Колись це була столиця гетьманської України, велике й добре укріплене європейське місто.
Деякі історики вважають, що територія міста була заселена ще в ХІІ ст., але перша датована згадка про Батурин зустрічається в документах 1625 року. Хоча є версія, що місто засноване в 1575 році. Польський король Стефан Баторій після свого обрання проводить адміністративну реформу на українських землях. Козаки були поділені на полки та сотні. Вводиться новий порядок судочинства й управління. Для резиденції гетьманів було закладене нове місто-фортеця, назване на честь короля – Баторином.
Відомо, що у 1634 році Батурином володів коронний канцлер Речі Посполитої Ю.Оссолинський. А від нього місто перейшло у володіння Любомирських.
Під час повстання Яцька Острянина в 1637-1638 роках багато мешканців Батурина брало в ньому участь. А коли почалась війна Хмельницького з Польщею 1648-1654 років з Батуринської фортеці була вигнана польська шляхта. В 1648 році Батурин стає сотенним містом Чернігівського полку, з 1649 року – Ніжинського, а пізніше – Стародубського полків.
В 1654 році Батурин отримує статус міста з магдебурзьким правом та магістратом. У Батурині на той час налічувалося 12 млинів, були розвинуті ремесла – шевське, ковальське, золотарське.
В 1663 році в місті були підписані лівобережним гетьманом І.Брюховецьким і московськими делегатами, так звані Батуринські статті. Цей договір підтверджував Березневі статті 1654 року, але містив додаткові пункти по забезпеченню московського війська в Україні харчами та фуражем і пункти по поверненню селян-втікачів московським поміщикам. Також українським купцям заборонялось ввозити й збувати в Московії горілку та тютюн. Ці статті діяли до 1665 року, поки не були замінені Московським статтями, які ще більше спотворювали договір Хмельницького з Москвою.

З 1669 року Батурин стає офіційною резиденцією українських гетьманів - Дем’яна Многогрішного (1669–1672), Івана Самойловича (1672–1687), Івана Мазепи (1687–1708). Це був розквіт міста й фортеці. Будувалось багато споруд, процвітала торгівля й ремесла. Батурин мав більше 20000 населення, біля 100 га території, 40 церков та 2 монастирі.
В Батурині діяв Генеральний суд Лівобережної України. Споруда цього суду збереглася до нашого часу й називається Будинок Кочубея, на ім`я Василя Леонтійовича Кочубея, що служив генеральним суддею.

До його дочки Катерини, залицявся Іван Мазепа. Та й вона була не проти вийти за нього заміж. Але шлюбу не сталось, так як Мазепа був хрещеним батьком Катерини. Історики пишуть, що Кочубей був проти того браку, але причини наводять різні. Насправді головним ворогом, того союзу була мати Катерини – Любов Кочубеїха, тітка дуже набожна, та до того ж, дуже сварлива. Ось що пише Микола Аркас:
“Хатні сварки і лайка з матір’ю та велика охота досягли таки свого, повели до того, що дівчина покинула батьків і утікла у будинок до Гетьмана. Старі Кочубеї счинили галас і стали докоряти Гетьманові. Мазепа не стерпів тих докорів і, щоб вгамувати це діло, мусів одіслати Мотрю до батька, але після того він ще часто листувався з нею. Це було у 1704 і 1705 роках...”.

Навколо споруди Генерального суду, зберігся великий парк Кочубея, що був закладений в природній діброві. Збереглися також столітні дуби в ньому. Зараз в парку встановлено багато різних пам`ятників. Один з самих цікавих - гранітна плита, що встановлена на місці де ріс дуб, дупло якого слугувало поштовою скринькою в листуванні Івана Мазепи та Мотрі Кочубей.
Подальша доля Василя Кочубея, Мотрі Кочубей та й самого Мазепи була різною та трагічною. Хоча то вже інша історія, навіть три історії.

В 1708 році гетьман Іван Мазепа вирішує, що настала зручна нагода для розриву з Москвою. Після об`єднання Мазепи з Карлом XII, Петро І наказує О.Меншикову захопити Батурин. Але фортеця була добре укріплена й озброєна, мала чисельний гарнізон. Керували обороною полковник Чечіль та єсаул Кенигсек. Перша спроба штурму успіху не принесла й Меншиков навіть думав знімати облогу.
Але козацький полковник Іван Ніс, через свою довірену особу, повідомляє московське військо про місце, через яке можна потрапити в фортецю (от падлюка). 2 листопада 1708 року невеликий загін царського війська відкриває ворота міста, яке вже почало святкувати перемогу.
Увірвавшись у Батурин, російські війська оволоділи гетьманською скарбницею, артилерією, продовольчими припасами і вчинили нечувану різанину, знищивши не тільки захисників міста, але й усе цивільне населення з немовлятами включно. Найбільша різанина, як показали розкопки, що ведуться зараз в Батурині, була коло гетьманського палацу й будинків козацької старшини. На цьому місці весною 2004 року був встановлений величезний гранітний хрест.

На одному боці хреста розміщене бронзове розп`яття , а на другому ікона Божої Матері з немовлям. Це збільшена копія мідної ікони, яку знайшли під час розкопок. На місці згорілої споруди знайшли скелет жінки з розсіченим черепом, що накрила собою дитину. На дорослому скелеті була та іконка, яка стала символом Батуринської різанини.

Місто було повністю спалено. Вцілілу старшину Меншиков наказав розіп`яти й пустити на плотах по Сейму, на острах прихильникам Мазепи. Втрата Батурина стала початком масового переслідування в Україні прихильників гетьмана і великою втратою для всієї справи Івана Мазепи.
Батурин цар подарував Меншикову, а гетьманську столицю наказав перенести до Глухова, поближче до московських кордонів.

Після того, як “светлейший” Меншиков попав в опалу, з 1727 року в Батурині відала казенна палата. У 1740 році в місті засновано кінний завод гвардії кавалерійського полку, побудовано Батуринський цегельний завод, лісорізку, цегляний млин на греблі.
В 1750-1764 роках Батурин був резиденцією гетьмана К.Розумовського. Хоч останній гетьман України спочатку рідко бував в місті, все ж він намагався відродити колишню славу Батурина, як столиці. В другій половині XVIII століття відкрився завод по виготовленню кахлів. В 1756 році було закладено Батуринську суконну мануфактуру, в 1757 – мануфактуру по виготовленню свічок (переробляла 400 пудів воску). В 1772 році закладено Батуринський шовковичний сад. Ці та інші підприємства міста складали велику поміщицьку економію, в якій працювали близько 1500 кріпаків. У 2-й половині XVIII століття відкрито Батуринську лікарню, парафіяльну школу. В 1760 році Розумовським складено проект заснування у Батурині університету, правда він залишився не здійсненим.
В 1764 році, після скасування гетьманства Батурин був подарований графу Розумовському в довічне володіння.
В 1799 – 1802 генерал-фельдмаршал Кирило Розумовський (гетьманського звання в нього на той час вже не було) споруджує в Батурині свій Палац. Палац будувався по проекту італійського архітектора А.Рінальді за кресленнями шотландця Чарльза Камерона. Палац був споруджений в стилі класицизму й складався з власне палацу, двох бічних флігелів, парку та паркану. Місце було вибране надзвичайно красиве, на високій кручі, над Сеймом.

Флігелі були однаковими, прямокутними в плані, двоповерховими, дещо нижчими від головного корпусу. Один з флігелів був розібраний ще в 1914 році, коли знадобилась цегла для побудови церкви. Другий флігель був розібраний наполовину вже в радянські часи (1930-ті роки). Зараз палац намагаються реставрувати, але коштів катастрофічно не вистачає. Чи буде відновлюватись флігель, (пів першого поверху все ж залишилось) – невідомо. Взагалі цьому палацу чомусь не везе. Розумовський не встиг його повністю закінчити, а численні нащадки чи не мали коштів, чи не мали бажання завершити задумане графом. Його за борги передали в казну, й так і передавався він різним відомствам, що мали з палацу тільки клопіт. Перед революцією палац належав військовому відомству Російської імперії, яке й дозволило розібрати один із флігелів. Подальше руйнування ансамблю припинили протести громадськості, зокрема на захист Батуринського палацу виступив М.Реріх. Палацовий ансамбль протягом 1911-1913 років дослідив і частково реставрував петербурзький архітектор А.Білогруд. Було декілька спроб реставрації палацу й в радянський час, але лише після здобуття незалежності Україною почали проводитись цілеспрямовані роботи по відновлення гетьманської резиденції.

Крім палацу К.Розумовський побудував в Батурині церкву Воскресіння Христового (1803 рік). В ній влаштований склеп графа, проект якого останній гетьман України затверджував сам. Кирило Розумовський помер 9 січня 1803 року й був похований в Батурині. Це єдиний гетьман України, що покоїться в своїй резиденції.

Мені розповідали, що склеп Розумовського був відкритий й пограбований в 1927 році, але прах графа все ж залишили на місці. Елементи надгробку, роботи Івана Мартоса, розтягнули батуринські безбожники. Зараз місцеві музейні працівники намагаються все то знайти. Одну з мармурових плит склепу знайшли на подвір’ї місцевого жителя, яка слугувала за сходинку.

З 1782 року Батурин – центр волості Конотопського повіту Новгород-Сіверського намісництва, з 1802 року – Чернігівської губернії. У кінці ХІХ століття – один з торгових центрів Чернігівщини.
В Батурині в 1789 році був збудовано Покровський собор. Нажаль не вдалось його сфотографувати.
В Батурині, на центральній вулиці, збереглися торгові ряди з підвалами, які будувались, ще при Розумовському. Правда зараз їх обклали плиткою й вони перетворились на звичайнісінькі сільські магазини радянського стилю.
В 1904 році в Батурині було відкрите 2 класне сільське училище, в 1897 році – земська бібліотека.

До революцій 1917 року Батурин славився своїми пасіками. Батуринський мед навіть відправляли до столиці. В парку, коло будинку Кочубея, є пам’ятник Петрові Прокоповичу – видатному бджоляру України. На перший погляд навіть не зрозуміло що це за пам`ятник – стоїть селянин в брилі, тримає якусь коробочку.

Насправді в руках у Прокоповича - магазинна рамка для вулика - його винахід, що зробив революцію у бджільництві.
На сайті http://beekeeping.com.ua/html/prokopovych_uk.html , я знайшов таку інформацію про Петра Івановича Прокоповича:
“Народився в Україні, в селі Митченки, поблизу Батурина, де і пройшло його дитинство.
В одинадцять років батьки направили його в Києво-Могилянську академію, де він вчився вісім років і отримав чудову освіту.
Після академії мріяв працювати вчителем. Але життя склалось інакше – майбутній геній бджільництва йде на військову службу. І хоча просування по службі було успішним, держава нагороджує його, у 1798 році він все ж звільняється з війська.
На невеликій братовій пасіці, відставний офіцер захоплюється життям загадкових крилатих істот, яких тоді утримували в дуплянках.
З 1799 року Петро Прокопович вирішує присвятити себе бджільництву і у 1808 році вже має 580 вуликів. Всі ці роки він намагається глибоко зрозуміти життя бджолиної сім’ї і вдосконалити існуючі методи пасічникування. Зокрема його обурювала варварська традиція закурювати бджіл при відборі меду.
Невтомні пошуки привели до створення у 1814 році першого у світі розбірного рамкового вулика, в якому можна було вільно оглянути сім’ю і активно впливати на хід її розвитку.
В цьому вулику Прокопович вперше виділив рамку в самостійну частину бджолиного житла, якою оперують сьогодні мільйони пасічників усього світу. Був зроблений визначний крок в історії бджільництва – розпочата епоха раціонального бджільництва.
Ще один його винахід – дерев’яна перегородка з отворами, через які проходили тільки робочі бджоли, дала можливість отримувати чистий мед у рамках.



Амос Рут високо оцінював винаходи Прокоповича: “Його магазинна рамка має багато спільного з сучасною секційною рамкою з вирізами для проходу бджіл, стінки його вулика були зв’язані в замок. Він застосовував методи, які далеко випередили його час”.
Прокопович проявив не лише здібності вченого-дослідника, але і педагога. Із заснованої ним школи за 53 роки її існування вийшло понад 700 кваліфікованих пасічників. В школі вони оволодівали передовим досвідом того часу. Шкільна пасіка в 1855 році нараховувала 2542 бджолині сім’ї.
За своє життя Прокопович надрукував понад 60 статей в газетах і журналах. Багато з його праць актуальні і сьогодні, як наприклад, безмедикаментозний спосіб лікування гнильцю методом перегону бджіл у нове гніздо. Прокопович вважав бджільництво найприбутковішою галуззю сільського господарства і на власному досвіді це довів. За роки своєї діяльності він став досить заможною людиною. Лише вуликів своєї конструкції мав 6600 штук.
Похований Петро Прокопович у селі Пальчики, на Чернігівщині, де була його школа. Зараз там збудовано пам’ятник, його ім’ям названий Український інститут бджільництва.“


Кому цікава ця тема, раджу ще зайти сюди:
http://news.ztown.info:8080/region/hobby/n2283.html

А ще один місцевий житель, запевняв мене, що коли прокладалась залізниця, то щоб не нашкодити пасікам Прокоповича, залізницю навмисне проклали через Бахмач, а не через Батурин.


На завершення , ще декілька власних вражень про Батурина.
Місто поступово приводиться в порядок. Хоч і повільно, але ремонтуються історичні об’єкти. Встановлені дороговкази до будинку Кочубея, до Садиби Розумовського.