Через 5 км опинитесь в Сокиринцях. Вас відразу будуть зустрічати будівлі колишньої садиби відомого козацького роду Галаганів.

Село, як вдалося з`ясувати, дуже старе. Перша згадка про нього датується 1092 роком. Достеменно відомо також, що з 1717 р. Сокиринці належать родині Галаганів.

Родоначальник роду Галаганів був Іван Галаган. В нього було два сина Ігнатій та Семен. Більше відомий в історії Ігнатій Галаган – козацький полковник з 1708 р. Пізніше він був Чигиринським полковником. Ігнатій Галаган приймав участь в Північній війні 1700 –1721 років на боці Петра І. Відзначився він також перед Москвою тим, що після Полтавської битви 1709 р., коли залишки




козаків Івана Мазепи та Костя Гордієнко відступали до Молдавії, він зі своїми козаками та російським військом рушив на Запоріжську Січ. Січ була тоді майже беззбройна , в ній лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали. Січовий отаман Яким Богуш вирішив все таки дати бій. Запорожці майже всі загинули, а тих що здалися в полон, Галаган посадив на палю і пустив на плотах вниз по Дніпру на пострах тим козакам, що ховалися у плавнях. Можливо за цей “подвиг” й отримав Галаган Сокиринці.
Син його Григорій Ігнатійович (1716 – 1777) служив вже на своїй новій батьківщині, був Прилукським полковником. Сокиринці стають родинною резиденцією Галаганів. В 1823 – 1829 роках тут будується шикарна садиба в стилі ампір (архітектор Г.Дубровський). Вона добре збереглася й в наш час. Зараз в ній перебуває сільськогосподарський коледж.

В 1829 р. закладається парк з романтичною ротондою, облаштовуються стави.

Мабуть, в парку були й скульптури, бо й зараз залишилось декілька постаментів.

Що на них було невідомо, бо навіть тексти збиті. Мабуть щось антирадянське.

В Сокиринцях в 1819 році, народився мабудь найвідоміший з Галаганів – Григорій Павлович. Людина дійсно неординарна. Він закінчив курс юридичного факультету Петербургського університету. Потім працював в чернігівській палаті державного майна де займався вивченням положення селян, що постраждали від неврожаю й контролював видачу грошових та зернових субсидій. В 1848 – 1851 рр.. очолював дворянство Борзненьського повіту, Черніговської губернії, в 1851-1854 рр.. був також губернським суддею.

З 1858 р. він бере активну участь у роботі Чернігівського губернського комітету з поліпшення побуту селян, тобто громадської установи, що розробляла проект скасування кріпацтва. Реформи в цій галузі Галаган розпочинає з власних маєтків, де відкривається селянське позичково-ощадне товариство, одне з перших в Російській імперії.
Справою всього життя Григорія Галагана було заснування навчального закладу для талановитих дітей з незаможних родин, так званої Колегії Павла Галагана. Про школу, яка б нагадувала англійській коледж, він мріяв давно, але безпосереднім поштовхом для її створення стала раптова й трагічна смерть шістнадцятирічного сина Галагана – Павла. Приголомшений горем він твердо вирішив віддати якнайбільше сил і коштів на просвіту української молоді. З цією метою він купує в Києві невелику садибу (зараз тут на вул. Б.Хмельницького, знаходиться музей літератури), в якій з 1871 р. і розміщується Колегія. Згідно зі статутом, до неї приймали учнів, які пройшли частковий курс гімназії, причому понад третину з них мали бути діти з незаможних сімей, яких утримували й навчали безкоштовно. Навчальна програма була дуже насичена: п`ять мов, алгебра, геометрія, малювання, музика, географія, фізика, тригонометрія, історія, креслення і..... Закон Божий. При колегіі діяли свій театр та бібліотека. Тут викладали найкращі педагоги Києва, в тому числі й з університету, куди по закінченню Колегії вступала більшість випускників.
Просвітницька діяльність Г.Галагана проявлялась не тільки в Києві, а й на Чернігівщині. Він складає в 1876 р. власний план початкової освіти в Прилукському повіту, який затверджується місцевим земством. Завдяки цьому плану повіт по числу навчаючих в 1870-80 роках займав перше місце в Чернігівській губернії. Ще Г.Галаган передав свою садибу в селі Дігтярі для створення ремісничого училища. Воно існує й понині.
Успішно діяло також його ощадно-позичкове товариство. Воно може правити за взірець прикладної діяльності тодішніх українських кредитівок. Членський пай у сокиринському товаристві був високим, але його дозволяли вносити частинами. Записи свідчать, що селяни сплачували пайові внески дуже ретельно. Вже у 1973 р. 108 членам Товариства було видано 9810 рублів позички. Невдовзі діяльність сокиринської кредитівки поширилася на три волості: Сокиринську, Сріблянську та Іванівську. Підтримуючи цю добру справу, Державний банк 1892 р. надав Галаганові на розвиток Товариства кредит - 60 тисяч рублів. З прибутків сокиринської кредитівки надавались кошти на утримання місцевого шпиталю, на організацію навчання ремісництва у школах. 1908 року кредитівка об`єднувала вже близько 12 тисяч членів із двадцяти восьми сіл. Цей кооператив протримався аж до початку колективізації.
Григорій Павлович займався й видавничою діяльністю. Ним видані "Сборник этнографических материалов, касающихся Малороссии", "Южноруські пісьні з голосами", "Подробное описание малорусской вертепной драмы в том виде, как она сохранилась в селе Сокиренцах". Його стаття "О склонении малороссийских имен" друкувалась в "Русском архиве" (1869, № 10).
Сама садиба перетворюється на крупний культурний осередок Чернігівщини. Тут збираються представники української інтелігенції та просвітництва. В садибі була велика українська етнографічна фамільна колекція.

.

На цій сторінці просто необхідно розповісти ще про одну неординарну людину, яка мала безпосереднє відношення до Сокоринців. Це - кобзар Остап Вересай. Але краще я процитую розповідь про нього Івана Забіяки:
“Чи не найяскравішою особистістю серед українських кобзарів був сліпий рапсод з Прилуччини Остап Вересай. Слава прийшла до народного співця ще за життя (його думи захоплювали слухачів, унікальність виконавської манери вражала дослідників, художники писали його портрети) й не потьмарилася донині.

Народився Остап Микитович Вересай на початку XIX століття в селі Калюжниці колишнього Прилуцького повіту Полтавської губернії у родині сліпого скрипаля-кріпака. Майстерно виконувані Микитою Григоровичем на скрипці народні мелодії з дитинства запали в душу Остапові. Музика мала для нього особливий сенс, бо на четвертому році життя хлопчик втратив зір. Обдарований доброю музичною пам`яттю, він без зайвих зусиль повторював "що почув разів зо два", вчився грати на кобзі. А коли до хати Микити Вересая заходили кобзарі, Остапко забував про все, всотував вікову народну мудрість, мріяв сам кобзарювати. Мабуть, для незрячого талановитого підлітка це був єдиний вірний вибір. Потрапити до кобзарського цеху можна було лише одним шляхом: стати учнем цеху, відбути науку у старих майстрів цієї справи, отримати дозвіл на кобзарювання, пройшовши певні обряди.
Досягнувши п`ятнадцятирічного віку, Остап, маючи великий хист і бажання навчатися музиці, розпочав науку. Кобзарському мистецтву зазвичай вчилися 3 роки і 3 місяці, віддаючи заробіток майстру. Першим наставником Вересая був Семен Кошовий з с. Голінки. Згодом разом із двома товаришами-учнями Остап вчився у трьох майстрів, аж поки відбулася його посвята "на майстра". Отримавши після обряду "визвілки" з рук майстра кобзу та кілька грошей "на щастя", кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ.
Високо цінуючи талант та людські якості ("що то за люди були, які то добрі") колег по кобзарському цеху Данила Верби, Федора Хруща, Антона Ладжи, Івана Стрічки, Вересай усвідомлював свою винятковість. Він володів могутніми мистецькими засобами впливу на слухача й намагався нести в народ лише високі етичні норми, дарувати позитивні емоції, знаходити ті слова, яких від нього чекали. У репертуарі кобзаря були думи, сатиричні та гумористичні пісні. А також багато жебранок, побутових і танцювальних пісень. Кобзар Лабза відчував найтонші струни душі слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття. Майстерність Остапа Вересая прислужилася йому і в особистому житті. Відомо, що струни кобзи зачарували співачку й танцюристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого співця.



Подружжя проживало переважно у селі Сокиринці Прилуцького повіту (нині Срібнянського району Чернігівської області). Однак довелося побувати кобзареві і в Києві та Петербурзі, де співав для не зовсім звичної йому аудиторії.
Відкрив для дослідників геніального кобзаря друг Тараса Шевченка, російський художник Л.М.Жемчужников. Своєрідність виконавської манери Остапа Вересая привернула увагу Лева Жемчужникова, коли 1856 р. доля привела його до українського села Сокиринці. В альбомі малюнків Жемчужникова збереглися майстерно виконані портрети Вересая. Про нього художник згадував у листах як про великого приятеля, що "вмів розгадати стан душі і відповідно до того співав в акорд настрою". Популярність Остапа Вересая в колах інтелігенції пов`язана саме з цим знайомством. Відтоді увага фольклористів, етнографів, композиторів, художників до постаті "останнього кобзаря України" не згасала. Слід зазначити, що так називали Вересая як носія усної думової традиції у зв`язку з побутуванням у фольклористиці думки про "вимирання" творів українського героїчного епосу, початком їх письмової фіксації, оберненого впливу на формування кобзарського репертуару.
У вересні 1873 р. творчості Остапа Вересая щойно створений ПівденноЗахідний відділ Російського географічного товариства присвятив позачергове прилюдне засідання, для участі в якому кобзаря спеціально запросили до Києва. Розгорнуту характеристику музичних особливостей дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм, дав у своєму виступі М.В.Лисенко. Видатний український композитор вважав кобзаря одним із відживаючих виразників внутрішнього естетичного життя народу, високо оцінюючи його майстерність, силу експресії, самобутність музичної форми, "яка щодо оригінальності не має суперників". Виступ талановитого кобзаря став справжньою подією. Вже рік по тому, 1874 р., Остап Вересай виступав у концертах на Археологічному з`їзді в Києві, співав разом із хором під керівництвом М.В.Лисенка в будинку М.П.Старицького, а в лютому-березні 1875 р. у Петербурзі: на засіданні етнографічного відділу Російського географічного товариства, Слов`янського благодійного комітету, в Музеї етнографії та старожитностей, в Соляному містечку, в клубі художників на сніданку, влаштованому на пошану пам`яті Тараса Шевченка, в Зимовому палаці. Подорож до північної столиці організував для кобзаря відомий російський учений В.О.Козлов, до організації програми виступів долучився М.В.Лисенко. Успіх сліпого рапсода був вражаючим. Сила експресії, пристрасть і глибоке задушевне почуття мало сильний вплив на слухачів. Особливо запам`ятався петербурзькій публіці концерт у приміщенні "Благородного собрания", перед яким постав "сліпий малоросійський бандурист Вересай, старик 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою, ... колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину...". В переповненій залі понад 700 осіб слухали спів кобзаря Лабзи, вступне слово до якого про значення українських народних дум виголосив професор Петербурзького університету О.Ф.Міллер. "Співець при співанні дум ніби священнодіє... Вересай, видно, чудовий виконавець", — повідомляла преса. На запрошення професора О.Ф.Міллера, котрий читав великим князям лекції з народної словесності, як жива ілюстрація Остап Вересай потрапив до царського палацу. За виконання українських історичних дум і пісень із рук князів кобзар отримав табакерку з дарчим написом. По дорозі додому після тріумфальних концертів Остап потрапив у Прилуках до в`язниці за виконання соціальне загостреної пісні "Нема в світі правди". Такі арешти були не новиною для кобзаря, та цього разу співця врятувала табакерка, яку відтоді він називав жартівливо своїм "пачпортом".
Була в житті кобзаря і незабутня символічна зустріч з Кобзарем "братом Тарасом". Т.Г. Шевченко відвідав старого О.М.Вересая в Сокиринцях і подарував йому свій "Кобзар", власноручно написавши: "Брату Остапу від Т.Г.Шевченка".
Довго не наважувався, попри всі умовляння друзів-фольклористів, старий кобзар стати майстром, взяти в науку юнаків. Тільки на схилі життя Остап Микитович взяв до себе учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея та Данила Янгола з Березівки, Антона Негрія з Калюжинець. Перші учні майже всі рано повмирали, але згодом "школа" поповнилася, кобзарське мистецтво не втратилося, не припинилася традиція.
Помер народний співець у квітні 1890 року. Проводжали його в останню путь всім селом, вкривши могилу живими квітами й поставивши скромний дубовий хрест з написом "Остап Вересай. 87 лет от роду". Дорога до цього дорогого для свідомих українців місця ніколи не забувалася. "Останній співець козацької минувшості України", ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі. Вперше до могили Остапа Вересая в Сокиринцях на зібрання, приурочене 50 роковинам від дня смерті кобзаря, зібралися вчені Інституту українського фольклору АН УРСР, письменники, громадськість Чернігівщини весною 1940 р.



Відтоді відзначення ювілейних дат, пов`язаних з життям та діяльністю О.М.Вересая, стало традиційним. Кобзареві присвячено численні наукові розвідки українських і зарубіжних учених, енциклопедичні довідки, прозові й поетичні рядки, збереглися записи текстів співаних ним дум, створено портрети. 1959 р. у Сокиринцях засновано кімнату-музей Остапа Вересая, а 1978-му йому встановлено пам`ятник... “

Після смерті єдиного сина Григорія Івановича Галагана – Павла, рід Галаганів припинився, а його прізвище було додано з височайшого дозволу до прізвища графа й генерал-лейтенанта К.М.Ламсдорфа, брата міністра закордонних справ Російської імперії графа В.Н.Ламсдорфа (Костянтин Миколайович був одружений на графині Катерині Комаровій, по матері Галаган).

Осінню 2004 року вдалось побувати в Сокиринцях ще раз. Тоді, в парку поруч з садибою, вдалось знайти нарешті ось цей "готичний" місток.