Ну а якщо точно, то це найдавніша споруда княжого Галича, яка зберегла свої стіни. На протязі століть вона була багато разів перебудована. В церкві Св. Пантелеймона не збереглися первісні склепіння і верх, а те що ми бачимо, то результат “реставрації” 1997 року. Дуже багато істориків і архітекторів не задоволені такою реставрацією, але маємо те що маємо.

Ну а тепер трохи історії церкви і села.
Ймовірно, за часів існування Галицького князівства Київської Русі тут був укріплений форпост княжого міста - монастир або боярський двір. На цій території і була побудована монументальна хрестобанна церква зі зразками білокам’яної різьби та численними графіті та рисунками на стінах.

Церква має три півкруглі апсиди та перспективний портал. Уся церква оперезана цоколем, стіни розчленовані гладкими пілястрами, карнизами, тягами тощо.
В 1989 році з’явилась версія, що будівництво церкви було закінчено в 1194 році. Підтвердженням цьому виступає напис на камені західного пілястру південного фасаду.
А ще раніше, в 1909 році, був виявлений напис на південному фасаді церкви, що належить до часів князювання в Галичі новгородського князя Мстислава Удатного(1219-1228). Були виявлені також написи, які датуються 1212 роком, - на західній пілястрі південного фасаду, 1229 роком - на цьому ж фасаді і 1288 роком - в інтер''єрі на північній стіні.

Приблизно в середині XIV століття католики пересвятили церкву на костел св.Станіслава. Перша писемна згадка про нього датується 1367 роком. З 1427 року, після перенесення католицької парафії на г.Крилос, церква не використовувалась за призначенням до кінця XVI століття. В 1575 р. вона дуже постраждала від татарського набігу на Галич.
У 1596 р. польський король Сигізмунд III передав напівзруйновану церкву монахам ордену св.Франциска і в 1611 році вони закінчують її перепланування та перебудову на тринавовий базилікальний костел, що мав явні ознаки барокового стилю. Незабаром при храмі виростає монастирський корпус та брама-дзвіниця.
Монастир був обнесений оборонним земляним валом з північного та західного боків. Ці роботи були цілком оправдані, так як в той час були досить часті татарсько-турецькі напади. Збереглися відомості, що монастир сильно постраждав в 1676 р. під час походу війська Ібрагіма Шайтана.
Незважаючи на татарську небезпеку, а може й навпаки, коло монастиря з’являється невеличке село св.Станіслава – попередник нинішнього Шевченкового. Село було польським, бо більша половина жителів в ньому були поляки.
В 1802-му році храм і монастир дуже потерпів від пожежі.
Під час Першої світової війни їм завдано великих ушкоджень артобстрілом.

В 1926-1929 рр.. були проведені роботи по реставрації. Підлога, з кам''яних плит на бетонній основі, була піднята на 5-8 см вище від первісного рівня (вівтарну частину, підняли на 30-35 см).
В 1965 році реставрувався західний фасад храму. З 1975 р. провадиться систематичні, хоч і з перервами, дослідження та реставрації цієї пам'ятки.

Фото М.Жарких

В 1998 р. основні реставраційні роботи були закінчені і храм передали греко-католицькій общині.
Колись в цьому селі була духовна семінарія, в якій вчився кардинал Любачівський. Він вже в часи незалежності приїжджав з візитом в ці місця.

Мені вдалося побувати в Шевченковому в січні 2005. Причому був я там ... вночі. Тому своїх фоток немає і я використовую фото Петра Власенко з сайту http://sk.vlasenko.net/

А вигляд силуету церкви св.Пантелеймона на фоні зимового зоряного неба видовище досить сильне.
І ще одне. В селі дослідники, на відрізку протяжністю 3 кілометри, знайшли фундаменти ще 5 храмів...

А тепер трохи про історію Галицько-Волинського князівства і про період в історії України, який дістав назву “Галицький період” (просто на сторінці про Галич обмаль місця).

За Орестом Субтельним :
“У 980-990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь... Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.
Галицькому князеві Володимиру (1123-1153) ... вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині. Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл (1153-1187), тобто “людина, що має вісім відчуттів”, розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові.

Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки з угорцями та Фрідріхом І Барбаросою з Німеччини. Про славу й авторитет, які мав князь на Русі, говориться в похвалі йому із “Слова о полку Ігоревім”: “Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм златотканім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь...” З піднесенням Галичини процвітали й бояри. За Ярославового правління вони стали настільки впливовими, що примусили князя, який перебував в апогеї могутності, зректися своєї другої жінки Анастасії і згодом спалили її на вогнищі”.

Тут я від себе додам.
Ярослав був одружений на дочці Юрія Долгорукого – Ользі, але її він не дуже любив. Згодом він знайшов собі молодицю Анастасію Чаргову і прижив собі з нею сина Олега. Княгиня ж Ольга з іншим сином Володимиром і близькими боярами втекла в Польщу. Тоді бояри на своєму вічі в 1172 році звернули увагу князя на його не зовсім гарний морально-етичний образ. Князь спробував пручатись, але йому заломили руки, Настю спалили живцем а її рідню повбивали. Ольга повернулась. Але... Розбитого не склеїш. Побідкавшись трохи з Ярославом вона втекла до свого брата Всеволода ІІІ у Володимир на Клязьмі, де через 10 років померла монашкою на ім’я Єфросинія.

“По смерті ж самого Ярослава почався хаос. Його син Володимир (1187-1198), останній із династії Ростиславичів, за словами літописця, “думи не любив із мужами своїми”. Незабаром бояри повстали проти нього, змусившись рятуватися в Угорщині. Угорський король Андрій обіцяв повернути Володимира на престол, але, прийшовши у Галичину, проголосив цю землю своєю...
- От падлюка (Кіфа)
Коли проти чужинців почали вибухати народні повстання, Володимир помирився з боярами й вигнав мадярів... Хоч Володимир урешті знову сів на престол, він став залежати від бояр більше, ніж будь-коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об’єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з’являється інший сильний князь і не опановує ситуацію.
...Людиною що здійснила об’єднання Галичини з Волинню, був волинський князь Роман Мстиславович (1173-1205).

У 1173 р., після смерті батька Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені і занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угрупування. Лише у 1199 р. він зміг повернутися в Галичину та об’єднати її з Волинню...
В 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне об’єднання , яке він створив, протрималося всього шість років – занадто короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне ціле...
Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне



втручання - ці три вічні нещастя, які врешті-решт розвалили державу, що він так невтомно її будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові – два роки, й галицькі бояри прогнали їх разом із їхньою вольовою матір’ю, княгинею Анною. Натомість вони покликали трьох Ігоревичів, синів героя “Слова о полку Ігоревім”. Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоревичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, сховавши й повісивши всіх трьох Ігоревичів ). Потім бояри вчинили нечуване – у 1213 р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава Кормильчича. Скориставшись обуренням цими діями, польські та угорські феодали, начебто захищаючи права Данила та Василька, захопили Галичину й розділили її між собою. За таких обставин молоді Данило та Василько почали “збирати докупи” землі, якими колись володів їх батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду. Лише у 1238 р. він зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р, після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину. Таким чином 40 років знадобилось князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.
Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого й діяльнішого князя Данила...
Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Для заселення нових міських осередків Данило запросив ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі.
Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. У 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню... Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ з’являється до ханського двору. Щоб не накликати на себе гнів лихих завойовників , він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож до міста Сарай – Батиєвої столиці на Волзі – була вдалою. Його добре прийняли і, що найголовніше, випустили живим. Але ціною цього стало визнання зверхності монголо-татар...
Встановивши дружні стосунки з Польщею та Угорщиною, Данило звернувся до папи Інокентія IV з проханням допомогти зібрати слов’ян на хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму... Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 р. В Дорогочині на Бузі посланець папи коронував Данила як короля.

... у 1254 р. Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум та ще довелося дорого заплатитися за невдачу. В 1259 р. Велике монголо татарське-військо на чолі з Бурундаєм несподівано рушило на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед вибором: або розібрати стіни всіх укріплених міст, лишаючи їх безборонними й залежними від милості монголо-татар, або стати перед загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений наглядати за руйнуванням мурів, які він так старанно зводив...
У 1264 р. Після майже 60 років політичної діяльності Данило помер”.



- Цікаво, якби розвивалась історія, якби Данило не пішов в 1254 році на Київ? (Кіфа)
“Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбувалося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом та Васильком стереотип правління – з енергійним і діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині – до певної міри наслідувався їхніми синами, відповідно Левом (1264-1301) та Володимиром (1270-1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат.

Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці ХІІІ – на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.
Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена. Й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був ”великим книжником і філософом” і проводив найбільше часу за читанням і переписуванням книжок та рукописів...
Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Напевне, він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час його мирного правління ці землі “цвіли в багатстві й славі”. Солідність становища князя Лева давала йому підставу користуватись титулом “король Русі”. Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенням митрополита перенести свою резиденцію до Володимира на північному сході, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремої митрополії.
Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князівстві. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.
Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького. Змінивши ім’я на Юрій і прийнявши православ’я, новий правитель узявся за продовження політики попередників.