньому правому куті на образі Спаса Нерукотворного.

Мозаїчні роботи в Пархомівці виконувала майстерня під керівництвом Володимира Олександровича Фролова. Він розробив унікальну технологію нанесення мозаїчних зображень. Часто співпрацював з М.Реріхом та архітектором О.Щусевим. Саме Щусев залучав майстерню Фролова для виконання смальтових мозаїк в Почаївський та Києво-Печерській Лаврах. В радянські часи О.Щусев доручає В.О.Фролову мозаїчне оздоблення мавзолею Леніна в Москві. Мозаїки Фролова й зараз прикрашають Москву, Санкт-Петербург, Київ, Почаїв і … Пархомівку.

Після революції, громадянської війни й австро-угорської окупації в Пархомівці встановлюється радянська влада. А що робили більшовики з церквами? Питання риторичне.
7 листопада 1929 року церква в Пархомівні була закрита. Були плани влаштувати в ній кінотеатр, але грошей не було.

В.Г.Киркевич в книзі “Церква Покрови Пресвятої Богородиці” пише:
“… для влаштування кінотеатру та створення духового оркестру необхідна фінансова підтримка. Раніше були добрі пани Голубєви. Та чому раніше? Можна й зараз звернутися до них…
Почувши, що Віктор Федорович Голубєв міг бути похованим з усіма нагородами та особистою зброєю, “активісти” ломами та лопатами розрили могилу в каплиці Святого Віктора, але нічого коштовного та придатного для продажу не знайшли. Цинкову труну кинули тут же, а забальзамовані останки валялися до ранку, поки жалісливі бабусі таємно, щоб не допустити подальшої наруги, закопали їх у балочці біля сільського цвинтаря. Лише у 1993 р. неподалік від храму поставили скульптурний пам’ятник його засновникові”.
Тут невеличке уточнення від себе. Пам’ятник був поставлений в 1994 році. Принаймі, така дата на самому пам'ятнику.

Під час німецької окупації Пархомівки в Другій світовій війні було відновлене богослужіння в Покровській церкві з фанерним іконостасом.
В середині 1950-их років церкву знову закривають. Планувалось влаштувати тут клуб, але насправді тут зберігали посівний матеріал, а в підвалі отруйні хімічні речовини.
В 70-их роках ХХ століття місцевий голова сільради Іван Онопрієнко, розуміючи неабияку культурну цінність церкви в Пархомівні, докладав чималих зусиль по збереженню цієї пам’ятки. Але кошт катастрофічно не вистачало і церква поступово руйнувалась.
В ті часи за радянською “Історією міст та сіл Української РСР” в Пархомівці “міститься колгосп ім. Леніна ( дивно було б, якби колгосп був ім.Реріха) за яким закріплено 2694 га землі, в т.ч. орної – 2524 га. Виробничий напрям – вирощування зернових культур і цукрових буряків, розвинуте тваринництво.
У селі є середня школа, клуб, 2 бібліотеки, лікарня”.
А церква продовжувала руйнуватись. І невідомо, в якому б стані перебувала ця церква зараз, якби не подія яка відбулася в 1987 році . В травні того року в СРСР прибув Святослав Миколайович Реріх з дружиною Девікою Рані. Під час їх зустрічі з подружжям Горбачових, на якій були присутні науковці і мистецтвознавці, з’ясувалось, що мозаїки на церкві в Пархомівці збереглися, хоча Микола Костянтинович Реріх вважав їх безповоротно втраченими. Цей факт дуже зацікавив Святослава Еріха і Раїса Максимівна Горбачова запропонувала:
- Так, йоп тить, поїхали в Пархомівку й подивимось на них...

Далі знову цитата з книги В.Г.Киркевича “Церква Покрови Пресвятої Богородиці”:



“Незабаром в Києві стало відомо, що Р.Горбачова і С.Реріх збираються відвідати Пархомівську церкву. Через тиждень у селі вже снувала маса народу, під’їздили машини з цеглою, зводилися риштування, установлювались підйомні крани. За кілька днів заасфальтували дорогу, збудували огорожу, розібрану ще в передвоєнні роки, з властивою В.Покровському стилізацією...
Обстеження храму виявили великі пошкодження і витрати, але перебудов споруда не зазнала. Її об’ємно-просторова структура збереглася; крім того, наявні іконографічні матеріали відбивали як проект, так і всі етапи будівництва, аж до повного його завершення та урочистого заключного акту – освячення. Проект реставрації, складений на основі архітектурного обміру, враховував повернення як первинного зовнішнього вигляду споруди, так і інтер’єру, іконостаса, панікадила, тобто всього ансамблю. Знайшлась листова мідь, якою покрили куполи, почистили обгорілі стіні – у 30-их роках, щоб викурити якихось зловмисників, що забралися на дзвіницю, її обклали хворостом і підпалили. Вогонь пошкодив тоді і мозаїки, хоча більшістю вони вистояли. Були підняті хрести, але трохи вище, ніж на початку століття.
Та гості, на яких чекали, не приїхали, і у 1988 р., роботи, так стрімко розпочавшись, так само швидко припинились. Будівельники виїхали, навіть не знявши риштувань: вони ще продовжували стояти досить тривалий час й іржа, що стікала разом з водою, псувала бездоганно білий різьблений портал з італійського мармуру з фундаторськими стилізованими написами.

Не встигли ( а до того ж не знайшлося майстрів) відновити деталі частково збережених іконостаса та надмогильної мармурової плити В. Ф. Голубєва, від реставрувати чи навіть законсервувати дуже пошкоджену мозаїку “Спас Нерукотворний”, деякі декоративні елементи фасадів. Будинок священика, з якого відселили гуртожиток під час реставраційних робіт, зараз в аварійному стані...”

Це фото я робив весною 2005 року. Стан цього будинку, який розташований поруч з церквою, дійсно, м’яко кажучи, аварійний.