Якщо їхати по трасі Р 01 з Києва в Суми, то об`їжаючи Прилуки по окружній дорозі ви помітите вказівник на Троїцький монастир. Повертаєте наліво й через декілька кілометрів Ви опинитесь перед входом до монастиря, який влаштований через Миколаївську церкву.

Я бував в Густині в 2000 та 2004 році й повинен відзначити, що монастир відновлюється буквально на очах. Майже відреставровані церкви монастиря, виправлений паркан, значно збільшилась кількість послушниць. Коли ми приїхали в Густиню сонячного березневого ранку, то коло воріт було досить багато машин з паломниками, але найбільше відвідувачів монастиря буває тут влітку на свято Святої Троїці.

А починалось все в 1600 році. Тоді старець Іосаф, який деякий час перебував у Києво-Печерській Лаврі та допомагав відроджувати зруйнований ще монголо-татарами Межигірський монастир, ще з двома монахами прибуває на берег невеличкої річечки Удая, неподалік від Прилук. Вони знаходять серед лісу невеличкий острів, оточений з усіх сторін водою та болотцем й селяться на ньому. В 1614 році на острівці вже була дерев`яна троїцька церква, монастирські келії та обора. Іосаф приймає схимну й стає першим настоятелем новоствореного монастиря.
В 1615 році володар цих земель Михайло Корибут Вишневецький дає монастирю грамоту на володіння островом Густинь, навколишніх лісів, луків та орних земель. Добробут монахів збільшується, але в 1625 та 1636 роках трапляються пожежі, які знищують майже весь монастир. В 1936 році монастир відвідує Київський митрополит Петро Могила й встановлює хрест на місці де має бути нова церква. В 1641 році вона була закладена, а через три роки освячена як Церква святої Трійці. Але нова пожежа 1671 року знову знищує і монастир і церкву (щось не обережно монахи з вогнем поводились). Через рік вже було відбудовано більшість монастирських споруд.
В 1675 році було закінчено будівництво вже мурованої церкви святої Трійці. Вона була побудована на кошти гетьмана Івана Самойловича й збереглася до нашого часу.


.

23 травня 1675 року церква була освячена архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем.

Крім Самойловича й інші гетьмани, а також козацька старшина дарувала монастирю землі, села та хутори. В середині XVIII столітті монастирю належало більше трьох тисяч десятин в Чернігівській губернії та більше трьох тисяч душ селян. Багатством монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. Але після затвердження штатів для монастирів в 1793 році Густинський монастир був закритий.
Монастир повільно руйнувався до 1843 року коли церковним Синодом було прийняте рішення про його відновлення. 15 травня 1844 року монастир був відкритий знову.
В 1845 році Густинський монастир, як член археологічної комісії, відвідав Т.Г.Шевченко. Він зробив декілька акварельний малюнків монастирський церков.
В тому ж, 1845 році, на території монастиря був похований генерал-губернатор Малоросії князь Микола Григорович Репнін. Згодом під Трапезною церквою був влаштований родинний склеп Репніних-Волконських.
Монастир процвітав до жовтневої революції 1917 року в Петрограді. В березні 1924 року він був вдруге закритий. Коли на території монастиря була влаштована комуна для безпритульних дітей, ікони та різний іконостас XVII століття були порубані на дрова, В 30-х роках ХХ століття було прийняте рішення про повну руйнацію Густинського монастиря, але М.Макаренко й інші не байдужі до своєї історії люди, змогли відстояти монастир. До речі син Макаренко, Орест, ще молодим трагічно загинув. Він був похований на території монастиря в склепі князів Репніних-Волконських.
В 1943 році, при німецькій окупації, було дозволено оселитись тут монашкам з закритого радянською владою Ладинського Покровського монастиря. Після війни, ще відчувалось сталінське послаблення гонінь на віру, але до монашок підселяють психів. В 1940-х роках на території монастиря був розміщений психоневрологічний диспансер. Самих же монахинь в 1959 році після чергового закриття Густиньської обителі, виставляють за ворота. Споруди, що залишились від монастиря “охороняла” держава. Охоронна табличка тих часів висить й зараз.



.

Зрозуміло, що охорона ця була умовна. На щастя, в 1991 році психдиспансер був закритий й в 1993 році монашки повернулись в Густинський Свято-Троїцький монастир. В 1994 році була відновлена Воскресенська церква, в 1997 році – Троїцька, в 1999 році – Миколаївська. В 2000 році, я ще застав Петро-Павлівську церкву без куполів, вікон, дверей. Були лише стіни. Зараз відновлена й вона.

Поки лише імпровізована дзвіниця у дворі, нагадує про складну долю цього монастиря.

Але вже скоро будуть підняті дзвони на монастирську дзвіницю. Відбудовуються й монастирські господарські будівлі та паркан.

Зараз в монастирі перебуває Густинська чудотворна ікона Божої Матері та ковчег з чудотворними мощами різних святих. Коло монастирського паркану влаштоване цілюще джерело.

Говорячи, про Густинський монастир, хотілося б описати ще ось що.
Я вже згадував, що 1615 році князь Михайло Вишневецький дарував монастирю землі на яких він був розташований. Сам князь в тому ж 1615 р. помирає й дарчу грамоту підтверджує його вдова Раїна (Ірина) Могилянка, княгиня Вишневецька.Так от саме про Раїну варто розказати докладніше. Справа в тому, що в неї був син. А звали цього сина Яремія Вишневецький. Той самий Ярема Вишневецький, що “вогнем і мечем” приборкував Україну під час війни з Хмельницьким у 1648-1654 роках.

Ось що пишуть про Раїну Могиляку (Вишневецьку) в книзі “Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст..”:
“...Визначною особою своєї доби була Раїна Могиляка, княгиня Вишневецька – двоюрідна сестра Київського митрополита Петра Могили, мати Яреми Вишневецького, згодом лютого ворога України. Вона походила з родини волоського господаря Ієремії Могили. Народилася 1589 р., у 1608 р. вийшла заміж за князя Михайла Вишневецького, старосту овруцького, а згодом канівського та черкаського. Михайло доводився рідним братом засновнику Запорозької Січі легендарному Дмитру Байді-Вишневецькому. Після відомих “Ба торієвих реформ” (1578 р.), названих так за ім`ям польського короля Стефана Баторія (1576 – 1586 рр.) і спрямованих на підкорення польським королем українського козацтва, Михайла Вишневецького було призначено керівником усіх козаків – і реєстрових, і низових.
Раїна Могиляка не була українкою за національністю і можливо, національне питання небагато важило для неї, проте вона розумом і серцем, своєю подвижницькою доброчинною діяльністю обстоювала національні інтереси українського народу, боронила православну віру. Тому Раїна Могиляка ввійшла в національну історію як велика патріотка України, її мудра і мужня захисниця.
Усвідомлюючи важливу роль православних монастирів в Україні, які в ті часи тотального і жорстокого поневолення її Польщею були центрами віри, національної культури й освіти, княгиня Вишневецька зосередила свою патріотичну діяльність на розширенні мережі саме монастирів. Завдяки її зусиллям в Україні з`явилося багато монастирських комплексів: Прилуцький - Густинський, Ладинський, Лубенський - Мгарський і величний скит Манявський у Галичині. Ці монастирі непохитно стояли на сторожі православного благочестя і ніколи не піддавались на жодні поступки чи то уніатам, польським феодалам, чи польському урядові. Вони підносили українську культуру, давали народові освіту, при них були організовані школи, друкарні.
Померла Раїна Могиляка 1619 р., проживши всього 30 років. Вона не встигла завершити виховання у православному дусі свого сина Яреми. Він навчався в єзуїтському колегіумі, куди віддав його дядько – князь Костянтин Вишневецький. Син виявився недостойним батьків, він намагався зруйнувати те, що було створене його славетною матір`ю Раїною Могилянкою. Ярема Вишневецький усе своє життя запекло боровся з православ`ям та українством. У 1648 р. під час народного повстання його було вигнано з України.”

Ось такий текст. Трохи високопарний, але хто знає, як би повернулась історія, коли прожила б Раїна Вишневецька трохи довше. Можливо виховували б Ярему не отці-єзуїти, а києво-могилянські братчики. Й прикладав би тоді Ярема Вишневецький своє завзяття не проти козаків, а проти шляхти польської. Але сталося так, як сталося.

P.S. На сайті http://kobzar.info , я знайшов ось такі малюнки Шевченка, які він зробив в 1845 році, коли був у Густині: