2004 рік

2009 рік
Точна дата заснування цього монастиря невідома. Церква вважає, що заснований він був ще в домонгольський період. Але ніяких документальних згадок, ні в світських, ні в церковних архівах про цей монастир немає аж до XVII століття - часу заснування Батурина.
В церковних брошурах про монастир, описується таке чудо:
“...словесно из престарелых нашего монастыря монахи и мирские старики сказывают, что оный монастырь Крупицким называется потому, что во время разорения Батыева монахи и многолюдство мирского народа укрывались от нападения в монастыре, кой ныне именуется ветхим, и гладом истаевали; в тогдашнее де время столь столь множество круп с неба спало, что все могли в гладе себя довольствовать и те крупи содержани были в серебряном ковчежце даже до времени гетмана Мазепы. Как по измене г.Батурин разорен, то монастырь в разорении ж был и кем те крупы взяты, неизвестно” – Справи монастирського архіву 1767 року.
Хочте вірте в це чудо, а хочте не вірте. А ще можете вірити або ні в те, що монголо-татари захопивши майже всі княжі міста та фортеці Русі, не змогли взяти монастир над Сеймом.

Розповідаючи про цей монастир, все ж потрібно висвітлювати його історію з використанням в тому числі й церковних джерел.
Отже почнемо. Спочатку тут був скит. Навіть не на місці нинішнього монастиря, а за декілька кілометрів від нього, в густому й болотистому лісі. Там явилась ікона святителя Миколая. Коли і як з`вився цей образ ніхто толком не знає, але місце признали святим й заснували там скит.
Потім цей скит розрісся до монастиря й отримав назву Св.Миколая.



В другій половині XVI столітті тут жила відома пустельниця – Мокрина. За неї монастир значно розширився. Споруди в монастирі на той час всі були дерев`яними.
Після заснування Батурина й надання цих земель у володіння коронному канцлеру Польщу Оссолінському, останній в 1636 році видає монастирю грамоту в якій підтверджує довічне володіння Миколаївського Крупинського монастиря прилеглими землями. До цих володінь входили – село Обманів, млин, землі з усіма угіддями, сінокосами, озерами, Красним бором, лісом Осіччя до озера Усорочі й перевіз на Сеймі. Монастир переноситься на нинішнє місце, а скит стає місцем затворництва найбільш ревностних монахів.
Богдан Хмельницький своїм універсалом від 20 квітня 1655 року дарує монастирю село Хмелів. В подальшому цар Олексій Михайлович, гетьман Іван Мазепа та імператриця Єлизавета Петрівна також дарували монастирю землі та села. Монастир поступово розбудовується й набуває все більшого культового значення на черніговсько-сіверських землях. Розквіт монастиря припадає на період Гетьманщини.
В 1680 році був осв`ячений головний храм монастиря – Свято-Миколаївський собор. Він був побудований завдяки коштам Генерального Судді Івана Демонтовича. Собор був споруджений у візантійському стилі, мав 5 куполів, всередині був встановлений п`ятиярусний різний позолочений іконостас. Довгий час це була єдина кам`яна споруда монастиря.
В 1691 році Іван Мазепа передає в монастир з Батурина частину мощей Св.Варвари. В Батурині вони опинились після того як їх забрав з Києва в 1651 році Януш Радзівіл і вони деякий час кочували по Україні.
В 1692 році Дмитрій Ростовський, зарахований пізніше до кагорти св`ятих, будує на місці скиту “келію новую в пустуне, для спокойного писания житий святых...”.

Здавалось ніщо не предвіщує біду. Монастир мали захищати й образ св.Миколая й мощі св.Варвари й численні цінні церковні книги, що дарувались українськими гетьманами й московськими царями. Але князь О.Меншиков був атеїстом. Після Батуринської різанини 1708 року, монастир був спалений, а отець Гедеон – настоятель монастиря був засланий на Соловки. Потрібно відзначити, що церква й понині обурюється діями Меншикова відносно монастиря. Основний довід приводиться той, що настоятель монастиря Гедеон Одорський конфліктував з Мазепою, а значить був на стороні Москви. А Меншиков, такий-сякий незважаючи на те, що монахи не любили Мазепу все ж зруйнував монастир, Ну а конфлікт Мазепи з Гедеоном заключався в тому, що гетьман універсалом 14 березня 1708 року забрав 15 монастирських селян і приписав їх до свого двору...
Відновлюватись монастир почав з 1740-х років. Допомагали монастирю й імператриця Єлизавета й останній гетьман України Кирило Розумовський. Правда граф, жертвуючи гроші монастирю, потрохи обскубував земельні володіння монахів для розміщення своїх чисельних заводів і економій.
До 1803 року монастирська церква Преображення Господнього була дерев`яна. Але на пожертви віруючих в 1804 році був осв`ячений новий кам`яний Свято-Преображенський храм.

2004 рік

2009 рік

Форми цього храму трохи незвичні й нетипові для православної церкви. Мені говорили, що схожа архітектура була у дерев`яної церкви на місці де був розташований скит. От і вирішили монахи спорудити її збільшену муровану копію.
В 1823-1825 роках будується нова мурована дзвіниця. Але побудована вона була дуже не якісно. Пізніше вона була розібрана й зведена нова дзвіниця, яка пережила всі інші споруди монастиря. На дзвіниці розмістили 7 дзвонів, найбільший з яких важив 100 пудів.
В 1834 році був побудований настоятельський корпус. Зсередини він був прикрашений портретами архіпастирів та ктитора монастиря.

Монастир жив спокійно й розмірено. Володів великими угіддями й навіть вкладав капітал в комерційні банки. Але грянув 1917 рік.
Після громадянської війни (в 1922 році) Крупинський монастир був закритий, а монахи розігнані. Миколаївський собор, господарські будівлі, цегляний паркан розібрали до фундамента. Криниця була засипана сміттям і різним мотлохом. Церковні книги та ікони порубані й спалені. 200 голів монастирської рогатої худоби застрелили, а туші спалили. Останній факт, то вже прояв найвищої стадії атеїстичного дибілізму.
В церкві Преображення Господнього був влаштований клуб, але після вбивства в ньому дитини він був закритий. Невдовзі з церкви зробили зерносховище. Споруда церкви дуже скоро перетворилась в руїни й повільно розвалювалась. Але настінні росписи можна було побачити навіть на початку нашого століття.

Ці фото зробила Олена Крушинська в серпні 2001 року.


В 1930-ті роки був повністю зруйнований скит з дерев`яною церквою Св.Миколая.
Під час війни дзвіниця монастиря витримала два вибухи, які влаштовували радянські та німецькі війська – дуже зручна була позиція для коректування вогню артилерії. Недаремно її перемуровували в ХІХ столітті. Дзвіниця вистояла.

2004 рік

2009 рік

Після війни в вцілілому братському корпусі була влаштована школа, але в 1999 році через аварійний стан будівлі вона була переведена в інше місце.

Монастир майже вмер.

Фото Олени Крушинської

Але в 1999 році монастир повернули православній церкві. В Осич прибувають дві монахині з Свято-Успенського Єлецького монастиря.
30 травня 2000 року обителі повертають статус монастиря. Настоятельниця монастиря, матушка Дорофея, жінка надзвичайно активна. (На замітку туристим – не тільки активна, а й сурова. Не приведи господи вам не чемно поводитись чи прийти не у відповідному для монастиря вигляді). Її стараннями за короткий час територія монастиря була очищена від сміття й мотлоху. Почались активні роботи по відновленню монастирських споруд і храмів.
Коли ми відвідали монастир весною 2004 року, вже були відновлені Домова й Спасо-Преображенська церкви.

2004 рік

Нажаль при відновленні Спасо-Преображенської церкви були знищені старі настінні розписи. Як на мене, то слід було б залишити хоча б частину з тих розписів )найбільш вцілілих), що пережили розруху монастиря. Вони б, навіть, в тому стані, викликали більше захвату й поваги, ніж сучасні картинки, виконані яскравими фарбами.

Ті старі оригінальні розписи зараз можна побачити лише на фотографіях.

Хоча, завдяки такій “реставрації”, я вперше побачив, як розписуються храми.

При наступному візиті через 5 років (в 2009 році) монастир мав вже цілком пристойний вигляд. Був зведений новий паркан з в`їздною брамою, вимощені доріжки.

Впорядкований господарський двір, облаштовані помешкання послушниць й господарські споруди.

І ще одне. До монастиря можна добратись автодорогою через село Осич. А можна потрапити й з другого боку Сейму, через Батурин. Після с.Обманів через Сейм є понтонний міст. Але по ньому можна проїхати тільки влітку і восени, коли спадає вода. Без автомобіля можна перебратись через Сейм набагато простіше. Можна вплав, а можна й з комфортом – на човні, як робили ми в 2004 році. Цей спосіб на Чернігівщині називається – перевоз. Для цього потрібно вийти до берега річки й якщо перевізник знаходиться на протилежному боці, голосно крикнути: перевозу. Вас неодмінно перевезуть. Подорож займе не більше 5 хвилин.

Ну й ще фото 2009 року.