На диво, стан цієї споруди досить добрий. Вона використовується місцевим совхозом (чи як ця структура зараз називається?). Використовується під якісь склади для різного хламу. Дивишся на башту, й думаєш: "якісну цеглу використовував пан Терещенко".

Місце навкруги дуже захаращене. По снігу протоптані декілька стежок ( я фотографував зимою). Й одна зі стежок виводить нас ще до іншої споруди, що розташована поруч - до погріба.

Погріб, як погріб. Досить великий правда й має виходи з усіх чотирьох сторін. Місцеві жителі використовують його зараз для своїх потреб. А побудований він теж Терещенками. Й служить людям вже 100 років! За радянських часів це було совхозне сховище для овочів та яблук.




Але урожаї були великі. Совхоз був не бідним. Отримавши височайші дозволи, місцеві керівники стали будувати нове сучасне та велике овочесховище. Побудували. Але овочі дуже швидко псувались. Запросили проектантів й переробили систему вентиляції й кондиціювання. Але овочі продовжували швидко псуватись. Перероблювали ще декілька раз. Але все одно "дари колгоспних ланів" краще зберігались в старому, вритому в землю цегляному погрібі, що був побудований капіталістом Терещенком.

Совхоз вже довно помер, а народ користується й досі плодами діяльності неординарної родини Терещенко. Меценатство цієї родини, як бачимо, проявляється не лише в мистецькій галузі.

Повертаючись в Київ, я згадав що на Житомирській трасі є досить цікаві споруди. Якщо їхати з Києва то по праву руку ви через кожні 20-30 кілометрів помітите одоповерхові будиночки з готичними вікнами. Зараз в них розташовані в основному придорожні крамнички. А 150 років тому, це були поштові станції.

Київська поштова контора була заснована в 1669 році. Спочатку вона обслуговувала лише царську адміністрацію. Але згодом вона стала приймати приватні листи та посилки.
В XVIII ст. крім офіційної кореспонденції, приватних листів, шкіряних мішків та діжочок з грошима, багажних ящіків та валіз в дорожні поштові карети приймалося 7 пасажирів, яким дозволялося провозити безкоштовно до пуда ручної поклажі. Заборонялося курити тютюн, брати в дорогу швидкопсуючі продукти й провозити "собак больших и злобных".

Час відправки дорожних екіпажів визначав сам листоноша. Закінчивши здачу та прийняття кореспонденції, він сідав на козли й тричі сурмив в ріжок, коні рушали. Листоноші були одягнені в кафтани з великим імператорським орлом на



грудях. По дорозі вони також сурмили в ріжок, "особливо ночью в жиле (поселках) на местах (в городах), плотинах и лесах... дабы они везде за императорских почтальонов признаны были", а всі зустрічні "проезжие, какого б кто чину и звания не был" звільняли їм дорогу.
В 1820 році по дорогам Російської імперії стали ходити пасажирські диліжанси, їх упримувало вже не поштове відомство, а приватні особи, отримуючи дотації від уряду.
Станції призначались для утримання коней та екіпажів, що були потрібні під перевезення пошти й проїзду службових чиновників та приватних осіб. Один з поштових трактів, що проходив чере Київ, проходив саме по нинішній трасі Е40.