Назву свою Трепілля отримало ймовірно від трьох долин (полів), що розділяють гирла річок Стугна, Бобриця та Красна. Назва як на мене дуже красива. Саме завдяки такій звучній назві прославилось Трипілля на весь світ. А ще завдяки Вікентію В’ячеславовичу Хвойці. Саме В.В.Хвойко, великий шанувальник й проповідник археології, дослідивши в 1890-их роках на півдні Київщини декілька великих поселень землеробських племен, в тому числі і біля Трипілля, запропонував дати цьому унікальному, але на той час ще зовсім не дослідженому, пласту історії людства назву «Трипільська культура».

Місцевість півдня нинішньої Київської області, як не банально це звучить, була заселена ще в сиву давнину. Причому заселена була представниками надзвичайно прогресивною для свого часу цивілізацією - трипільською. В VI – V тисячоліттях до нашої ери, коли на теренах Західної Європи людина лише вилазила з печери, на теренах між Дністром та Дніпром представниками трипільської культури вже практикувалось землеробство, гончарство, металообробка.
Про трипільську культуру я зупинюсь трохи нижче. А зараз трохи про історію села Трипілля.

Після трипільців тут селилися представники більш пізніх культур. Наприклад, зарубинецької ( ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), що отримала свою назву від села Зару¬бинці Переяслав-Хмельницького району Київської області, де все той же Вікентій Хвойка в 1901 році також проводив археологічні розкопки.
Ну а в самому Трипілля, на так званій, Дівич-Горі археологами був досліджений язичеський жертовник зарубинецької культури.
Потім тут утворюється велике слов’янське поселення під назвою Треполь, про що свідчать залишки давньоруського городища. Про Треполь згадується в давньоруському літописі від 1032 року. В той час, та й в більш ранні часи це був значний торговий центр - були знахідки давньоруських гривень (Х-ХІІ ст. н.е.) і римських монет (IV-III ст. до н.е.).



«Історія міст та сіл УРСР, Київська область.» Видання 1971 року:
Місто Треполь відігравало досить значну роль у Київській Русі. Уже у другій половині ХІ ст. воно було одним із центрів ремесла й торгівлі в Київській Русі і вважалося «водними воротами». Біля нього знаходились стоянки торгових суден, які ходили по Дніпру шляхом із «варяг у греки». В місті розвивалось гончарство. Вироби місцевих майстрів вивозилися далеко за межі Київської землі, зокрема у Великий Новгород.
Треполь був також важливим укріпленням, що захищало Русь від нападів печенігів, пізніше – половців, а також збірним пунктом для військ руських князів, які вирушали на боротьбу з кочовиками. Всі київські князі дбали про зміцнення південних кордонів Русі й будували великі земляні вали. Такі вали проходили й поблизу Трипілля, над річками Стугною і Красною, на перетині яких і знаходилася ця фортеця. В літопису під 1093 роком говориться про Трипілля, з якого проти половців, що «невсхотевши мира», на Торчеськ виступили об’єднані війська князів. Біля Трипілля, зазначає літописець, «би брань люта», яка ввійшла в історію як Трипільська битва.
Дальший розвиток феодальних відносин, що привів до роздроблення Русі, супроводжувався постійними князівськими усобицями. З другої половини ХІІ ст. Треполь став княжим столом для різних другорядних київських князів. Поблизу міста часто відбувалися бої за володіння цим уділом.»

Ну а потім була монголо-татарська навала, яка майже на століття зупинила розвиток міста. А вже коли Київщина опинилась під владою литовських князів почалося поступове відродження Треполя. В 1363 році в відновленій трипільській фортеці розміщується військовий гарнізон. Треполь/Трипіль офіційно набуває статусу міста.
На початку XVI століття великий князь литовський Олександр Ягелончик дарує Трипілля шляхтичу Дедковичу, але вважаючи на надзвичайне військове значення трипільської фортеці, київські воєводи починають багаторічну тяжбу проти власника міста. Лише в 1548 році князь Сигізмунд Август остаточно закріплює місто за Д.Дедковичем. З такого щастя вже пристаркуватий Дедкович навіть змінює своє прізвище на Трипільський.

Після польсько-литовської унії 1569 року Треполь/Трипіль/Трипілля перетворюється на важливий захисний форпост Києва проти набігів татар, які в ті часи вже надто зухвало стали поводитись на теренах України.
Але крім татар місто стало наче магніт притягувати й окріпле українське козацтво. Всі більш-менш значні козацькі повстання не оминали Трипілля. Тут бували козаки Косинського в 1592 році та козаки Наливайка й Шаули в 1596 році. Не стояло Трипілля осторонь і інших виступів козаків.
В 1632 польські власники Трипілля проводять значні роботи по зміцненню Трипільських укріплень. Були поглиблені рови та збільшені вали фортеці. Муровані стіни та башти замку також були посилені. В 1637-1638 роках Трипілля було резиденцією коронного гетьмана Станіслава Конецпольського, звідки він керував придушенням чергового козацького повстання.

Так могла виглядати трипільська фортеця

В липні 1638 року, коли палахкотіло повстання Якова(Стефана) Остряниці (Острянина), Трипілля було взято повстанцями з захопленням «армати й апартаменту, до неї належного». До речі, це повстання є найпотужнішим козацько-селянським виступом проти польської шляхти перед війною Хмельницького 1648-1654 років.

Ну а під час власне війни Хмельницького з Польщею Трипілля стає сотенним містечком Київського полку. За наказом Богдана містечко було обнесено валами, а у фортеці було збудовано два замки.

«Історія міст та сіл, Київська область»:
«Павло Алеппський, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його поїздці до Росії 1654 року, залишив такий опис Трипілля: «На вершині одного горба стоїть укріплений замок з подвійним валом і ровом, біля нього другий замок, ще красивіший, у ньому укріплений князівський палац, а над воротами башта, з якої можна оглянути околиці, особливо подніпровську долину. На річці Красній водяний млин.»».

Після Андрусівського перемир’я (1667 рік) Трипілля відходить до Московського царства, а власником містечка стає Києво-Печерський монастир. З цього часу церква стає на довгі роки основним господарем містечка. В 1690 році Трипілля переходить у володіння Софійського монастиря.
За Петра І, який чхати хотів на попів та їх інтереси, жителі містечка отримують деяку автономію, а вигідне розташування Трипілля сприяє його розвитку. Сама фортеця, втративши своє важливе військове значення, поступово руйнується. Зараз від колишньої твердині на Дніпрі залишились лише фрагменти фундаментів. Але за словами працівників місцевого краєзнавчого музею побачити їх дуже важко – «бо вони заросли дерезою».

«Історія міст та сіл, Київська область»:
«… В місті швидко зростає населення, будуються хати, церква, 3 школи, шпиталі. Основну масу населення становили «піддані», тобто закріпачені селяни. 1723 року їх було 197 дворів (в т.ч. тяглих лише 70), 1729 року – 144, 1756 року – 154, 1766 року – 114 і 15 бездвірних хат. Зменшення кількості жителів в окремі періоди пояснюється великим визиском людей в прикордонній смузі (кордон Російської імперії і Речі Посполитої, в той час на Правобережжі Дніпра лише Київ з дальніми околицями контролювався Москвою – Кифоренко С.), де будувались укріплення, частковим виселенням їх, а також втечами у більш спокійні місця. 1786 року селян Трипілля переведено до розряду державних. На той час тут було 230 господарства.
Піддані, яких у 1766 році налічувалось 944 душі, користувалися близько 500 десятинами. За це вони від кожного двору відбували 4, а іноді й 5 днів панщини на тиждень.
Матеріали ревізії 1766 року не збереглися повністю, але ті, що лишилися, дають підставу стверджувати, що господарство Трипілля набирало торговельно-промислового характеру. Майже половина всіх дворів займалися ремеслом і промислами. Тут були шевці, гончарі, ткачі, бондарі, кравці, а також ті, хто ходив на Дон по рибу, на Січ по сіль, мірошники, пасічники. Кілька сімей жили виключно із заробітків.
Вигідне географічне положення міста сприяло тому, що ремесла, промисли і торгівля й надалі відігравали важливу роль. Із 2008 жителів, що проживали тут 1854 року, значна частина не займалися землеробством. У 1855 році в Трипілля став до ладу чавуноливарний і механічний завод.
За реформою 1861 року 1055 жителів одержали на викуп 3656 десятин землі, за які щорічно мали сплачувати 4741 крб. 79 коп. …
У пореформений період місцеві жителі швидко втягувалися у товарно-грошові відносини. З розвитком пароплавства на Дніпрі Трипілля стало важливою пристанню, через яку збували хліб в інші місця. В 1862 році тут було відправлено 73 тис. пудів хліба.
У другій половині ХІХ ст. в Трипіллі і далі розвивалася промисловість. На чавуноливарному і механічному заводі, де працювало 22 постійні робітники, випустили продукції більш як на 20 тис. крб. , а в 1900 році – вже на 50 тис. крб. Кількість робітників тоді досягала вже 45 чоловік. ( Не слабо! Знімаю капелюха перед менеджментом заводу. На той час за 10 карбованців можна було купити – більше 2 пудів цукру, 500 яєць, 8 відер молока, 1000 коробок сірників... – Кифоренко С.). Крім цих підприємств, в Трипіллі в1900 році була лісопильня, де працювали 13 робітників, 2 водяні млини, 26 вітряків, 8 кузень. (Теж не слабо! 2 водяних і 26 вітрових млина! Це ж скільки муки вони виробляли! – Кифоренко С.). Розвиток економіки сприяв швидкому зростанню населення. Якщо в 1884 році у Трипілля було 2592 жителів, то на початок ХХ ст. – 5711. В епоху імперіалізму посилюється класове розшарування селян, більшість яких (80 проц.) стали малоземельними. 1912 року з 1049 господарств 218 мали менше 1 десятин землі, 303 – до 2 десятин, 316 – до 3 десятин. Лише заможні мали велику рогату худобу і коней, а 268 господарств, переважно з числа малоземельних, не мали її зовсім. Значна частина селян та міщан діставали собі засоби до існування сезонною роботою на пристані, у поміщицьких економіях, на місцевих підприємствах, на



Григорівському цукрозаводі, або йшли на заробітки в інші місця. Ремесла й кустарні промисли займали теж помітне місце: 50 господарств займалися ткацтвом, 20 – шевством, 15 – бондарством, 5 ковальством, 2 – шорництвом (шорництво – лимарство, виготовлення виробів зі шкіри – Кифоренко С.).
Напередодні першої світової війни в Трипіллі діяла земська лікарня на 10 ліжок з одним лікарем, чотирма фельдшерами та однією акушеркою.
Деякі зрушення сталися в культурному житті містечка. Ще в 1765 році при церкві Св.Миколая існувала школа грамоти, з 1843 року працювала парафіяльна школа, в якій навчалося 30 дітей. У 1880 році відкрили однокласне училище, перетворене 1902 року на двокласне. На початку ХХ ст. в селі було (зверніть увагу на адміністративний статус Трипілля: місто-містечко-село – Кифоренко С.) дві приватні школи; у зв’язку з бажанням купців та торговців відкрили приватне комерційне училище.
З початком світової війни…»

А от тут, стоп!
Початок ХХ століття.
На цьому періоді історії Трипіллям потрібно зупинитись детальніше. Справа в тому, що початок ХХ століття нерозривно пов’язувати з двома неординарними й абсолютно несумісними постатями.
1. Вікентій Хвойка (вже згадувався).
2. Данило Терпило (більш відомий як атаман Зелений).


Почнемо з Вікентія В’ячеславовича Хвойка.
Народився він в 1850 році в селі Семині (теперішня територія Чехії). На батьківщині він закінчив комерційну школу й здобув агрономічну освіту. Яким вітром його занесло до Києва не знаю, але на сайті http://uk.wikipedia.org пишеться що вже в 1876 році він працює тут вчителем. Пізніше пробує займатись вирощуванням сільськогосподарських культур, але справи йдуть не дуже добре. А далі, як часто буває, втручається випадок. Вікентій Хвойка на одному зі своїх сільськогосподарських угідь знаходить якусь штукенцію, яка навіть на його аматорський погляд має досить солідний вік. Ця штукенція потрапляє на очі зовсім не аматорам й купується відомим колекціонером і меценатом, а в кишені Вікентія В’ячеславовича опиняється сума грошей яка цілком еквівалентна його прибуткам від тяжкої праці «землеробця».
Хвойка починає серйозно цікавитись археологією, а з 1890-х років ця молода наука вже повністю захопила його в свої тенета. Археології Вікентій Хвойка присвятив всі свої подальші роки життя.

Сайт http://uk.wikipedia.org :
«У 1893 Xвойка відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20000 pоків тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток тварин (мамонта). Розкопи палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у с. Селище на Черкащині та ін. тривали 10 років. У цих розкопах узяв участь і В. Антонович. В 1896 Xвойка відкрив пам''ятки трипільської культури в с. Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, як також на березі Дніпра в Києві. Він визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам''яток і встановив час її виникнення (4 — 3 тисячоліття до Хр.). Xвойка досліджував пам''ятки бронзового віку, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське (1898) і Матронинське городища на Черкащині. У 1898 — 1900 Xвойка відкрив і провів розкопи на Середньому Придніпров''ї могильників з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (2 в. до Хр. — 2 в. по Хр.) і Черняхівської (2 — 5 в.) культур. Він досліджував пам''ятки східних слов''ян, зокрема поселення 7 — 8 віків у Пастирському городищі та могильниках сіверян у с. Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов’ян населення Середнього Придніпров''я. Значну увагу присвятив Xвойка дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопи на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907 — 1908), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Йому належать розкопи давньоруських міст — городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, с. Кононча на Черкащині. 1903 Xвойка вивчав пам''ятки українського середньовіччя, вів розкопи на замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з 15 — 16 століть.
Xвойка брав участь у роботі XI — XIV Всеросійських археологічних з''їздів, його знахідки високо оцінено на XI археологічному з''їзді в Києві (1899). Xвойка був автором понад 20 праць і статтей: «Каменный век Приднепровья» (1901), «Раскопки в области трипольской культуры» (1901), «Поля погребений в Среднем Приднепровье» (1901), «Киево-Кирилловская палеолитическая стоянка и культура эпохи мадлен» (1903), «Городища Среднего Приднепровья, их значение, древность и народность» (1905), «Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена» (1913).»

Помер Вікентій В’ячеславович в жовтні 1914 році. Похований в Києві.

В 1914 запалахкотіла в Європі Перша світова війна, яка через три роки переросла в багаторічну громадянську війну в Україні. Під час громадянської, влада в Трипіллі змінювалась кільканадцять разів, але в ті роки найбільший вплив на події, що розвивались на півдні Київщини мав уродженець Трипілля - Данило Терпило (отаман Зелений).

Трипільський селянин Данило Терпило з початком Першої світової був призваний до російської армії і служив писарем. В армії він перейнявся більшовицькими ідеями й повернувся в 1918 році в рідне село полум’яним пропагандистом і захисником радянської влади. Під час антигетьманського повстання восени 1918 року, Дніпровська дивізія отамана Зеленого підтримала Директорію, але в Київ ввійшла під червоними прапорами.
Отримавши такого ненадійного союзника, Симон Петлюра спробував позбутися отамана, спрямувавши частини Зеленого до Львова, але останній відмовляється виконувати накази Дерикторії, грабує військові склади в Святошино й повертається до Трипілля. Комендант Києва Євген Коновалець спробував переконати отамана Зеленого викинути з голови більшовицьку дур, але його спроби успіху не мали. Фактично Зелений відкрив червоним шлях на Київ з півдня.
Маючи незалежний норов й побачивши істинні кроки більшовицького уряду України, які стали викачувати хліб та фураж з українського села, Данило Терпило вже в березні 1919 року, перестає підкорятися наказам з Києва й повертає зброю проти більшовиків. Постановою Ради народних комісарів УССР від 25 березня 19919 року отаман Зелений оголошується поза Законом.
Доведені до краю політикою нової влади, жителі київських околиць піднімають повстання, яке увійшло в історію під назвою «Куренівське повстання». Повстання підтримали також селянські ватажки Київщини – Дорошенко, Струк, Гончар-Бурлака. Не стояв осторонь тих подій і Данило Терпило. Відомий його ультиматум владі про здачу Києва.
Селянські загони зайняли Святошино, Куренівку, Поділ, Пріорку. Але хоча на балконі міської думи й був вивішений український прапор, повністю захопити Київ повстанці не змогли. Більшовики мобілізували весь партійний актив міста, міліцію та ЧК й за допомогою інтернаціональних загонів Віхмана й Лі Сю Ляна утримали владу в місті. До речі, китайські загони червоноармійці активно використовувались більшовиками у придушенні селянських виступів в 1919–20 –х роках на Україні.
Хоча селяни не взяли українську столицю й відступили, фактично Київ опинився в блокаді. Зелений перекрив Дніпро й контролював Обухівський, Васильківський, Фастівський та Ржищевський повіти. З півночі Київ блокував інший ватажок повстанців – Ілько Струк.
На той час під командою Зеленого перебувало більше 10000 добре озброєних повстанців. На контрольованій території він здійснює розподіл землі селянам й не допускає більшовицькі продзагони. Мало того, він навіть експропріює вантажі з барж, що йдуть до Києва й роздає їх селянам – сіль, вугілля, залізо.
Розуміючи, що хвилю селянських повстань на Україні потрібно зупиняти, більшовики починають готуватись до каральних дій. Починати вирішено з отамана Зеленого. До речі, саме завдяки цьому отаману й закріпилась в радянській історіографії узагальнююча назва однієї з воюючих сторін громадянської війни – зелені. Ця сила воювала й проти білих, й проти червоних. Часто вона воювала й проти інтервентів, а часто й проти українських урядів, які на жаль не мали одностайної підтримки українських селян.

Але повертаємось до отамана Зеленого. Ось уривок з книги Романа Коваля «Повернення отаманів Гайдамацького краю»:



"Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете... Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 000 красноармійців.
Отримавши звістку, що до Трипілля знову наближаються полки Красной армії, підсилені інтернаціональними батальйонами, отаман Зелений вирішив не наражати рідне село на артилерійський обстріл і відступив.
3 липня 1919 року окупанти без бою увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати „бандіцкає ґніздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізнього вечора ворог святкував свою „перемогу”. А вночі козаки Зеленого несподіваного повернулися...
Совєтські історики так змалювали цю подію: „Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вчереом 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье”.
Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців із Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра.
Наступного дня був базарний день і до трипілля з’їхалось багато селян із навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів, комсомольців.
„Зелений зійшов на імпровізовану трибуну, – описував подію Борис Антоненко-Давидович, – і звернувся до земляків:
- От, люди добрі, показуйте, хто з них палив, хто підпалював ваші хати?
Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: „Я не палив...” Тоді Зелений вдався до соломонового вирішення справи:
- Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.
Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.
До лівого берега допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Мойша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.
Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:
„А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати.
То Зелений та почав Україну рятувати.
Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди в ті дні по вкраїнських селах...

Після трипільської розплати популярність Зеленого в народі сягає надзвичайних вершин: леґенди супроводжують кожну його бойову акцію. Люди казали: „Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля – все одно, що он того дуба вирвать”.
І дійсно, Дніпровська дивізія отамана Зеленого зросла до 30-35 000 козаків-повстанців.»

15 липня 1919 відбулася ще одна важлива подія в житті отамана Зеленого. Захопивши Переяслав, Данило Терпило зібрав все місцеве населення, духовенство та селянські загони й урочисто скасував Переяславську угоду 1654 року Богдана Хмельницького з Москвою. Зрозуміло, що вчинок у великій мірі популістський, але він показує неабияку неординарність селянського ватажка.

Потім Зелений повертається на Правобережжя й рушає через Білу Церкву, Умань та Христинівку на з’єднання з частинами армії УНР. Після з’єднання війська Петлюри та Зеленого рушають на Київ.
Але з осені 1919 року до Києва рвуться також білогвардійські війська Денікіна. Спочатку Зелений вів бої з білими в районі Фастова та Білої Церкви, потів вибиває їх з Кагарлика, а потім рушає на Канів.
Саме під Каневом отаман Зелений був смертельно поранений…
По дорозі до Трипілля, в селі Стрітівці він помирає…

Данило Терпило був урочисто похований в рідному селі, але могила його не збереглася.



Говорять, що його тіло, що б зберегти від наруги комуністів було таємно перепоховано. Ким, куди і коли – ніхто вже не скаже. Зараз ведуться розмови про необхідність встановлення в Трипілля пам’ятника своєму відомому земляку, але поки справа далі розмов не пішла. Зараз про славного отамана може нагадати лише 2-пудова гиря, що за словами екскурсовода належала Зеленому, а зараз перебуває в місцевому краєзнавчому музеї.

Радянська влада остаточно була встановлена в Трипіллі лише в 1921 році. Пам’ятаючи події червня 1919 року, совіти довгий час тримали в Трипіллі потужний військовий гарнізон. Ну а ганьбу тої поразки радянські ідеологи перетворили на героїчний епізод в боротьбі комсомольців з куркулями Київщини. В 1938 році був побудований пам’ятний обеліск загиблим комсомольцям, а в 1956 році – «пам’ятник героям Трипільського походу 1919 року».

В селі за радянської влади діяв музей комсомольської слави в який по рознарядці привозили екскурсантів зі всієї області. Зараз цей музей перетворено на місцевий краєзнавчий музей, а «комсомольські» експонати зберігаються в школі, що розташована поруч.
В краєзнавчому музеї можна побачити картину де зображена центральна (базарна) площа Трипілля. Видно на ній також і дерев’яну церкву, яка згоріла в 1930-х роках.

Кажуть, що згоріла через необережне поводження з вогнем, а може й через іншу причину.

Що стосується музеїв, то є в Трипілля ще один, приватний музей, який повністю присвячений, вже згадуваній на початку сторінки, трипільській культурі.

Музей «Праслов’янська Арата – Україна» був відкритий в 2006 році. Його засновниками являються Олександр Поліщук, Юрій Шилов, Володимир Лазаренко та Анатолій Гайдамака. Основна ідея створення музею, це популяризація версії що трипільці – пращури українців. І потрібно зазначити, що персонал музею досить переконливо доносить до відвідувачів цю думку. В музеї досить наглядно показаний побут та культура трипільців, представлена хороша колекція археологічних знахідок, предметів ужитку наших попередників (хоча й не завжди оригінальних).

Ну, а що стосується власне трипільської культури, то тут у вчених все ж більше питань ніж відповідей на цей велетенський пласт нашого минулого.

Вчені виділяють три етапи трипільської археологічної культури.

І етап – близько 5400 роки до н.е.. Заселення сходу Трансільванії, молдавського Прикарпаття та української території до Південного Бугу. Площа поселень – до 10 гектарів, які як правило складалися з декількох десятків будинків, що мали рядне розміщення й були захищені ровами та рядами. Розвинене хліборобство мало орний характер. В господарстві утримувалася велика та дрібна рогата худоба, свині, коні та собаки.
ІІ етап – близько 4600 роки до н.е.. Збільшується кількість та площа поселень (до 200 гектарів). Забудова здійснюється трьома кільцевими



вулицями. Двоповерхові будинки мали площу від 50 до 130 квадратних метрів й мали дерев’яний каркас, плетені з хмизу й обтеньковані глиною стіни, двосхилий дах критий очеретом. Опалення здійснювалось печами або відкритим вогнищем.

ІІІ етап – 3500 – 2500 рр.. до н.е.. Переміщення ореалу заселення на правобережжя Дніпра й утворення протоміст площею до 450 гектарів. В них налічувалось до 2700 будинків з майже 15000 жителів. Розквіт керамічних ремесел з різнокольоровим розписом. Зародження елементів писемності.