Добиратись туди потрібно звернувши на однойменний вказівник з окружної в селі Колоденка. Потім по жахливій бруківці через, невеличке селище Порозове (колишнє поселення німецьких колоністів), яке навіть відповідними вказівниками не відзначене, потрапляєте до Тайкур. Вказівник «Тайкури», що зустріне Вас на в’їзді до села відразу підказує, що минуле в цього населеного пункту досить солідне.
Хоча на вказівнику й зазначена дата «1614 рік», насправді це не дата заснування села, а дата отримання Тайкурами від короля польського Сигизмунда ІІІ магдебурдії й відповідних міських дивідендів – можливість проведення двох ярмарків на рік, самоврядування та певних митних привілей, а також право (або зобов’язання) звести й утримувати мурований замок замість вже існуючої дерев’яної фортеці. В тому ж, 1614 році, Тайкури отримують міський герб та печатку на яких зображений Св.Юрій. Святий цей з’явився на міському гербі, як покровитель тодішнього власника міста - Юрія Вишневецького.

Зверніть увагу на час фотографування.
Дата – 09.02.07.

А взагалі-то ця місцевість була заселена, ще в неоліті. В одному з курганів на околицях села археологами було знайдено давнє поховання.
Що стосується досить не звичної назви селища, то тут серед істориків однозначності не має. Версії існують різні. Топонім «Тайкури» міг походити від ім’я ченця Тайкура, що за переказами жив в печері на місцевих пагорбах, або від словосполучення «Тайні гори». Остання версія більше узгоджується з польською вимовою цієї місцини – Тайні Гурі.

Перша письмова згадка про Тайкури датується 1570 роком. Тоді вони належали Кірдеям-Тайкурським. Потім власником стає Іван Чаплин-Шпановський, а затім його донька Федора (Теодора) виходить заміж за Юрія Вишневецького й як придане Тайкури переходять до цього могут-



нього і на той час руського православного роду. Саме за Вишневецьких Тайкури отримують надійний захист у вигляді потужного мурованого замку. Зараз, щоправда, від того замку залишились лише жалюгідні руїни.

Колись це була регулярна в плані фортеця з кутовими баштами з’єднаними потужними стінами. В’їзд замикав підйомний міст перекинутий через глибокий рів. Зараз залишились лише фрагменти стін, частина однієї з башт (мала колись висоту в 30 метрів), засипаний осадний колодязь та порослі чагарниками частину валу й рову.

Знайти залишки замку можна орієнтуючись на монумент безголовому воїну Червоної армії, що стоїть трохи вглибині селянських хат справа від підйому, що починається від озерця в центрі села.

Після Вишневецьких Тайкури дістаються Пепловським (Попловським, Поплавським). Часи володіння нових власників позначились на архітектурній спадщині Тайкур зведенням в 1710 році ще однієї реєстрової архітектурної пам’ятки - костела св.Лаврентія.

Місцеві перекази говорять, що такий величний костел був зведений завдяки счасливому випадку. Начебто мисливський пес Пепловського шукаючи дичину підстрелену хазяїном вигріб з землі багатий золотий скарб. Щоб достойно віддячити провидінню шляхтич й вирішує звести трохи нижче замку великий римо-католицький костел в готичному стилі.
Зараз цей храм, так як і замок стоїть пусткою, але на відміну від творіння Вишневецьких дещо в кращому стані. Хоча твердження це досить відносне. Костел, хоч і має табличку архітектурної пам’ятки, вже перетворений на руїну.

Хрестоматійний 4-томник «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР», дає такий опис костелу Св.Лаврентія:
«Кирпичный, однонефный, с вытянутой граненой апсидой, двумя низкими гранеными капеллами и двумя еще более низкими объемами, примыкающими к апсидной части. Все объемы перекрыты крестовыми сводами. Фасады лишены декора, прорезаны окнами с лучковыми перемычками. Основным элементом декора интерьера являются пилястры с профилированными импостами, несущими простой антаблемент и большого выноса сложнопрофилированный карниз. Капеллы открываются в неф полуциркульными арками».

Все той же Пепловський, в 1731 році зводить муровану православну церкву Покрови Богородиці. Цей п’ятибанний, хрестоподібний в плані храм належав місцевій греко-католицькій громаді, яка через 150 років надбудувала в його північній частині дзвіницю.

Луцький історик та краєзнавець Володимир Рожко пише, що в Покровській церкві зберігся старий іконостас, а неподалік храму можна



віднайти "давні кам’яні хрести ХІV-ХVІІ ст., невеликі за розмірами, з прямокутними й куполоподібними раменами, деякі з них видні з-під землі лише своїми верхніми кінцями». Я, чесно кажучи, в церкву не заходивив і про хрести взнав лише коли став писати цю сторінку.

Поїхали далі.
Від Пепловських, Тайкури переходять до Пинчовського, а з 1866 року стають власністю графа Олександра Іллінського.
На той час місто Тайкури вже перетворились на звичайнісіньке село, а замок після пожежі 1825 року стояв закинутий і поступово перетворювався на руїну. Довершили руйнування фортеці місцеві іудеї, яким граф Іллінський дозволив розбирати її на будівельний матеріал.
В двадцятому ж столітті через Тайкури прокотилось декілька воєн, рани від яких також загоювали замковим камінням. Зараз ми маємо від фортеці Вишневецьких лише те, що зображено на вищенаведених фотознімках.

Якщо ви вже побачили Покровську церкву, руїни костелу та залишки замку раджу виїхати/вийти на околицю села й спробувати знайти старий польський цвинтар, який буде на протилежному від замкового пагорбі.

Наймолодші могильні плити датуються першої половиною ХХ століття. Пояснюється це тим, що після ІІ світової місцевих поляків переселили до Польщі, а тих хто переселятися не хотів – вивезли до Сибіру.

Серед густих заростей чагарників та дерев, можна віднайти також скелет каплиці та залишки огорожі.