Точних даних про заснування цього населеного пункта, я не знайшов. Проте, є дані, що це місто згадується в літописах 1153-59 р.р. під назвою Хоробор. В ХІІ –ХІІІ ст.. входило до складу Новгород-Сіверського князівства. Потім були князівські чвари, литовці та москалі.
Далі вдалось з`ясувати, що Короп за Деулинським перемир’ям відійшов до Польщі.
Делинське перемир’я між Москваю й Польщею було підписане в грудні 1618 року в селі Деуліні, поблизу Троїцько-Сергієвського монастиря. За тим договором Новгород-Сіверська та Смоленська землі відходили до Польщі. Взагалі-то, завдяки підтримці козаків гетьмана Сагайдачного, поляки тоді ледь не захопили Москву. Мало того на початку XVII ст. вся Московщина, не кажучи вже про Україну, могла опинитись під владою польської корони. Та саме поразки у війні з Польщею, змусили московських бояр припинити чвари й приступити до побудови сильної централізованої держави, яка згодом стала однією з наймогутніших імперій світу. Та імперія поглинула й Україну, й Польщу й багато інших земель та народів.
З 1635 р. містечко Короп стає адміністративним центром волості Новгород-Сіверського повіту Чернігівського воєводства Польщі.
Після адміністративної реформи Хмельницького, в 1659 р. Короп стає сотенним містечком Ніжинського полку, але козаки коропської сотні підпорядковувались безпосередньо гетьманові.
Гетьман Самойлович у XVII ст. укріплює місто ровами, валами й дерев`яними кріпосними стінами. Він перетворює його на важливу артилерійську базу гетьманщини. В Коропі і Глухові розміщувалась “військова армата” – козацька артилерія. В самому Коропі було зосереджено виробництво артилерійського озброєння. Метал для гармат і ядер видобували з болотяної руди на місцевих родовищах.
В кінці XVII – на початку XVIII ст.. будується Іллінська церква-фортеця. Це унікальна споруда. Вона являється єдиною на Лівобережній Україні взірцем церкви оборонного типу.

Вона входила як башта-донжон в систему укріплень міської фортеці. Найдавніша її частина відноситься, можливо, до XV-XVI ст.. Товщина стін сягає 2 м. В башті були прорізи-бійниці. До цієї башти пізніше прибудували двоповерхову споруду з внутрішніми приміщеннями у вигляді коридорів, перекритих склепіннями.
Вірогідно, тут зберігались боєприпаси чи розміщувався гарнізон. В 1930-х верх церкви розібрали. Вона також постраждала під час Другої світової війни.


.

Зараз церква продовжує повільно руйнуватись. Коли ми були в Коропі, весною 2004 року, місцеві діти грали тут “у війну”, лазили по всіх поверхах.
Ззовні церкви навіть збереглися сліди розписів.

В 1716 р. в місті був побудований Троїцький собор. Споруда була дерев`ною й до наших днів не збереглася.
З 1718 Короп переходить у володіння гетьмана Скоропадського.
В першій половині XVIII ст. місту надається Магдебургське право, що сприяє розвитку ремісництва в Коропі. Особливо славились гончарні та шкіряні виробництва міста.
В 1764 р. на кошти козацького отамана П.Юркевича споруджується Вознесенська церква. Вона, як і Іллінська церква внесена до реєстру культурного надбання України. Знаходяться вони, до речі, одна проти другої. Церква перебуває зараз в задовільному стані. Хоч і була закрита після революції, та в 1947 р. в ній відновили богослужіння.

Баштоподібний характер Вознесенської церкви підкреслений тим, що в нижній частині церкви відсутні вікна. Розміщені вони високо у підбаннику, тому в церкві панує сутінок. Товщина стін - майже 1,5 м. В інтер’єрі частково зберігся оригінал настінного живопису кінця 18 ст. Пізніше до церкви була прибудована дзвіниця. При церкві діяла школа та шпиталь.
З 1782 року Короп стає повітовим містом Новгород-Сіверського намісництва. 4 червня 1782 року затверджується герб Коропа. На гербі правда був зображений чомусь карась, а не короп. На голубому фоні, над тим срібним карасем була розміщена золота корона.

В 1790 була збудована мурована Преображенська церква.
В 1797 побудовали Воздвиженську церкву, а в 1799 – Покровську церкву. Обидві вони були дерев`яні.
З 1802 місто входить до Чернігівської губернії й продовжується активне будівництво в місті храмів. В 1837 р. була побудована мурована Михайлівська церква.

В 1848 в Коропі спалахнула страшна епідемія холери. Багато жителів міста вимерло. Тоді з одного монастиря була привезена ікона чудотворця Миколая, й був проведений хресний хід навколо міста. Чи ікона помогла, чи щось інше, але епідемія припинилась. Ну а коропчани, в ознаменування цієї події стали проводити щорічні Миколаївські ярмарки. Проводились вони в Миколин день – 29 червня. Традиція проведення цього ярмарку не вмерла, в наш час цей ярмарок відродився.
В 1853 р. в Коропі, в родині місцевого св`ященника, народився такий собі маленький карапуз. Назвали того карапуза Миколою, мабуть на честь тої ікони, що врятувала Короп від холери. Хлопчик ріс допитливим і кмітливим. Особливо маленького Миколу цікавила техніка та вибухові суміші. Ну це й не дивно, бо прізвище в Миколи було Кибальчич.
Далі, я просто приведу цитати з статті про Миколу Кибальчича, що була розміщена на Аерокосмічному порталі України. Нажаль, вона на російській мові, але досить інформативна:
“В октябре исполняется 150 лет со дня рождения Николая Кибальчича. Какие только ярлыки ни крепили к его имени: цареубийца, "адский техник", герой-революционер. И сейчас, признавая все научные достижения Кибальчича, его называют чуть ли не первым в мире террористом. Кем же на самом деле был этот человек?

В поисках ответа мы отправились на родину Николая - в пгт.Короп Черниговской области. Именно здесь получил приход его отец - священник Иван Иосифович. Службы проходили в Успенской церкви, которая действует до сих пор. Первым делом Иван Кибальчич купил участок земли и построил дом, от которого осталась только третья часть, где теперь разместился "музей террориста".
Родные с детства называли его "Николаем-пиротехником". Частенько в кругу многочисленной семьи он устраивал невиданные в то время фейерверки…
Коля был шестым ребенком в семье. Вскоре после его рождения мать заболела туберкулезом легких и, боясь заразить детей, изолировала себя от них. С шести лет мальчика воспитывал дед Максим Иваницкий, которого называли чудаком, потому что все делал не так, как следовало церковному псаломщику и сельскому учителю. Он слыл непримиримым бунтарем и искателем справедливости. Впоследствии родные укоряли, что именно он испортил чувствительную душу Николая.
И вскоре десятилетнему мальчику представился случай доказать, что он настоящий внук своего деда. Увидев однажды, как большой гимназист измывается над маленьким еврейским мальчиком, Коля бросился на его защиту. Сбил обидчика с ног, расквасив ему нос. К несчастью, поверженный гимназист оказался племянником какого-то большого чиновника. Тот потребовал от директора Новгород-Сиверской гимназии исключения Кибальчича. Несмотря на симпатию, которую весь педколлектив питал к Николаю, ему пришлось забрать документы и по настоянию отца поступить в Новгород-Сиверское духовное училище.
Но ему не суждено было стать священником. Когда был слушателем уже Черниговской духовной семинарии, обострились отношения с отцом на почве дискуссий о вере в Бога. Николай бросил семинарию и поступил в шестой класс той же Новгород-Сиверской гимназии. По воспоминаниям однокашников, молодой Кибальчич выделялся среди гимназистов талантом в изучении точных наук, особенно химии. Он был единственным претендентом на золотую медаль, но... вновь помешал дедовский характер. Незадолго до выпускных экзаменов увидел, как полицейский избивает селянина. Первый горький опыт не помешал ему подскочить к полицейскому и влепить пощечину. Вокруг собралась толпа, под шумок селянин убежал, а Коля первый раз попал в участок. Публичное оскорбление представителя власти грозило парню ссылкой в Сибирь. Но за него вступился весь педколлектив. Отделался несколькими днями в карцере и серебряной медалью вместо золотой.
Таким был руководитель "адских лабораторий" террористической организации "Народная воля", которая готовила покушение на царя Александра II. Его гибели предшествовали шесть неудачных покушений. Кибальчич поставил перед собой цель изобрести взрывчатку нового образца, которая бы: а) срабатывала безотказно, б) для нее не нужно было делать специальные подкопы и в) была небольшой по размеру. Ученому удалось довести содержание нитроглицерина в динамите практически до 70 % (в нобелевском динамите - 25%). К слову, изобретения из Николая так и сыпались. Среди прочего он разработал рецепт быстро сохнущей типографской краски. И когда один из пропагандистских листков попал в полицию, эксперты сделали вывод, что его напечатали за границей.
При попытке № 7 использовалась 25-сантиметровая бомба точечного действия, которая легко умещалась под мышкой - прообраз современной гранаты. Радиус взрыва был небольшой: несмотря на свои "адские" идеи, Кибальчич стремился, чтобы от них пострадало как можно меньше людей. К слову, впоследствии он говорил на суде: "Ту изобретательность, которую я проявил по отношению к метательным снарядам, я, конечно, употребил бы на изучение кустарного производства, на улучшение способа обработки земли, на улучшение сельскохозяйственных орудий..."
В ночь на воскресенье, 1 марта 1881 года, было изготовлено четыре гранаты для "отряда бомбометальщиков". Утром, когда царская карета проезжала по набережной Екатерининского канала, раздался взрыв. Первую бомбу кинул Рысаков, но она лишь разрушила карету, император не пострадал. Вторую бомбу между собой и Александром II бросил Гриневицкий. Оба были смертельно ранены. (Нужно заметить, что существует несколько версий развития событий "кровавым воскресеньем"). Но не будем вдаваться в подробности, равно как и выяснять причины убийства царя, и роль, которую сыграли в заговоре молодые народовольцы. Дело сделано.




Рысаков, не успев скрыться с места теракта, попал в руки полиции. Не выдержав пыток и "купившись" на обещания сохранить ему жизнь, выдает соучастников. Кибальчича арестовали позже всех, 17 марта. Сначала его заточили в одиночной камере Петербургского градоначальства, а через три дня перевели в "одиночку" при третьем отделении Департамента полиции.
Адвокат Кибальчича, присяжный поверенный Герард был поражен, когда, придя в камеру, увидел, что его подзащитный озабочен не поиском способов защиты, а проектом какого-то "воздухоплавательного снаряда". Кибальчич нацарапал его прямо на стене обломком пуговицы. Это был, ни много ни мало, проект космического аппарата. Получив в свое распоряжение бумагу и чернила, Николай делает расчеты и передает их начальству. В сопроводительном письме пишет: "Если моя идея будет признана исполнимой, то я буду счастлив тем, что окажу громадную услугу Родине и человечеству. Я спокойно тогда встречу смерть, зная, что моя идея не погибнет вместе со мной, а будет существовать среди человечества, для которого я готов был пожертвовать своей жизнью".
Но властям было не выгодно оглашать эти документы, потому что заграницу могла всколыхнуть весть о казни в Росси выдающегося ученого. Чертежи и расчеты были схоронены на полках архива Департамента полиции. И только в 1918 году их обнародовали, напечатав в журнале "Былое".
... В ходе судебного разбирательства эксперты, приводя в бешенство председателя, восхищаются метательными снарядами Кибальчича и сожалеют, что таких нет на вооружении русской армии. Вообще весь процесс больше походил не на судебное разбирательство, а на лекцию. Среди военных нашлись и такие, которые рекомендовали Александру III оставить Кибальчича в живых. Мол, засадите его крепко-накрепко до конца его дней, но предоставьте возможность работать над своими изобретениями...
Но все же 3 апреля 1881 на эшафот на Семеновском плацу в Петербурге взошли пятеро: Николай Кибальчич, Андрей Желябов, Тимофей Михайлов, Софья Перовская и Николай Рысаков, которого, вопреки обещаниям, тоже приговорили к смерти. Все были очень молоды, чтобы умереть.
Кибальчичу, невзирая на внутреннюю и внешнюю "взрослость", не исполнилось и 28...
Их похоронили на Преображенском кладбище - зарыли в земле, не оставив никаких опознавательных знаков. Полиция взяла со смотрителя кладбища подписку о неразглашении места захоронения. А когда прошли годы, смотритель был слишком стар, чтобы вспомнить, где покоятся тела народовольцев.
После смерти Кибальчича его родных ожидали годы унижений. Полиция рекомендовала сменить фамилию, но те отказались. Многие уехали на свою историческую родину - в Сербию. Экскурсовод Елена Москотина вспомнила рассказы своей бабушки, которая в детстве училась вместе с племянником Кибальчича. Это был скованный, очень неуверенный в себе мальчик, над которым постоянно издевались одноклассники. И все из-за того, что "его дядька убил царя".
По приказу Александра III в центре Коропа горожане построили Феодосиевскую церковь, в которой должны были замаливать грехи Кибальчича. Ныне в ней разместился историко-археологический музей.

Также городку было запрещено расширяться...
Сегодня в Коропе не осталось ни одного Кибальчича. В 80-е годы музей вел переписку с двоюродным племянником Кибальчича - Феодосием Кибальчичем, который жил в Калуге. В доме-музее сохранились лишь стол, зеркало, семейные фото да еще кое-какие мелочи, уместившиеся в одной комнатке. Вторая комната посвящена советской и



украинской космонавтике. Идея космического корабля с реактивным двигателем была предложена Кибальчичем за 22 года до публикации Циолковским первой работы "Исследование мировых пространств реактивными снарядами" и за 80 лет до первого полета человека в космос. Именем Николая Кибальчича назван кратер на Луне.”

Ну, що тут додати.
Феодосійська церква, справді збереглася. Збудована вона була 1880 р., в псевдоросійському стилі. У 1930-х закрита, згодом верх зняли і влаштували в ній кінотеатр. Зараз в ній дійсно музей.
А на території будинку-музею Кибальчича розбили сад, дерева в якому садили космонавти, які відвідували цей музей.
На поч. ХІХ ст. Короп перебудовується на основі чіткого регулярного планування, але після замаху на царя, поступає заборона на подальшу розбудову міста.
В 1859 р. Коропі відкрито лікарню, парафіяльне училище, приватну жіночу школу.
В 1894 р. була побудована церква Успіння Богородиці. У 1901 там зроблено олійний розпис. Церкву закрили у 1930-х, а в приміщенні господарські приміщення. У 1993 завершили реставрацію церкви з поновленням стінопису і влаштували тут експозицію історико-археологічного музею, а в 1997 церкву повернули віруючим.

Висловлюю подяку Олені Крушинській, яка надала деякий матеріал для цієї сторінки.

І останнє. В деяких джерелах можна знайти інформацію, що в Коропі залишились споруди садиби Дараганів.
Так от. Немає там ніякої садиби. І не було. Хтось, щось наплутав, а допитливі туристи, такі як я, марнують час на пошуки не існуючого об`єкту. Ще й місцевих жителів терроризують на рахунок знання своєї історії.