Відоме Королево, перш за все, руїнами замку Нялаб. Є там також церква XVI століття. Але найунікальніша пам’ятка Королева, причому пам’ятка світового рівня, відома лише в вузьких колах спеціалістів-палеонтологів. На території селища відкрито декілька стоянок первісної людини, причому одна з них є найстарішою стоянкою на території СНД та Центральної Європи. В 1974 році науковці відкрили тут стоянку з залишками ашельської епохи раннього палеоліту. А це вік близько 1 мільйона років. Не мало, прямо скажемо. Були знайдені і вивчені кам’яні знаряддя праці тих часів та більш пізніх періодів –новокам’яної доби (IV-III тисячоліття до н.е.) та доби бронзи (ІІ – І тисячоліття до н.е.). Крім поселень первісної людини були знайдені також в околицях села і поселення раннього середньовіччя. В північно-східній частині Королево, біля підніжжя гори, яке й зараз має назву Городище, досліджене слов’янське поселення ІХ-Х століть.
В 1262 році Королево згадується вперше в письмових джерелах. Дату цю наводить „Історія міст та сіл”, і дуже схоже що це видання просто не вказує, що згадка про Королево зафіксована в угорських джерелах, так як землі Закарпаття з кінця ХІ століття входили до складу угорського королівства. Королі ж того королівства полюбляли полювання і часто полювали заме в Підкарпатті. Один з угорських королів, Іштван V, що правив в 1270-1272 роках, зводить на місці Городища, дерев’яний мисливський будинок. З тих пір за поселенням закріпилась назва Кіральгаза(Будинок короля). Українська ж версія тої назви - Королево.

Дуже швидко дерев’яний мисливський будинок перебудовується на мурований замок, який виконував крім представницьких функцій королівської резиденції ще й функції військового та митного посту на соляному шляху з Мараморошських соляних копалень в Угорщину. Приблизно тоді ж в нього з’являється назва Наяб/Няляб/Нялаб. Звідки взялась та назва я так і не знайшов.

Схема з книги „Замки Підкарпатської Руси”.

Автори тої книги, Дмитро Поп та Іван Поп, пишуть про замок наступне:

”...на лівому березі Тиси на одинокому пагорбі з’являється укріплена споруда замкового типу, з якої дуже швидко виростає потужна резиденція феодала.
Розміщений замок на двох терасах. Основні його споруди зведені на самій високій частині скали. В плані асиметричний, має форму неправильного чотирикутника, пристосованого до нерівностей пагорба В північно-західному куті виступає назовні напівкругла башта. Посередині внутрішнього двору видні сліди криниці. Довжина верхньої частини замку 57 м, ширина – 47 м, висота стін – до 10 м, а товщина понад 2 м. До головної споруди примикає частина укріплень, що мають форму прямокутника. В південно-східній частині пагорба, на значній відстані від кріпосних споруд, окремо стоїть сторожова кілевидна башта. Скала за баштою з півдня прорізана глибоким ровом.

На початку XIV ст., після взяття королівськими військами замку Канков, його володар, бухарський жупан Б.Барша, учасник антикоролівської коаліції феодалів, знаходить притулок в Королівському замку, із-за чого замок Нялаб витримує тривалу осаду військ короля Карла Роберта, який переслідував по п’ятам учасників феодальної фронди. За наказом короля сильно пошкоджений замок був знову відновлений. Для цього були запрошені італійські архітектори під керівництвом Аристотеля Фіоравенті (пізніше він керував будівництвом Успенського собору в Московському Кремлі), які перебудували замок згідно вимогам часу й добудували декілька споруд, в т.ч. на південній стороні скали була побудована потужна кілевидна башта, яка суттєво підвищила ефективність оборони замку.

Бійниці перероблялись на вікна з ґратами. До башти готичного стилю, що знаходилась на першій терасі біля головного входу, примикала захисна стіна, декорована з зовнішньої сторони сітчастим



орнаментом з цегли-залізняка. Територія замку була розширена в бік села до земляного валу, де виросла потужна кріпосна стіна, яка збереглася до наших днів. Вперше на головних воротах був відчеканений герб – річка, риба та головна башта фортеці на срібному фоні. Територія була огороджена цегляною захисною стіною з чотирма кутовими і однією надбрамною баштою. В скельному масиві гори були видовбані просторі підвали.
Згідно грамоті 1378 р., король Жигмонд передає замок і домінію „Нялаб” мараморошському жупану, волоському воєводі Дразі. Однак злякавшись росту впливу волоських воєвод, король Жигмонд І вже в кінці XIV ст. забирає у воєводи замок й домінію й передає їх барону Перені. Рід Драги затіяв судовий процес, який тягнувся ціле століття. Нащадки Драги процес програли, замок і домінія були закріплені за родом Перені. Однак волоські воєводи виявились впертими, вони не тільки не віддали замок Нялаб, але ще й нападали на володіння Перені і на його замок в Севлюші. І лише з допомогою королівських військ барону Перені вдалося закріпитися в Королеві. Постійна небезпека нападу заставила баронів Перені укріпити замок.

В XVI ст. Підкарпатська Русь й інші області Угорського королівства були охоплені селянським повстанням під керівництвом Дердя Дожі. В 1514 р. повстанці з Королева й околиць під керівництвом челядина барона Перені Дердя Кермеші напали на замок Нялаб, де знаходилась родина барона Перені. Володар замку Габор Перені в цей час був в Хусті, звідки поспішив на допомогу з загоном військ хустського гарнізону. Взнавши про це повстанці спалили господарські будівлі навколо замку й пішли в гори...”

Хвилиночку...
„Історія міст та сіл Закарпатської області” 1969 року видання на сторінці 231, пише трохи інше:
„Повстанці, очолені Гергеєм Кермешем, оточили Королівський замок, де переховувалися від народного гніву сім’я барона Перені та інша знать. Бій в підніжжі замку був тривалим. Але слабо озброєні селянські загони не змогли протистояти регулярній кінноті короля і феодалів. Повстанці героїчно відбивали наступ вершників, але врешті решт змушені були здатися. Дворяни вчинили жорстоку й криваву розправу над переможеними селянами.”

Навіть коли відкинути політичну заангажованість останнього тексту, то все одно трохи не співпадає фактаж. Ох же мені ці різні джерела. Задовбуюсь я інколи їх порівнювати і вишукувати неточності. Так. Все. Остання цитата від Попів, а далі буду писати своїми словами:

„Починаючи з 1510 по 1516 р. частим гостем барона Перені в замку Нялаб був професор Краківського університету Паулус Рутенус. З допомогою володаря замку, королівського скарбника, Паулус Рутенус в 1512 р. починає видання творів угорського поета-гуманіста, хорвата за походженням Януса Паноніуса (1434-1472), який з 1458 по 1466 р. був перським єпископом і королівським канцлером під час правління короля Матяша Гуняді (1458-1490).
Володар замку Габор Перені загинув в битві з турками під Могачем в 1526 р. В замку залишалась його вдова Катерина Франгепан з дітьми. Вихователем дітей барона Перені в той час був Бенедек Комяті – уродженець сусіднього села Великі Комяти. Під час навчання в Німеччині він познайомився з вченням Мартина Лютера, ідеї якого приніс в наш край. В замку Нялаб він переклав частину Біблії з латини на угорську мову. Таким чином замок в Королеві ввійшов в історію реформації в Угорщині.”

Рід Перені, як і інші знатні мадярські родини час від часу вв’язувались в антигабсбургські змови. Історія Закарпаття XVI-XVII століть дуже густо пересипана подіями в яких угорці, трансільванці, волохи, турки, поляки (список можна продовжувати) намагались протистояти габсбургському пануванню в Підкарпатській Русі. Замки Закарпаття ставали центрами кучкування різноманітних фронд і опозицій, активними учасниками яких були члени родини Перені. Це дуже діставало Відень і час від часу їх замки руйнувались імператорськими військами. Як правило вони відбудовувались, але були й виключення. Став таким виключенням і замок в Королево. В 1672 році за наказом імператора Леопольда Королевський замок Нялаб був зруйнований і вже не відбудовувався. Каміння з його мурів пішло на будівництво місцевими жителями своїх осель. Але замок був настільки потужний що ні час, ні природа, ні люди не змогли повністю його стерти з лиця землі.

Як не дивно, але після руйнування фортеці життя в Королеве стало трошки спокійніше. Невелике пожвавлення принесла війна Ференца ІІ Ракоці все з тим ж Габсбургами 1703-1711 років. В рядах повстанців були й жителі Королево, але зруйнований замок не відігравав ніякої ролі в тих подіях.
В ХVIII ст. село поступово розросталось. Збільшувалась кількість його жителів, потрохи розвивались ремесла.
На початку 30-их років ХІХ століття в Королево налічувалось 95 будинків і 527 мешканців. Вже через п’ятдесят років кількість жителів подвоїлася. В „Історії міст та сіл...” пишеться, що цьому сприяло прокладання через село залізничної магістралі Чоп-Солотвино та Королево-Дяково, а також спорудження мостів через Тису, нового вокзалу, механічних майстерень тощо. Село поступово перетворюється на чималий залізничний вузол. На північно-східній околиці села було відкрито каменоломню, яка забезпечувала будівництво залізниці. Тому тут знаходили роботу не тільки мешканці Королево, а й жителі навколишніх сіл.
В 1880 році почала діяти церковнопарафіяльна церква в якій гризли граніт науки 40 учнів.

Наприкінці І світової війни внаслідок революції в Австро-Угорщині (чи вже просто в Угорщині), Королево стає райцентром Угорської Радянської Республіки. Але та республіка проіснувала дуже недовгий час. Спочатку Королево займають румунські війська, а з 1920 року Королево, разом з іншими районами Закарпаття були включені до новоствореної Чехословаччини. Після розподілу Чехословаччини Закарпаття в 1939 році окуповуєтьсяя Угорськими військами, яких в 1944 році змінюють війська „совітські”. Потім - в складі Виноградівського району української Закарпатської області

Ось така історія села Королево.

Є ще в Королево цікава церква. Розташована вона поруч з замком, точніше між залишками замку і дозорної башти. До церкви веде дорога з чисельними хрестами. Такий собі шлях на Голгофу.

Церква як церква. На перший погляд нічого особливого. Начебто таких церков по всій Україні предостатньо але є на ній цікаві малюночки.

Малюнки ті датовані і на думку художника який їх малював мали б передати прихожанам вигляд їх храму в різні часи, в тому числі в далекому 1530 році.