Першим командуючим російського чорноморського флоту було призначено віце-адмірала Ф.Клокачова, який енергійно починає будувати й сам флот і головну базу флоту на Чорному морі. Будівництвом керував Д.Н.Сенявін, так як штаб флоту спочатку перебував у Миколаєві. 2 червня 1783 року командуючий севастопольської ескадри Ф.Мекензі повідомляє Санкт-Петербург, про спорудження в Ахтіарській гавані невеликого будинку адміралтейства. Місто росло. 21 лютого 1784 року царський уряд оголошує Севастополь своєрідною “вільною економічною зоною”, заохочуючи купців для розвитку торгівлі. І вже восени наступного року в севастопольській гавані з`являються керченські та таганрогські торгові кораблі.
На честь заснування Севастополя в столиці імперії карбують пам`ятну медаль. З 1804 року Севастополь офіційно стає головною чорноморською базою, а з 1809 року – військовою фортецею. Правда в 1797 –1826 роках місто по указу Павла І, називалось Ахтіар. Але 29 березня 1826 р. Сенатський указ предписує «чтобы город Севастополь не именовать впредь Ахтиаром, а всегда Севастополем». Указ цей виконують й понині.

Місто дуже інтенсивно розвивається. Розширюється порт та корабельний завод , будується багато мурованих будинків як військового так і громадського призначення.
В 1818 році на мисі Херсонес зводиться маяк висотою 40 метрів, а в 1820 році в Інкермані зводять здвоєний маяк, одна башта якого сягає 122-ох метрової висоти.
В 1846 році була побудована Графська пристань, а в 1848 році Петропавлівський собор. Ці об`єкти внесені до державного реєстру культурного надбання України.
В місті є також дуже красивий Володимирський собор. В ньому поховані найвизначніші російські флотоводці.
Восени 1853 року Туреччина починає війну проти Росії, але дуже швидко зазнає відчутних поразок в Закавказзі і за Дунаєм. Під Синопом Чорноморський флот знищує турецьку ескадру.
Побоюючись посилення впливу Росії в Закавказзі, і перш за все, на Балканах, Англія і Франція висувають Росії ультиматум про вивід військ з Балкан. Росія послала тих



союзників куди подалі. Тоді 12 вересня 1854 року в Криму висаджується англо-французький 62-тисячний десант. Пізніше, до них приєднуються турецькі й сардінські війська.
8 вересня 30-тисячна російська армія на річці Альма дає перший бій. Саме перед цим боєм народилась крилата фраза що російські війська “шапками закидають” ворога. Так російське командування рапортувало в столицю про готовність військ до війни. Але шапок виявилось замало й озброєння в союзників було краще. Російське військо отримує поразку й відступає.
Починається героїчна оборона Севастополя. Дійсно героїчна, без усякої патетики. Осада міста з суші і з моря тривала 349 днів. Весь гарнізон і склад флоту разом з жителями міста обороняли місто й будували укріплення. В обороні приймали участь навіть діти. Обороною керували В.Корнілов, П.Нахімов, В.Істомін, Е.Тотлебен. Учасниками оборони були хірург М.Пірогов та письменник Л.Толсой.
Але героїзм захисників міста не змогла підтримати вся Росія й в березні 1856 року в Парижі був підписаний мирний договір. По ньому Росії заборонялось мати на Чорному морі військовий флот, будувати в Криму фортеці й військово-морські бази. Починається 20-літній період занепаду Севастополя. Перше десятиліття після війни місто навіть не відбудовувалось.
Під час окупації Севастополя союзниками на узбережжі Камишової бухти, французами було створене поселенн, що дуже швидко стало називатись Камишин. Ще його називали Кримський Париж.
Взагалі-то, французи, народ життєлюбний. Й в Камишині відразу влаштовується відповідна інфроструктура. Крім адміністративних й військових споруд, були влаштовані й крамниці, й кафе, й казино. Був звичайно й свій "Мулен Руж" з декоративним вітряком. Працював в Камишині навіть професійний театр на 1200 місць.
Після заключення перемир`я, частими гостями в Кримському Парижі, були й російські офіцери.
Але в 1870 році Росія відмовляється виконувати умови Парижського договору й починає відновлювати чорноморський флот і його головну базу. В 1873 році створюється Севастопольське градоначальство, що підпорядковувалось губернському керівництву. Градоначальник був одночасно командиром порту й комендантом міста.
У 1880-тих роках була прокладена залізниця, що з`єднала Севастополь з Росією. Крім військової бази Севастополь стає важливим комерційним портом й складом. В 1890 році місту надається статус фортеці третього класу.

Під час революційних подій 1905 року в Севастополі спалахнуло повстання, в якому прийняло участь 14 кораблів. Керівником бунтівного флоту був лейтенант П.П.Шмідт. Після придушення повстання його керівники були засуджені до смерті й розстріляні на острові Березань.
Перед Першою світовою війною населення Севастополя складало більше 60000 осіб.
Ну а потім почались революції 1917 року й громадянська війна. За роки цієї всеросійської смути в Севастополі господарювали й більшовики, й німці, й англо-французькі інтервенти, й білогвардійці. Але останні вимушені були евакуюватися з Севастополя в 1920 році. Ті царські офіцери що вирішили залишитись на батьківщині були або розстріляні, або потоплені на баржах в Чорному морі більшовиками.

Нова влада починає заново відбудовувати чорноморський флот і розширювати його базу.
Перед Другою світовою війною в місті було 2 військово-морських училища й зенітно-артилерійське училище. Були й цивільні навчальні заклади.

В 1941 році в Севастополі проживало 112 тис. людей. У складі радянського чорноморського флоту перебувало: 1 лінкор, 6 крейсерів, 13 міноносців, 47 підлодок й велика кількість допоміжних кораблів.

А далі була війна. Севастополь знову переніс нову осаду. Й знов була героїчна оборона, що тривала 250 днів. Але радянські війська покидають місто. Звільнений був Севастополь 9 травня 1944 року.
Після війни Севастополь знову відбудовують й знову створюють потужний чорноморський військово-морський флот.

Севастополю присвоюють звання міста-героя. Потрібно відзначити, що це звання місто отримало поправу. На відміну, наприклад, від Києва або Мінська, які були нагороджені мабуть більше з ідологічно-адміністративних міркувань. Про героїзм захисників Севастополя сьогодні розповідає музей оборони Севастополя, куди входять панорама “Оборона Севастополя 1854 – 1855 рр.”, діорама “Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 р.” та Малахів курган.

Крім офіційного статусу “міста-героя”, Севастополь має ще й не офіційний статус “города русских моряков”. Але в історію цього міста вписано чимало й українських імен. Був наприклад матрос Ігнатій Шевченко, який захистив груддю від куль свого командира. Був 12-річний син матроса Рибальченко, який підносив разом з батьком ядра на бастіон. Було й багато інших. Ну а самий відомий севастопольський “русский моряк” є мабуть Петро Кішка.

Ось що про нього написано в книжці “Видатні постаті в історії України”:

“На одному з фрагментів діорами “Оборона Севастополя”, створеній відомим баталістом” Ф.Рубо, є фрагмент із зображенням батарей на Малаховому кургані. В глибині полотна, у проході між брустверами батарей, що на лівому фланзі, виразно видно постаті двох матросів, які повертаються після чергової вилазки, ведучи перед собою полоненого француза. Один з них, з двома рушницями за плечима, - Петро Кішка.
Народився він 1 лютого 1828 р. В с.Осетинці на Вінниччині в родині кріпака.
Біографія героя сСевастопольської оборони нічим не відрізнялася від долі багатьох українських кріпаків, які не з власної волі потрапляли до царського війська. Привід для цього був теж доволі звичайний: Кішку віддали в рекрути за підозрою у зв`язку з учасниками селянського повстання на Поділлі. Таким чином колишній селянин з Гайсинського повіту, який ніколи в житті не бачив моря, у 1849 р. Опинився на Чорноморському флоті.
На початку Кримської війни, у 1853 р., Кішка вже мав п`ятирічний стаж служби, зарекомендувавши себе вправним і кмітливим матросом.
Підготовка Росії до війни виявилась надто слабкою, що й спричинило її поразку в битвах на суходолі й уможливило облогу севастопольського гарнізону разом з судами Чорноморського флоту англо-франко-турецькими військами. За короткий термін навколо міста було зведено лінію укріплень з бастіонами й гарматами. Аби не допустити союзні війська до Північної бухти, звідки вони могли обстрілювати місто, командування прийняло рішення затопити в ній кораблі, переправивши гармати й екіпажі на берег. З матросів формувалися піхотні батальйони, які мали влитися до частин, що обороняли підступи до Севастополя. До одного з них, набраного з 30-го флотського екіпажу, у вересні 1854 р. Зарахували й Петра Кішку.
З даних формулярного списку Кішки – своєрідної “трудової книжки” тодішнього вояка – відомо, що він перебував у складі севастопольської залоги з 13 вересня 1854 р. По 28 серпня 1855 р., причому “находился в деятельных сражениях при обороне Севастополя, за что к общей службе прибавлено 10 лет, 6 месяцев и 15 дней. Был ранен пулею в левую руку и штыком в грудь с левой стороны». За сухуватими рядками документа криється чимало подвигів мужнього матроса, а деякі з них стали легендами ще за життя Кішки.
Позиційна війна доволі відчутно висотувала сили оборонців міста. Бракувало людей, боєприпасів, медикаментів, а надто – повної інформації про пересування й плани противника. Добути полоненого, який би зміг щось розповісти, було не так легко – місцина перед батареями постійно обстрілювалася. Проте Кішка робив майже неможливе: на животі підповзав до англійських траншей, влаштовував засідки й по кількох годинах вистежування повертався з “язиком”. Про його майстерність проникати у розташування ворога спершу ходили неймовірні чутки, оскільки ніхто не міг зрозуміти, як цьому худорлявому матросу вдавалося щоразу повертатися живим з-під щільного вогню англійців, та ще й



притягати з собою полонених. Одного разу Кішка перевершив навіть самого себе: після чергової вилазки у жовтні 1854 р. Привів одразу трьох полонених французів.
Секрет розвідницького таланту Петра Кішки ґрунтувався на терпінні й спостережливості, вмінні орієнтуватися на місцевості, миттєво зважувати обстановку й приймати рішення. Всіх цих якостей бракувало решті простих солдат, адже розвідницької справи у тодішній армії не навчали, більше уваги приділяли муштрі.
Справжнім подвигом матроса став випадок у січні 1855 р. В одній із жорстоких сутичок англійці вбили російського сапера й розіп`яли його понівечене тіло на одному з брустверів. Снайпери зривали всі спроби росіян забрати виставлене на поругу тіло свого товариша, обстрілюючи сміливців, які намагалися наблизитися до нього. В Петра Кішки визрів план... Він обгортає себе брудними мішками, що робить його непомітним для стрільців противника, й повільно, майже не відриваючись від землі, переповзає до англійських траншей. Однак стягнути з бруствера тіло вбитого неможливо – його охороняє вартовий. Кішка не поспішає викривати себе й влаштовує поряд з окопами засідку, в якій довелося провести майже добу. І ось, нарешті, зручний момент для нападу – зміна варти. Він прожогом зривається з місця, хапає тіло сапера, звалює його собі на плечі й тепер, уже не криючись, біжить до своїх.
Хірурги, які згодом оглядали тіло мертвого сапера, видалили з нього не один десяток куль, що їх слали навздогін зухвалому відчайдуху англійські стрільці. З того, що Петро Кішка так і лишився неушкодженим, дивувалися всі очевидці цієї карколомної вилазки.
Про подвиги Кішки багато писали як його сучасники, так і пізніші автори. Його порівнювали з героями різних часів і воєн, але нікому так і не спало на думку, що віртуозне розвідницьке мистецтво матроса, колишнього подільського кріпака – зайве свідчення того, що серед народу України, в якому багато хто вбачав самих лише гречкосіїв та чумаків, ще тліють жарини козацької звитяги та бойових традицій гайдамаків.
Помер Петро Маркович Кішка 25 лютого 1882 р. “

Ось такі подвиги здійснював мабуть наш перший “спецназівець”. За свою відвагу Петро Кішка був нагороджений багатьма відзнаками й медалями. Пізніше він служив вже на Балтійському флоті. По закінченню військової служби Кішка повернувся в рідне село й оженився.
На початку ХХ ст.. в Росії була побудована підводна лодка, яка була названа “Петр Кошка”. А в 1956 році в Севастополі був відкритий пам`ятник цьому кмітливому матросу...

Фотки я тягав з сайтів:
http://www.crimea.ru/
http://www.sevastopol.info/

В тому числі й цю: