На території міста (старий кар’єр цегельного заводу) досліджене поселення періоду пізньої бронзи (Х-ІХ ст.. до н.е.). Був знайдений скарб грецьких монет ІІІ-ІІ століть до н.е.. Вчені визначили, що біля південно-західного підніжжя Чорної/Замкової гори існувало слов’янське городище кінця І тисячоліття нашої ери. До речі, та гора – колишній вулкан і має висоту 570 метрів над рівнем моря.
На Чорній горі десь в ХІ столітті на місці городища починається спорудження угорськими королями укріплень. Про це говориться в угорській хроніці „Gesta Hungarorum”.
В ХІІ – ХІІІ століттях Севлюш входив до складу домінії центр якої був розташований в сусідньому Королеві. Угорські королі всіляко сприяли переселенню в ці місця мадярських, фламандських та німецьких колоністів. Новоприбулі переселенці звільнялись від цілої низки податей і отримували право на ремісничу та торгівельну діяльність.
В другій половині ХІІ століття чи то король Гейза ІІ, чи то король Гейза ІІІ (різні джерела дають різні порядкові номери того Гейзи) створює нову адміністративну одиницю свого королівства – жупу або комітат з центром в Угочі. Населений пункт з назвою Угоч чи Угоча на карті Європи Ви не знайдете. Воно безслідно зникло. Чому? Ніхто толком зараз сказати не може.

Цікаві дані про Угоч можна знайти на сайті http://sebacorp.com/vinohradiv/ :
„Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині XII століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів було село Королеве, осередок угочанського майна. Отож село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося. Існує й інша версія. За народними переказами, поселення Углича — Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев''яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев''яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові. Поселення Углича — Угоча зникло безслідно.”

В 1241- 1242 роках монголо-татари перекотились через Карпати й пройшлися страшною лавиною по Закарпаттю. Севлюш був зруйнований, а його жителі забрані в полон. Можливо така ж доля дісталась і Угочу, але Севлюш в другій половині ХІІІ століття відбудовується, причому в великій мірі завдяки все тим же переселенцям з центральної Угорщини та Саксонії. А Угоч залишається в історії лише завдяки назві, яку він дав однойменному комітату. Хоча на вищезгаданому сайті можна знайти інформацію, що Угоч/Угоча згадується ще й в документах за ХIV століття.
Але повертаємось у Виноградів/Севлюш.

В 1262 році король Іштван V дарує Севлюшу королівські привілеї з правом власного судочинства й самоврядування. Городянам гарантувалось право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Дозволялось мати навіть власний млин.
В 1280 році король Ласло IV дарує Севлюш разом з замком ішпану Міклошу.
Після смерті в 1301 році останнього королівського Арпадовича, за протекцією Папи Боніфація VІІІ, угорський трон займає неаполітанський принц з роду Анжу – Карл Роберт. Він в 1307 році дарує Севлюш новому володарю – біхарському жупану Беке Барші/Боршо. Деякі історики вважають що саме Боршо заклав в Севлюші нинішній замок „Канків”.

Цитата з книги «Замки Підкарпатської Руси” (автори: Д.Поп, І.Поп):
„Положення в країні в цей період було дуже напруженим. Король Карл Роберт змушений був вести жорстоку боротьбу з феодалами, яких очолював Матей Чак з Тренчина, в руках котрого в той час знаходилась майже вся сучасна Словаччина. Невдовзі і Б.Барша переходить на сторону противників короля. Але коаліція феодалів в 1312 р. отримує поразку, а в 1317 р. королівські війська захоплюють місто Севлюш і замок Канків. Під час штурму замок був сильно пошкоджений. Після відбудови замку король дарує його королеві Марії.
В 1329 р. місто Севлюш отримує від короля Карла Роберта права коронного міста і невдовзі Севлюш стає значним торгівельним центром на „соляному шляху”. Жителі його отримали широкі права у короля, якому в боротьбі проти магнатів потрібна була підтримка вільних королівських міст.
29 серпня 1399 р. король Жигмунд дарує Севлюш і замок Канків магнату Петеру Перені, який відзначився в битві з турками в 1396 р. Король Жигмунд заборгував велику суму грошей волоським воєводам Дразі та Балці, взяту в них на покриття військових витрат. У володінні цих воєвод знаходилась значна частина Угочанської і Мараморошської жуп, а з 90-х років XIV ст. в їх володіння переходить й місто Хуст. Король Жигмунд І свідомо пішов на цей крок, сподіваючись оплатити борг. Воєвода Драга не відмовився від Хуста, але невдовзі став вимагати в короля й повернення грошового боргу. Король Жигмунд вирішив протиставити йому іншого магната, Перені, зіткнувши таким чином два магнатські роди. Так, рід Перені отримує від короля великі земельні володіння в Угочанській жупі, а також замок Канків. Крім того, король призначив магната Перені королівським управителем мараморошських соляних копалень, що гарантувало надходження прибутків від добутку солі прямо в королівську казну.
Король, роздаючи магнатам землі в прикордонних районах королівства, наділяв їх не тільки повнотою економічної, адміністративної й судової влади, але й покладав на них обов’язки захисту кордонів королівства. Тому він дозволяє магнатам відбудовувати не тільки старі зруйновані захисні укріплення, але й всіляко заохочує їх до будівництва нових. Так на місці старого земельно-дерев’яного замку магнат Перені споруджує мурований „для зміцнення могутності держави, збереження миру й спокою для дворян і їх підданих, щоб вони могли жити без остраху”, як сказано в




грамоті від 5 листопада 1399 року. Крім того, за участь в придушенні чергової феодальної фронди Петер Перені в 1405 р. отримує у володіння і замок Нялаб в Королево зі всіма селами, які підпорядковувались замку. Так, в кінці ХIV – початку ХV ст.. в Севлюші закріпились магнати Перені, які з часом розширили свої володіння на більшу частину Угочанського комітату й на протязі майже чотирьох століть були самими крупними землевласниками в краї.”

Враховуючи те, що Перені отримав зовсім поряд два замки – Севлюш „Канків” та Королево „Нялаб”, в нього з’являється головний біль по утриманню цих двох твердинь. Справа накладна, незважаючи на досить великі статки барона. І Перені з знаходить геніальне в своїй простоті рішення – в ХV столітті він передає замок Канків монахам-францисканцям. Причому передає замок разом з обов’язками по його утриманню.
Монахи з ентузіазмом беруться до справи й влаштовують з фортеці монастир. Вони переплановують замок і зводять декілька споруд поза кріпосними стінами. Францисканці переносять сюди прах Яноша Капістрата – їхнього брата-францисканця, героя битви з турками під Белградом. В 1456 році. Капістрат був залікований до числа святих і вважався одним з самих шанованих святих серед католиків.

Знав би барон, що через сто років один з його нащадків стане протестантом і в його володіннях неабиякого поширення знайдуть ідеї реформації. В 1556 році орден францисканців був розігнаний, а Перені взявши штурмом монастир-замок в Севлюші повбиває всіх монахів, а їх тіла разом з мощами Яноша Капістрата накаже скинути в замкову криницю. Це вже було занадто. Під командуванням Телекеші проти Перені виступає загін військ вірних королю. В 1557 році вони беруть замок, який був при цьому дуже поруйнований.
Приблизно через півстоліття монахи-францисканці знову повертаються в Севлюш. Але монастир відновлюється вже в центрі міста де будується також собор св.Франциска, якщо не помиляюсь зараз він називається Вознесенським костелом. Зараз це дуже красива споруда з восьмигранною дзвіницею і чисельними контрфорсами. В 1970-их роках він досить грамотно реставрувався.

Цитата з книги „Замки Підкарпатської Руси”:
„Коли ідеї епохи Ренесанса в ХV – ХVІ ст.. поступово проникають і в наш край, новий життєвий стиль дворянства приносить й нову побутову культуру. Похмурі рицарські замки з їх тісним, холодним простором перестають задовольняти дворян. Тому й не дивно, що й магнат Перені будує в Севлюші в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст.. нову резиденцію – палац. Будує її не на безлюдному місці, а в місті, щоправда на околиці, недалеко від замку, щоб у випадку небезпеки він міг би сховатися за його надійними стінами. До того ж, з нової резиденції магнату Перені було б зручніше управляти своїми великими володіннями, тут влаштовувалися звані вечори й пишні прийоми, до чого не були пристосовані аскетичні приміщення замку Канків.
В архітектурному ансамблі міста колишньому палацу барона Перені належить особливе місце, оскільки палац є одним з найстаріших пам’ятників архітектури подібного типу Підкарпатської Руси.

Спочатку палац був одноповерховим з кутовими баштами, й вигляд в нього був замкової споруди. Значна перебудова палацу була проведена в ХVІІ ст., в епоху бароко. Палац значно збільшився в результаті надбудови другого поверху. В цілому ж зі всього арсеналу помпезного, пишного бароко тут ми знайдемо лише окремі деталі, в основному в зовнішніх прикрасах споруди. Кутові башти палацу набувають красивого барочного завершення. На центральному фасаді з’являється ризаліт (виступ) з випуклим фронтоном (завершенням фасаду будівлі) й ліпним гербом баронів Перені на ньому, декоративні решітки на вікнах, фігурні водостоки.

Центральна зала палацу в ХVІІІ ст. прикрасила фреска з зображенням Агасфера й Есфірі. Навколо палацу був розбитий великий парк з екзотичними деревами.
Палац розташований в глибині помістя й відділяє парадний двір з в’їзними воротами в парк, який зберігся. В плані палац представляє собою прямокутник з чотирма виступами – квадратними баштами й центральним виступом фасаду. На першому поверсі знаходились господарські приміщення й вхід в великі підвали, на другому – жилі приміщення, розташовані анфіладою й центральний зал. Перекриття бічних приміщень першого поверху циліндричне й хрестоподібне, кімнат другого поверху – плоске й у вигляді склепіння.



Зовнішній вигляд палацу завершує барочний дах з заломами, покритими ґонтом. Вікна фасадів скромно декоровані наличники.
Під’їзд до палацу фланкують одноповерхові господарські флігелі з бароковим дахом з заломом, вкриті ґонтом.”
Від себе можу додати, що зараз палац переживає чергову реставрацію. Парк дуже заріс й вже ледь вгадуються в ньому романтичні колись доріжки та алеї. Але палац баронів Перені все ж знаходиться в досить пристойному стані і цілком заслуговує на те, щоб Ви його побачити.

Повертаємось до історії Виноградова/Севлюша.
В 1611 та 1698 роках місто пережило хвилі селянських повстань.
В 1703 році місцеві жителі активно підтримували Ференца ІІ Ракоці в його війні проти Габсбургів.
В 1717 році татари кримського хана Герая напали на місто. Севлюш був пограбований спалений і знелюднений. Хто з жителів не встиг сховатися в навколишніх лісах, потрапив в татарський полон. За переписом 1720 року в Севлюші налічувалось всього півсотні жителів, але завдяки своїм власникам місто почало повертатись до повноцінного життя. Навіть відбудовується спалений татарами монастир францисканців.
ХІХ століття було відносно спокійне для Севлюша. Розвивалось ремісництво і торгівля, відкривались церкви та школи. Монастир правда в той час дуже занепав.
В 1890 році в місті проживало – 5187 жителів, а в 1900 році – вже 5743.

Потім була Перша світова війна та чисельні революції, що призвели до розпаду європейських імперій, а тому числі й Австро-Угорської. В Севлюші змінюються представники урядів Підкарпатської Руси, Румунії і врешті решт Чехословаччини (за Сен-Жерменською угодою Закарпаття було включене до складу Чехословацької республіки, війська якої вступили в Севлюш 30 травня 1920 року). Після Мюнхена - Закарпаття в складі Угорщини, з 1944 року – в складі СРСР. В 1946 році, коли юридично було закріплено приєднання Закарпаття до Совітів, угорську назву Севлюш замінюють на українську Виноградів. В 1953 році місто стає адміністративним центром однойменного району Закарпатської області УРСР.

Історично склалося так, що в цьому районі проживало багато угорців. Зараз на вулицях району частіше почуєш угорську мову ніж українську. Не дивно, що з Виноградово пов’язані долі багатьох видатних діячів угорської культури. Тут мешкав композитор, піаніст, фолькльорист, етнограф, музикознавець Бела Барток. У Севлюші похований відомий угорський художник Імре Ревес.

І ще. Про замок. Точніше про те, що від нього залишилось. Руїни дуже романтичні. Добратися до них правда не дуже просто, бо замок з усіх сторін оточений городами місцевих жителів. Причому городи обнесені парканами і поки знайдеш стежечку до руїн, то втратиш чимало часу.




Поряд з залишками замку можна побачити своєрідну капличку. То вже напевно монахи постарались. Зараз в Закарпатті монастирі в кожному більш-менш солідному селі створюються.
А коли спускатися по вузькій вуличці від замку до дороги, то справа можна побачити ще одні романтичні руїни. Один місцевий житель (досить дивний, м’яко кажучи, житель...) розповідав нам, що споруда ця ще довоєнна, в радянські часи в ній був ресторан. За часів незалежності він був зачинений. Недавно хтось хотів будівлю викупити, але щось там не зрослося й колишній ресторан/палац поступово руйнується. Та продали б його вже. Жалко, чи що?